Хоча більшість сучасних мешканців славного Яворова — села, яке «розбіглося» по горах обабіч стрімкої Рибниці на цілий десяток кілометрів, «ударилися» в ліжникарство, різьбярі по дереву теж не переводяться.

Інакше важко було б зрозуміти нинішніх земляків Юрія Шкрібляка, котрий творив тут колись свої дерев’яні шедеври, пише Україна молода. 

«Я із задоволенням працюю над тарілками і шкатулками, хоча цим не займалися ні мій дід, ні тато, — розповідає юний майстер Андрій Кобчук, в роботах якого фа­хівці вже помітили ознаки непересічного таланту. — Мабуть, досвід предків не вивітрився з нашого роду, бо моя мама Ольга — прапраправнучка Юрія Шкрібляка».

«Гори, небо і смереки — оце і вся цивілізація»

Аби яскравіше уявити історичне тло, на якому Юрію довелося піднімати гуцульське різьбярство по дереву до рівня, здатного здивувати Європу, зауважимо, що народився він лише на вісім років пізніше від Тараса Шевченка.

І якщо майбутній автор знаменитого Кобзаря вже в 14–рiчному віці із закріпаченої Кирилівки потрапив в аристократичне Вільно, а невдовзі — в стольний Петербург, то Юрій Шкрібляк упродовж усього життя не бував далі Косова.

У це провінційне містечко, розташоване за 12 кілометрів від Яворова, майстер ходив на ярмарки, аби щось продати зі своїх виробів і купити найнеобхідніший товар, передусім — солі. Усе решту, що потрібне було для невибагливого прожитку, давало власне натуральне господарство.

«Юрій був унікально обдарованою людиною, народним генієм у повному сенсі цього слова, — гаряче переконує «УМ» мистецтвознавець, доцент Прикарпатського національного університету, праправнук видатного різьбяра Василь Корпанюк. — Тільки уявіть собі: гори, небо і смереки — оце і вся цивілізація, що впродовж життя оточувала Юрія Шкрібляка. Він був неписьменний і ніякої професійної науки, звісно ж, не вивчав, але яким Божим даром був наділений! Це — абсолютна досконалість, якої не можна навчитися: неймовірне чуття форми, пропорцій, пластики».

Талантів вистачило на два роди

Той факт, що кревною спорідненістю із зачинателем гуцульського, а якщо ширше, — й українського класичного різьбярства нині може похвалитися чимало сучасників — не дивина. У сім’ї його батька Івана, знаного в Яворові бондаря, було вісімнадцятеро дітей.

Нащадки самого Юрія по чоловічій лінії обзавелися своїми сім’ями, а донька Катерина на рівні генетичного коду передала дещицю різьбярського таланту Шкрібляків ще одному шанованому в селі роду Корпанюків. Катерину, талановиту вишивальницю, посватав і забрав на своє обійстя у яворівському присілку Широкий Іван Корпанюк.

Їхні сини — Юрій і Семен — так захопилися різьбярством, що майже кожної неділі та у свята (в інші дні не відпускала щоденна робота) ходили крутосхилами до вуйків Шкрібляків, аби помилуватися їхніми вже готовими виробами. Як над ними чаклували майстри–віртуози, хлопці могли лише уявляти, бо у свята ніхто з побожних гуцулів і гадки не мав братися за інструмент.

Згодом вони зробили різці і самотужки досягнули такої філігранної техніки, що піднялися на один щабель визнання зі своїм славним дідом Юрієм.

Цьогоріч, за постановою Верховної Ради, на державному рівні в Україні відзначатиметься не тільки 190–річчя від дня народження класика різьбярства, а й 120–річчя його внука Юрія Корпанюка, одного з двох уже згадуваних синів доньки Катерини.

Шкріблякам — від цісаря

До епохи Юрія Шкрібляка гуцульські майстри також управно володіли різцем, створюючи симпатичні ужиткові речі — ­скрині, ліжка, мисники, посуд, топірці, пістолі, сідла та архітектурні оздоби — двері, лиштву, сволоки.

Юрій же, ніби за Божественним повелінням, узявся за обробку деревини з іншої, високохудожньої, сторони. Він не тільки самостійно опанував токарство, різьблення, випалювання, а й виготовив різні за розмірами і конфігурацією долота та стамески, сконструював оригінальний верстат.

