9 квітня – 140 років від дня народження Голови Уряду УНР в екзилі Андрія Лівицького

istpravda.com.ua

Український політичний і державний діяч, урядовець часів Української Революції 1917—1921 р.р., очільник місії УНР на переговорах з Польщею 1919-20р.р., голова уряду УНР в екзилі, — Андрій Миколайович Лівицький народився у хуторі Красний Кут неподалік с. Ліпляве Золотоніського повіту тодішньої Полтавської губернії (нині Черкаська область). Походив із давнього козацького роду.

Навчався у Прилуцькій гімназії, колегії Павла Ґалаґана в Києві, на математичному та правничому факультетах Київського університету Св. Володимира.

Брав активну участь у діяльності української студентської громади. За політичну діяльність двічі був ув’язнений, затим висланий до Полтавської губернії під нагляд поліції. По завершенні навчання в університеті працював у судових установах Лубен, Харкова, мировим суддею Золотоніського повіту.

Один із засновників Революційної української партії (РУП). Від 1905 р. – один із лідерів УСДРП.

Член Української Центральної Ради. Був призначений Полтавським губернським комісаром. Входив до складу української делегації на переговорах у Брест-Литовську.

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського А.Лівицький був усунутий з посади губернського комісара. Увійшов до опозиційного гетьманській владі Українського національного союзу. Під час антигетьманського повстання виконував обов’язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.

За часів Директорії призначений міністром юстиції, заступником голови Ради Міністрів в уряді Бориса Мартоса, керував Міністерством закордонних справ і Міністерством юстиції УНР. У жовтні 1919 р. очолив дипломатичну місію УНР у Польщі.

Про умови, в яких доводилося працювати місії А.Лівицького, свідчить один із його листів до Голови Ради народних міністрів УНР І.Мазепи (квітень 1920р.): «…Праця моя у Варшаві вже, нарешті, дає реальні наслідки, вже наближається до бажаного кінця, але сили …обмежуються… Хоч і тяжко на Вкраїні, але далеко не легше, ніж в цьому пеклі, при цьому страждаєш від відповідальності, в атмосфері загальної недовіри і бездіяльності, стабільної критики. Через те, які умови не пропонують поляки, ми їх не приймемо без згоди правительства і громади. З легкою совістю можна сказати Вам, що за ці два місяці я працюю в каторговій, я зробив все те, що можливо… підняв усі політичні кола польські без ріжниці напрямків....»

11 лютого 1920 р. в Кам’янці-Подільському Андрій Лівицький, разом із іншими представниками Уряду УНР — Іваном Огієнком, Ісааком Мазепою, Осипом Безпалком — був заарештований за наказом польського головного комісара Волині та Подільського фронту А.Мінкевича. Через місяць українська дипломатична місія у Варшаві отримала офіційне вибачення МЗС Польщі за «прикрий випадок».

22 квітня 1920 р. А.Лівицький підписує від Української Народної Республіки союзний договір з Польщею.

В уряді УНР (голова – В’ячеслав Прокопович) обіймав посади заступника голови Ради Міністрів та міністра юстиції.

По трагічному для України Зимовому поході кінця 1921 р. наполіг на продовженні діяльності українського уряду у вигнанні.

Після убивства Симона Петлюри (1926р.) Андрій Лівицький очолив Уряд УНР в екзилі — став Головою Директорії УНР і Головним Отаманом військ УНР та головою Державного Центру УНР у вигнанні.

Мешкав у Варшаві під наглядом польської поліції, аж поки після Другої світової війни не переїхав до Німеччини.

Державний Центр УНР в екзилі А.Лівицький очолював упродовж 1926-54 р.р... В 1948 р. ініціював – разом з І.Мазепою – створення Української Національної Ради – законодавчого органу в складі Державного Центру УНР, головною метою якого було відновлення незалежної Української держави з демократичним устроєм, об’єднавши для цього всі українські самостійницькі сили.

А.М.Лівицький помер 17 січня 1954 р. в Карлсруе, ФРН. Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом перепохований на українському меморіальному цвинтарі в Баунд-Брук, що неподалік Нью-Йорка.

Ім’ям Андрія Лівицького названа одна з вулиць м. Канева.