Перехід до сімейних форм виховання черговий раз опиняється під загрозою. І справа вже навіть не у відсутності відповідної реорганізації інтернатної системи…
Так звана «адміністративна» реформа президента вторглася у сферу соціальну. Такі непродумані кроки от-от можуть зірвати усі напрацьовані за останні роки досягнення благодійних організацій та служб, які працюють з дітьми-сиротами та позбавленими батьківського піклування.
Сумнівне реформування
Справа в тому, що Міністерство сім'ї, молоді і спорту реформовано в Держслужбу молоді і спорту. Таким чином, новостворене відомство не займатиметься проблемами сім'ї, гендерної політики, профілактики домашнього насильства, протидії торгівлі людьми тощо. Отже, функції у сфері сім'ї тепер виконуватимуться незрозуміло якою структурою… А відповідно, поки чітко не буде визначеного органу, до компетенції якого будуть входити ці питання, проблеми сім’ї, усиновлення, встановлення опіки тощо залишаться нерозв'язаними.
«Частина програм, зокрема, діяльність соціальної служби з питань сім’ї і молоді, політика, що стосується «кризових» сімей, захист прав дітей і таке інше, просто «зникли» з офіційних документів, – говорить Юрій Павленко, колишній міністр сім’ї, молоді та спорту. – Я їх не бачу ані у функціях реформованого міністерства, ані в Мінсоцполітики. Так само незрозуміла доля державного департаменту усиновлення і захисту прав дитини. Сподіваюся, що це прикра помилка і ці програми не зникнуть з державної політики».
Тому, як регламентуватиметься діяльність благодійних організацій, притулків та центрів допомоги, що працюють на їх основі, — під питанням.
Нагадаємо, що станом на 01.07.2010 року в Україні функціонують 88 притулків для дітей та 32 центри соціально-психологічної реабілітації дітей, в яких протягом І півріччя поточного року отримали соціальний захист 8973 дитини. З притулків було повернено в сім’ю 2545, усиновлено – 40, влаштовано під опіку, піклування – 217, в прийомну сім’ю, дитячий будинок сімейного типу – 166, влаштовано до інтернатного закладу – 950 осіб. Останній показник далеко не втішний…
Очевидно, що сімейні форми виховання у наших можновладців не в пріоритеті, оскільки вони так легко можуть перекреслити той неабиякий досвід самовідданої роботи з безпритульними дітьми, сиротами та позбавленими батьківського піклування, які мають благодійні організації. Тим паче, що державний бюджет при цьому не витрачає ані копійки.
Наприклад, в рік держава виділяє 10 мільйонів гривень на утримання лише двох дитячих будинків, розрахованих на сто осіб! А за даними Державного комітету статистики, в Україні існує 684 інтернати.
Благодійні організації набагато швидше та ефективніше можуть влаштувати таку дитину у сім’ю, економлячи таким чином державний бюджет. Значить, представники владного олімпу таки знають, як «раціональніше» використати кошти держави, оскільки не поспішають створювати сприятливу нормативно-правову базу благодійним організаціям, які діють у сфері захисту дітей. Отримуємо лише таке парадоксальне та нелогічне пояснення діям влади.
Проте, питання постало вже занадто гостро: скільки ще часу ініціатива благодійних організацій не лише не буде підтримана законодавчими гарантіями, а ще й усіляко обмежуватиметься та «перевірятиметься»?
«Якби не йшла мова про кількість, ті діти могли б мати сім’ї…»
Фото mistoditey.org
Для того, аби не здаватися голослівними, пропонуємо розглянути приклад ефективної роботи однієї з таких благодійних організацій. Можливо, це допоможе законотворцям краще розібратися у піднятому питанні.
«Намагаємося працювати в режимі сімейному, родинному, – розповідає Лідія Новак, директор Центру допомоги дітям «Місто щасливих дітей». – У нашому центрі як дітям, так і батькам надається соціально-психологічна, медична, педагогічна, юридична та інші види допомоги й підтримки. Свою роботу організовуємо таким чином, аби паралельно соціально-психологічній реабілітації йшов всебічний гармонійний розвиток дитини, створюємо такі умови, де б дитина почувала себе комфортно та затишно. Ми лікуємо понівечені дитячі душі, вчимо знову довіряти дорослим, разом з дітками переживаємо і розділяємо їх радощі».