Усе це, зрештою, відкрило нові можливості щодо пошуку невідомих доти форм виробів із дерева, прикрашених густою мережею заглиблених штрихів, що значно посилювало декоративну виразність. І хоча в його творчості домінували геометричні мотиви, майстер інколи доповнював їх стилізованими зображеннями людських постатей, квітів, чого раніше ніхто на Гуцульщині не практикував.

Розпочату справу успішно продовжили його сини Василь, Микола та Федір. Засвоївши уроки батька, вже визнаного Європою умільця, вони пішли ще далі — розвинули технічні та технологічні прийоми різьблення, урізноманітнили вироби інкрустацією з різних порід дерев, металу та бісеру.

Вишуканими роботами родини Шкрібляків захоплювався сам австрійський цісар Франц–Йосиф, котрий часто демонстрував прихильність до гуцулів та Гуцульщини. «Імператор після оглядин в Коломиї Першої промислово–господарської виставки в 1880 році так високо оцінив творчість яворівських різьбярів, що подарував старшому синові Юрія — Василеві — найдосконаліший на той час токарний верстат на підшипниках. Василь, між іншим, мав не лише талант до індивідуальної праці. На початку ХХ століття він став засновником промислової школи різьбярства на Буковині. І нині у Вижниці діє коледж декоративно–прикладного мистецтва імені Василя Шкрібляка, а на подвір’ї навчального закладу встановлено йому пам’ятник», — розповідає директор Яворівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів Петро Лосюк.

Ускладнення після сувенірної лихоманки

Успіхи представників династій Шкрібляків–Корпанюків за більш як півтора століття слугували односельцям добрим прикладом для наслідування. І хоча більшість із них не досягли вершин мистецького визнання, та вміння орудувати різцем завжди давало гарантований кусень хліба. Так тривало до сімдесятих років ХХ століття, допоки Гуцульщину не охопила сувенірна лихоманка і не перевернула все з ніг на голову.

На фініші існування СРСР не надто талановиті ремісники стали головними дійовими особами в гірських селах, надовго «перекривши кисень» визнаним майстрам різьбярства. Далекі від художніх цінностей, але дешеві гуцульські сувеніри з дерева заполонили радянські промторги від Карпат до Курильських островів. Яворівський колгосп «40–річчя Жовтня» почав гриміти на весь Союз, пачками отримуючи з Москви перехідні червоні прапори. Та горяни вже мало тішилися кумачевими обрізками — в колгоспну касу звідусіль текли тугі фінансові потоки. Щорічні прибутки «40–річчя Жовтня» перед розпадом Країни Рад перевищували 7 мільйонів карбованців. Ці легкі «дерев’яні» рублі, як шрапнель, продірявлювали народне мистецтво, позаяк над кожною таріллю справжньому майстрові треба було працювати цілий місяць, а фінансову винагороду він отримував не більшу, ніж ремісники–халтурники за два–три дні.

Дурні сувенірні гроші швидко знецінилися, та від тодішнього жорстокого удару художня різьба по дереву на Гуцульщині повною мірою не оклигала дотепер. Та, на щастя, не все так безнадійно.

Про те, як яворівчани потроху реанімують класичне народне мистецтво, завдяки чому їхнє село перетворилося на столицю ліжникарства, та як тут починав свою трудову біографію майбутній Президент Віктор Ющенко — в одному з наступних матеріалів.

ДОВІДКА «УМ»

Юрій Іванович Шкрібляк народився 28 квітня 1822 року в гуцульському селі Яворів, у віддаленому присілку Плоский. З юних літ, за прикладом батька, сам робив барильця, ракви — посудини для зберігання бринзи, прикрашаючи їх простим орнаментом. Згодом процес плаского (або сухого) різьблення довів до мистецьких вершин. Його вироби з дерева з незмінним успіхом експонувалися у Відні, Трієсті, Празі, Львові, Станіславі, Коломиї. Деякі з них дотепер прикрашають експозиції найбільшого в Європі Віденського музею народного мистецтва та інших відомих колекцій старожитностей.

Епідемія тифу в 1884 році забрала життя Юрія Шкрібляка. Львівська газета «Діло» тоді писала: «Зійшов зі світу надзвичайний талант… Був чоловік неписьменний, але з природи дуже інтелігентний, спокійний, відданий цілим существом своїм штуці. Все, що випускав із своїх рук, носило на собі знам’я довгої та витривалої праці, артизму та гармонії, композиції і викінченості».