Проведіть нехитрий експеримент — запитайте у кількох перехожих, із ким насамперед у них асоціюються «Тіні забутих предків» як художній твір. Може, хтось, обізнаний в літературі, згадає автора–письменника — «східняка» Михайла Коцюбинського, який уже немолодим відкрив для себе чарівний світ Карпат і так ним пройнявся, що видав чудову повість, немовби жив у тому краї споконвіку. Комусь спадуть на думку яскраві актори–виконавці — Іван Миколайчук, Лариса Кадочникова... Але, поза сумнівом, більшість опитаних зреагують приблизно так: «Це кінокартина Параджанова!».
9 січня 2014 року видатному українському кінорежисерові, одному з основоположників й ідеологів явища, що дістало назву українського поетичного кіно, Сергієві Параджанову виповнилося б 90, пише Україна молода.
Сергій Параджанов народився у Тбілісі, за походженням — вірменин, а чи не найважливіший період його життя і творчості пов’язаний з Україною. Тож три народи вважають його своїм. Грузія, де, як недавно влучно було помічено в телесюжеті з нагоди смерті Чамбуа Амеріджібі, хлопці народжуються з кінокамерами в руках. Вірменія, яка надала своєму синові місце для його вічного спочинку в національному Пантеоні. І Україна...
Але тут дозволимо собі зупинитися. Український правозахисник, голова громадської організації «За реабілітацію першотравневої двійки» Валерій Кравченко каже, що ми, українці, мусимо відзначати ювілей корифея українського кіно з неприємним присмаком. Річ у тім, що з геніального кінорежисера досі не знято тавро у вигляді судимості за трьома кримінальними статтями. 25 квітня 2014 року якраз мине 40 років, відколи це тавро існує.
— Пане Валерію, випадок із Параджановим не поодинокий. Багато хто з відомих людей, цвіту української нації, відійшов у кращий світ, так формально й не очистившись від наскрізь фальшивих звинувачень у хуліганстві, зґвалтуванні, зберіганні зброї, якою часто–густо виступав кухонний ніж, моральному розтлінні тощо. Чи варто зважати на подібні речі, брехливість і надуманість яких цілком очевидна?
— Мабуть, і безпосередні творці цих брудних фальшивок міркують так само, додаючи при цьому: «Навіщо ворушити старе?». У справі Параджанова вражає не стільки сам факт протягування кримінальних статей, за які кінорежисер відсидів майже п’ять років, скільки те, що борці за чистоту моралі й законності навіть формально не довели провину підсудного.
— Що ви маєте на увазі?
— Що ближче підходив нинішній ювілей Сергія Параджанова, то частіше у ЗМІ з’являлися матеріали, присвячені цій постаті, зокрема і щодо переслідувань з боку тоталітарного режиму СРСР. Борони Боже, щось недобре сказати про журналістську вдачу. Та правди ніде діти. Читаючи деякі публікації, я відчував, що їхні автори, безумовно, знайомилися з матеріалами кримінальної справи у двох томах. Але вони — ось журналістський підхід! — звертали увагу на головне, обминаючи дрібні, на їхню думку, подробиці, а часто й не помічаючи їх. Свого часу я сам пройшов крізь радянську міліцейсько–судову м’ясорубку. Життя змусило мене виробити інший підхід в аналізі подібних справ. Насамперед, я повинен оцінити вагомість і достовірність доказів, які лягли в основу обвинувачень. Результат моїх досліджень став приголомшливим: жоден «доказ», жодне «свідчення» у справі Параджанова не відповідають цим критеріям. Не втомлюватиму читачів марудними умовиводами. Наведу лише кілька прикладів. Громадянин Сенін, який проходив у справі як свідок, стверджував, що зі слів громадянина Кондратьєва знав про збоченість Сергія Параджанова. За законом, свідок несе відповідальність за надання неправдивих свідчень. Припустимо, Сенін говорив правду: Кондратьєв йому щось таке казав. Але сам Кондратьєв у свідках не фігурує. Якби ж радянським правоохоронцям вдалося його притягнути для свідчень, він, цілком можливо, міг би знизати плечима і запевнити, що ніякого Сеніна не знає і нічого такого йому не говорив. Проте «свідчення» Сеніна стало одним із головних у справі.
А чого варта «заява» (читай: «донос») такого собі Семена Петриченка, з якої, власне, все й почалося. До речі, реальність цієї особи так і не було підтверджено. Зате «перевірка фактів» пішла такими шаленими темпами, що правоохоронці, схоже, почали відлік часу у зворотному напрямку. 11 грудня 1973 року підполковник міліції Хряпа затвердив рапорт молодшого лейтенанта Артеменка, датований 12 грудня і присвячений подіям, які сталися 13 грудня. Що це? Дрібниці, скажете? Мовляв, головне — суть. Але ж ці й подібні рапорти і протоколи лягли в основу обвинувачень, на них посилаються як на достовірні.
— І все ж, усім зрозуміло, що Параджанова переслідували не за моральне розтління. Завдяки «Тіням забутих предків» цей вірменин і уродженець Грузії став для КДБ СРСР українським буржуазним націоналістом. Радянська тоталітарна система поставила його в один ряд з Іваном Дзюбою, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Миколою Холодним та іншими ворогами існуючого ладу...
— Згоден. Але й цю, здавалося б, прописну істину треба було підтвердити документально. 23 грудня 2009 року, тобто зовсім недавно, з розряду утаємничених до розряду розсекречених потрапило «Інформаційне повідомлення», яке голова КДБ при Раді Міністрів УРСР В. Федорчук адресує 5 березня 1975 року «товарищу Шербицкому В. В.». Цей документ ставить усі крапки над «і». Левову частку його становить «портрет» Сергія Параджанова як націоналіста, антирадянщика, безпідставно претензійного митця, ненависника соцреалізму. Але є тут всередині тексту невеликий абзац, який прояснює все. Наведу його мовою оригіналу: «Враждебные действия Параджанова были пресечены в декабре 1973 года органами прокуратуры с использованием наших материалов о его аморальном образе жизни и участии в спекулятивных сделках». Наскільки якісно відомство В.Федорчука готувало для «использования» прокуратурою кримінальний компромат на Параджанова, ми вже переконалися на прикладі «часових аномалій» у виконанні міліціонерів Хряпи і Артеменка. Повірте, вервечку таких прикладів можна продовжити.
Із цілковитою відповідальністю наголошую: у справі Параджанова немає жодного достовірного, з юридичної точки зору, доказу його провин. Грубо підтасовано, зокрема, й висновки медичних експертів. Попри те, що ці фахівці не виявили явних ознак із слідів протиправних діянь, прокуратура у своїх «висновках із висновків» таки винесла вердикт, що факт злочину доведено. А отже, засудили Параджанова за трьома кримінальними статтями, по суті, безпідставно. Це означає, що будь–який неупереджений суд повинен зняти з чесного імені видатного митця огидне й принизливе тавро. Цього я й добиваюся ось уже не перший рік.