За словами Лідії Новак, основна мета роботи центру – реалізувати право дитини на виховання у сім’ї, якщо можливо ,то перш за все, повернути власну родину, рідних маму і тата, аби не травмувати перекиданням до інтернатного закладу, де навряд чи дитині колись вдасться відчути атмосферу тепла і турботи рідних. «Якщо це вже не можливо, – продовжує Лідія Новак, – а таке трапляється, на жаль, частіше, тоді разом зі службами у справах дітей ми приймаємо рішення щодо подальшої долі дитини. Відповідно, діток готуємо до влаштування у нову родину».
Зараз у Центрі допомоги дітям «Місто щасливих дітей» перебуває 19 дітей, але його проектна потужність дозволяє збільшити їх кількість до 30. За словами, директора, метою Центру не є якнайдовше утримання там дитини: «Ми не зацікавлені у кількості як такій, для нашої організації головне – якість роботи та результату».
Однак через певні владні колізії розпочалися системні непрямі утиски недержавних організацій, які працюють у сфері захисту прав та інтересів дітей. «Центру не направляються діти! – не приховує свого здивування Лідія Новак. – Натомість, укомплектовуються інтернати – колективні організації з колективними формами та методами виховання дітей, що вже віджили своє». У той час , коли представники благодійної організації постійно самі проявляють ініціативу та ведуть переговори зі службами у справах дітей м. Києва щодо розміщення дітей у Центрі.
«Прикро, що наші потужні ресурси, які спрямовані на допомогу дітям, використовуються не в повній мірі в той час, коли десь діти чекають на повноцінну підтримку», – говорить директор Центру допомоги дітям.
«Пріоритет – повернути дитину до сім’ї»
Фото mistoditey.org
По-перше, місія благодійної організації «Місто щасливих дітей» — сприяти вирішенню проблеми безпритульних дітей шляхом створення мережі Центрів допомоги дітям. По-друге, її основне завдання – комплексна соціально-психологічна реабілітація, організація навчання дітей, позбавлених батьківської турботи. По-третє, робота з батьками з метою створення сприятливих умов для повернення дитини в сім'ю.
Тому працівники самотужки організовують інформаційну взаємодію з мас-медіа, а також з іншими благодійними та громадськими організаціями, аби влаштувати дитину в родину.
«Ми не роз’єднуємо сім’ю і не маємо за мету – вилучення дітей, – говорить Юрій Кашпур, соціальний педагог Центру допомоги дітям «Місто щасливих дітей». – Наш пріоритет – повернути дитину до сім’ї, але коли дитина лишається без батьківської опіки, то шукаємо нову». Таким чином там намагаються використати усі можливі ресурси: від співпраці зі службами у справах дітей, соціальними службами, Міським центром дитини до залучення телевізійних каналів, радіо та преси, соціальних мереж тощо.
«Але знову проблема,– продовжує Юрій Кашпур. – Відповідно до закону, дитина-сирота чи позбавлена батьківського піклування повинна виховуватися у державних закладах, тому прокуратура вимагає переміщення таких дітей у державний дитячий будинок. Шукає хтось там їм батьків так, як ми?»
Працівники Центру розповідають, що їм неодноразово доводилося відстоювати своє рішення щодо тієї чи іншої дитини на рівні районної адміністрації.
Саме за рахунок індивідуального підходу до кожної дитини даний Центр допомоги дітям має дуже хороші показники щодо всиновлення дітей зі статусом. За словами Лідії Новак, дітям зовсім не обов’язково перебувати в інтернаті з часу влаштування й до 18-ти років: «Якби не йшла мова про кількість, то ті діти могли б мати сім’ї».
Це зразок сучасної гуманної світової практики – повернути, реабілітувати, знайти сім’ю, а не вилучити, укомплектувати в закриті інтернатні коридори. І таким чином, фактично, позбавити дитину шансу на сім’ю…
«Нас зобов’язують віддати дитину до інтернату»
Фото riak.odessa.ua
Поки наша «буква закону» служитиме заради чиїхось окремих інтересів, а не суспільства в цілому, на правове майбутнє годі й сподіватися. Через законодавчі обмеження державний службовець не може переступити тієї чи іншої норми, попри те, що саме в інтересах дитини ситуація вимагає саме цього.
У той час, коли дитина чекає на сім’ю, її переводять до інтернатного закладу, далеко не схожого на родину. Хто думає, що твориться на душі у цієї маленької людини?
