Благодійна ініціатива «Героїка» заявила про свій намір встановити пам’ятник на могилі Юрія Глушка-Мови, який похований на Лук’янівському цвинтарі у Києві.
Про це «Рідній країні» повідомили ініціатори такої ініціативи.
Юрій Глушко увійшов в історію як Голова Українського Далекосхідного Секретаріату та борець за незалежність Зеленого Клину.
Для встановлення козацького хреста та надгробку необхідно зібрати 3000 грн. Кошти підуть на придбання матеріалів для виготовлення пам’ятника, його транспортування з Черкащини до столиці та встановлення на цвинтарі.
Так виглядає поховання на Лук'янівському цвинтарі м.Києва зараз
Роботи з виготовлення козацького хреста та надгробку виконає майстер з Черкащини Олег Собченко безкоштовно.
Пам'ятник, на який проводиться збірка коштів
Переказати кошти на цей проект можна на картку ПриватБанку:
4149 6053 7616 0669 (Фартушний Юрій Валентинович)
Довідка
Юрій Косьмич Глушко (16 квітня 1882, Чернігівщина — 1942, Київ) — український громадський і політичний діяч, один з організаторів українського національно-культурного й громадського життя на Зеленому Клині. Псевдонім — Мова.
За фахом технік. Закінчив Жмеринське двокласне залізничне училище, а потім Киівське технічне залізниче училище. У1901—1903 працював машиністом у Добровільному флоті, що забезпечував морські перевезення з Одеси до Владивостока. Пароплавами саме цієї компанії відбувалося перевезення морем переселенців з України на Зелений Клин.
У 1904—1907 роках працював на Східно-Китайській залізниці в Манчжурії. Після отримання диплома механіка торгового флоту 1907 року працював у Владивостоці креслярем, техніком (1908—1910), а згодом — техніком на будівництві Владивостоцької фортеці (1911—1916).
Із цього часу пов'язав своє життя з українських культурним життям у Владивостоці. Тоді ж почав уживати і свій творчий псевдонім — Юрій Мова, який вперше зафіксовано у 1908 році. На початку 1909 року займається організацією у Владивостоці українського хору. Бере активну участь в організації Шевченківських свят, традиція проведення яких була покладена владивостоцькою студентською Громадою у 1909 році, виступаючи як їхній режисер та артист-декламатор.
Виступає як актор і режисер в українських виставах, що влаштовувалися студентською «Громадою», а після її ліквідації — напівлегальним Українським гуртком, що утворився при місцевому Народньому домі. Його дописи про українське культурне та громадське життя на Зеленому Клині під прибраним іменем «Юрій Мова» друкуються на сторінках київської газети «Рада».
У 1918 році його обирають від «Просвіти» членом комісії з опрацювання статуту Владивостоцької Української Окружної Ради, що створювалася на той час. 19 березня 1918 року його обрано головою Ради владивостоцької «Просвіти», він працює як член її шкільної, видавничої, лекційної та музичної комісій.
Незабаром він стає головою Владивостоцької Української Окружної Ради, а трохи пізніше його було обрано головою 3-го Українського Далекосхідного з'їзду, що відбувся у Хабаровську 7-12 квітня 1918 р. Цей з'їзд звернувся до українського уряду з проханням вимагати від уряду РРФСР визнання Зеленого Клину частиною України на підставі принципу самовизначення народу, який складав там переважну більшість населення. Згодом ініціює 4-ий (Надзвичайний) Український Далекосхідний з'їзд, який відбувався у Владивостоці з 25 жовтня до 1 листопада 1918 р., на якому обраний головою Українського Далекосхідного Секретаріату.
Під його проводом навесні 1919 року у Владивостоці створюється 1-й Ново-Запорізький курінь вільного козацтва.
20 червня 1919 року заарештований колчаківською владою за активну українську діяльність. Не маючи звинувачень проти голови Українського секретаріату, керівник колчаківської адміністрації генерал Розанов наказав заслати його на Камчатку. Однак перед самим засланням помирає син Юрко, i Ю. Глушка випускають для похорону. Після цього він переховувався аж до антиколчаківського перевороту, що стався у Владивостоці 31 січня 1920 року.
Вдруге заарештовано разом з групою провідних діячів та активістів українського руху 5 листопада 1922 року після захоплення Владивостока більшовиками. Заарештованих перевезено до столиці Далекосхідної республіки м. Чита, де вони рік перебували у в’язниці. Один з понад двохсот обвинувачених на Читинському процесі, на якому засуджений 13 січня 1924 року до 3 років позбавлення волі за антирадянську діяльність та «намагання відірвати Далекий Схід від РСФРР і злучити з Японією».
Після ув'язнення працював майстром на будівництві шляхів в Читинський області, начальником пошукової партії в Таджикистанi.
1930 року нелегально повернувся в Україну, у Київ (ймовірно, не під своїм прізвищем), де навчався на Київських інженерних курсах Харківського автошляхового інституту, здобув фах інженера-будівельника шляхів. В 1939—1941 роках був на різних інженерних посадах в будівельних організаціях.
Восени 1941 року брав участь в роботі українського уряду в Києві, після арешту якого залишився без засобів до існування в окупованому німцями місті.
Помер восени 1942 року не так від старості, як від голоду. Похований на Лук'янівському цвинтарі.
Словесний портрет Юрія Косьмича в останні місяці його життя залишила українська письменниця Докія Гуменна:
«Це був дуже високий, ставний і стрункий старий сивий чоловік... Не був опущений, а навпаки вражав на тодішньому тлі своєю елегантністю, артистичністю. Випрасуваність, чистота, добірна увага до своєї зовнішности й навіть чорний метелик під шиєю. Риси обличчя дуже аристократичні і, на диво, не вдіяла нічого старість із його красою. »
та Київський міський голова під час окупації Леонтій Форостівський, на той час голова Софіївської управи:
« ... робив з першого знайомства враження прямої, чесної, скромної особи й свідомого українця-соборника».
«Рідна країна»
