Сьогодні минає 825 років першої літописної згадки назви «Україна», тобто вона існувала ще за часів Київської Русі, і теорія про «спільну колиску трьох братніх народів» — цілком безглузда.
Дивлячись на офіційне представництво Президента в Інтернеті, переконуєшся: Президент у нас дуже зичливий, йому хороших слів не шкода. Він усіх вітає: і кожного першого-ліпшого депутата-іменинника, і королеву Данії з днем народження, і президента Сенегалу та капітан-регентів Республіки Сан-Марино з обранням на посади...
Усе було б чудово, якби влада за Сенегалом, Сан-Марино та днем народження Петра Столипіна не забула справді важливу й унікальну дату – 825-річницю першої письмової згадки назви держави, якою вона керує.
І це не кажучи про те, що Столипін, річницю народження якого окремі представники влади відсвяткували з неабияким пафосом, має до української історії десь таке ж відношення, як хан Батий – і той, і той вивели в Азію кількасот тисяч українців.
Між тим, вага першої літописної згадки про Україну справді колосальна для розуміння чим вона є.
Адже назва України вперше згадана щодо подій 18 квітня 1187 року, у рік написання «Слова о полку Ігоревім», задовго до монголо-татарської навали. Яку імперські ідеологи звикли брати як точку відліку для своїх побудов і розпаду «єдиної давньоруської народності», що нібито колись існувала у складі предків українців, росіян і білорусів.
Однак, якщо Україна існувала вже 1187 року, ще за часів Київської Русі, то ця теорія про Київську Русь як «спільну колиску» виявлялася цілком безглуздою.
Якби назва України походила від іноземного слова «окраїна», як це трактували за радянських часів, то окраїною чого вона могла бути у 1187 році? Невже безкняжого острогу Москви, за яку тоді на Київщині, напевно, ніхто й не чув?
Усі перші згадки назви «Україна», зокрема літописні 1187, 1189 і 1213 років, підтверджують, що Україна в той час виступала як простий синонім слова «князівство», «земля».
Ці згадки стосуються територій, відповідно, Переяславського, Галицького і Угровеського (на Волині) князівств, а не їхніх околиць. Для того, щоб це зрозуміти, варто лише уважно прочитати літописи.
Зокрема, за Переяславським князем 1187 тужило все Переяславське князівство, а не його околиці. Князь Ростислав Берладник 1189 року захопив усе Галицьке князівство, а не його околиці. Як і Данило Галицький 1213 року приєднав усе князівство зі столицею в Угровеську, а не його прикордонні частини.
Насправді Україна є просто новою, більш молодою назвою Русі. А Русь, відповідно, є древньою назвою України. Обидві назви пов’язані з колосальними зусиллями й перемогами наших предків. Зрештою, колись Франція звалася Галлією, Іспанія — Іберією. Китай взагалі змінював назву кожного разу зі зміною правлячих династій. Зрештою, не так давно і поляків звали ляхами, румунів волохами, а росіян московітами.
Звичайно, можна було б усе списати на те, що влада академій не закінчувала, а історію знає, у кращому разі, з кросвордів.
Хоча не можна виключати й ще гіршого варіанта. Зокрема того, що давню згадку про Україну проігнорували тому, що вона перевертає догори ногами уявлення нинішніх можновладців, руйнуючи їхні стереотипи меншовартості.
Одне ясно: притомна влада, при здоровому глузді й пам`яті, не могла б пропустити таку дату народження назви країни. Хоча б навіть для популяризації країни в рік Євро-2012, якщо вже інших мотивів не відає.
Може, влада ще прийде до тями? Хотілося б вірити, що Адміністрація Президента таки прокинеться і оголосить хоча б нинішній рік роком 825-річниці першої згадки України.
Олександр Палій, історик