«Чи можемо ми говорити про здорову націю у майбутньому, якщо серед нас будуть люди, які пройшли жорстокий шлях переміщень, у процесі якого втрачено основне – віру… у себе, у дорослих, у майбутнє? – говорить Лідія Новак. – Нас беруть у жорсткі рамки і зобов’язують віддати дитину до інтернату, бо, бач, за два місяці не влаштовано дитину у сім’ю». Це не процес одного дня. Звісно, чиновникам, замість конструктивного, вивіреного, толерантного підходу, легше перевести з одного закладу дитину в інший, «закрити питання» і все.
Закони мають стимулювати таку діяльність, а не перешкоджати під грифом «регулювання та контролю». Всі такі благодійні організації, центри допомоги та реабілітації працюють не самі по собі, а тісно співпрацюють з державними інституціями. Це дуже складний процес, якому поки що законодавство не сприяє: «Поки дитина не набуває статусу, ми не можемо їй шукати батьків, а як тільки набуває, ми повинні її передати… – говорить Юрій Кашпур. – У нас залишається приблизно місяць після оголошення вироку суду. А чи реально влаштувати дитину у сім’ю за місяць? Далеко не завжди.
Наприклад, у нас є хлопчина, який набув статус позбавленого батьківського піклування і ми зобов’язані після року реабілітації передати його у державний дитбудинок. Що ми скажемо? – «Ти ідеш в інтернат, бо так говорить законодавство...» І хто там буде шукати йому сім’ю?»
Десь іде державна вказівка укомплектовувати у першу чергу державні установи. У таких кількісних умовах про реабілітацію краще взагалі не говорити. «Є претензії до роботи благодійних організацій? Пред’являйте! – закликає Юрій Кашпур.– Ми готові до компромісів, не боїмося кропіткої роботи. Визначте, будь ласка, основні вимоги, і ми будемо їх дотримуватися, будемо допомагати цим дітям».
Нехай вирішує суспільство…
Фото sharetravel.com.ua
Головне – не перекреслити те, що вже зроблено недержавними закладами, благодійними та громадськими організаціями.
«Чи будемо ми працювати? Як влада вирішить подальшу долю таких організацій? Чи дадуть нам працювати, чи ні?», – з риторизмом запитують там…
І нехай заяви про «створення нових зразкових інтернатів на 100-150 дітей» краще залишаються лише заявами… «Я не хочу сказати, що до дітей всі вороги, але по відношенню до дитинства Україна як нація і тим більше як держава ще поки що не має тої ж стратегії, – підсумовує Костянтин Шендеровський, директор Київського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді (2002—2006 рр.) – Щось робимо, на щось відгукуємося, щось розуміємо, щось намагаємося збагнути. Проте, вся ця система до кінця ще не усвідомлена, тим більше вона ще не набула рис того інституціонального процесу, щоб говорити про сталість, про відповідальність і тому подібне. Державі потрібно максимально віддати цей процес суспільству, громаді, щоб люди самі вирішували подібні питання».
За словами Лідії Новак, усе можна вирішити, якщо шановні керманичі захочуть глянути на цю проблему: «Є пробіли у нормативному законодавстві щодо діяльності благодійних організацій у сфері захисту прав та інтересів дітей, присутня неготовність окремих посадовців прийняти нашу благодійну допомогу, і все-таки ми надіємося на підтримку держави». Тому потрібно про це говорити відкрито, обговорювати, вибудовувати шляхи взаємодії та контролю. Важко не погодитися з директором Центру допомоги дітям: «Хіба можна на такому рівні розвитку пропагувати те, що категорично не прийнятно, не сприймається, що вже віджило своє… Заклад на 100-200 чоловік – це не для НАШИХ дітей!»
Виставити чіткі вимоги – ось, про що просять благодійних організації, – від приміщення до утримання дітей. Аби вони розуміли, за яким принципом їм налагоджувати роботу.
Навряд чи теоретикам-законотворцям вдасться розгледіти усі болі та страхи понівечених дитячих душ і дати їм гідне майбутнє. Благодійні організації просять дозволу приєднатися до держави у частині захисту дитинства, аби дійсно дбати про наших ДІТЕЙ.
Світлана Майструк, «Рідна країна»
Назад до інтернату: влада свідомо знищує майбутнє дітей. Частина І
