Цього весняного дня у будинку № 25 по вулиці Клубній в Амур–Нижньодніпровському районі Дніпропетровська спостерігалося справжнє стовпотворіння. І представники влади, і ректори вишів, і творча інтелігенція, і просто громадяни, яких зазвичай називають пересічними, вважали для себе за честь засвідчити пошану до баби Шури, Олександри Терентіївни Сови, яка цього дня відзначала свій сторічний ювілей.
Урочистий обід влаштували і в розташованому буквально через дорогу Свято–Покровському храмі, де жінка є прихожанкою, пише Україна молода.
Уже понад сім десятиліть баба Шура мешкає у скромній хатинці на дві маленькі кімнатки і без веранди, категорично не бажаючи перебратися до незрівнянно просторішої оселі на їхньому ж подвір’ї, де місця вистачає сповна, адже тут нині живе тільки одна з її доньок. Бо, як зізнається Олександра Терентіївна, вона не може залишити наодинці свого знаменитого брата Олеся Гончара, який саме у цій хатинці (колись це було село Ломівка, а нині — Дніпропетровськ) і починав писати своїх «Прапороносців» та інші незабутні твори.
«Царів готую»
Спілкуватися їм iз братом довелося зовсім мало. Коли Шурі було шість років, а Олесеві і взагалі два, померла їхня мама.
— Маленький брат тоді не міг зрозуміти, що це похорон, — пригадує Олександра Терентіївна. — Дотепер мені запам’яталося, як він весь час повторював: «Дяді півають». Тобто співають. Хоча насправді не співали, а відспівували. Я ж то на людей дивлюся, то на брата. Після похорону мами її батьки відразу забрали Олеся до себе в село Суха нині Кобеляцького району на Полтавщині. Ненька була родом звідти. До Дніпропетровська втекла від скрути — наймитувати. Невдовзі стала працювати на металургійному заводі, де виконувала якусь дуже тяжку роботу, на якій немовби підірвалася. Отож померла зовсім молодою.
За свідченням Олександри Терентіївни, брата називати Олесем стали саме на Полтавщині. Немовби дядько, мамин брат, сказав, що у них один Олександр вже є. Тому, мовляв, цей нехай буде Олесем, щоб не плутатися. А коли батька запитували, чому вони з мамою дали для доньки і сина одне ім’я, то він відповідав жартома: «Царів готую» (насправді ж назвали їх однаково, бо за церковним календарем такі імена випадали).
— Мені ж з дитинства довелося пройти через страшні випробування. Хоча і з самого малечку ми з братом жили у великій скруті, як і практично всі інші люди. Навіть поселення, у якому ми народилися, називали з огляду на це — Оселедівкою. За легендою, жиди тут виставляли просто на вулиці для продажу оселедці у діжах. І одна жінка оселедця вхопила і стала втікати. Жид тоді її наздогнав і тим оселедцем побив. Відтоді й народна назва поселення прижилася.
А про 14 років життя з мачухою Олександра Терентіївна дотепер згадує як про нечуване страхіття.
— Як вона наді мною знущалася! — каже. — Весь час принижувала, ображала, била. Зроду–віку я настільки злої людини не бачила.
Називала його Гаврюшею, а він її — Шуранькою–золотком
І тільки найтеплішими словами баба Шура дотепер згадує свого чоловіка Гаврила, з яким виростили п’ятеро дітей — Любу, Віру, Василя, двійнят Сергія і Тетяну. Називала його Гаврюшею, а він її — Шуранькою — золотком. Чоловік Олександри Терентіївни працював на металургійному заводі. Його шляхом вирішили піти і троє їхніх дітей, які у 1964 році одночасно вступили до металургійного інституту. Олександра Терентіївна дотепер не може збагнути, як за тодішньої скрути вони те навчання змогли витягнути.
Гаврило–Гаврюша пішов iз життя ще 35 років тому. З дітей живі тільки двоє — найстарша Люба та наймолодша Тетяна, яка маму й доглядає.
Із братом же їх доля розлучила на довгі роки. Олесь після закінчення школи став навчатися у технікумі журналістики, у 1938 році вступив до Харківського університету. Потім разом з іншими студентами пішов добровольцем на фронт.
Першою постіллю для брата стали два мішки з соломою
— Брат повернувся до Дніпропетровська завдяки випадку, — пригадує Олександра Терентіївна. — Десь на фронті він зустрівся з чоловіком, який знав нашого батька. І той порадив Олесеві повертатися до Дніпропетровська, де він народився і живуть його батько і сестра. У нас же у 1943 році сталося величезне горе. Німці, відступаючи, спалили практично дотла всю Ломівку, у тім числі і нашу хату. Ми з Гаврилом сяк–так зліпили оцей будиночок, у якому й стали жити, на той час маючи вже двох дітей. Аж тут з’являється з фронту Олесь. Спершу він хотів від’їхати, але ми з чоловіком його від цього відмовили. Так і став брат жити з нами разом у цих двох кімнатках. Чоловік лягає спати з однією дитиною, я — з іншою, а Олесь — окремо. Скрута була тоді неймовірна. І першою постіллю для брата стали два мішки з соломою. Хоча Олесь, мені здалося, про сон думав найменше. Бо мені тільки й запам’яталося, як він в облаштованому Гаврюшею куточку за столиком під світлом каганця щось писав, час від часу випалюючи самокрутки з нарубаного чоловіком тютюну. Олесь продовжив навчатися вже у Дніпропетровському університеті, розташованому в центрі міста, куди добиратися з нашого лівобережжя — неблизький світ. До того ж спершу навіть мосту не було. А коли міст з’явився, то пішки брат мусив iти години півтори тільки в один бік до місця навчання. Дотепер я не можу збагнути, як у нього вистачало сил iще й писати ночами. То вже пізніше дізналася, що саме у цій хаті почали творитися «Прапороносці» та інші відомі твори Олеся. Бо сама жодного дня не ходила до школи. Читати навчилася самотужки вже пізніше. І дотепер iз книжками чи газетами не розлучаюся. Телевізор же не дивлюся взагалі. А братові твори перечитую неодноразово. З того, що пов’язано з іменем Олеся, я зберегла все, що тільки могла. Наприклад, стіл, за яким він творив «Прапороносців», нещодавно передала до музею «Літературне Придніпров’я». Про братів талант тим часом стало відомо в Києві, і він, не проживши з нами і двох років, перебрався, вже назавжди, до столиці. Востаннє за його життя ми побачилися у 1995–му — за півтора місяця до смерті Олеся.
Про те, що цей будинок є справді історичним, нагадують вивішені на стіні з боку вулиці фото письменника та меморіальна табличка з написом: «У цьому будинку з 1945 по 1947 роки жив і писав свої твори видатний український письменник, громадський діяч Олесь Терентійович Гончар».
А ще нагадує своєю незгасною життєвою енергією його віддана сестра Шура, яка тим, що дожила до свого 100–річчя, насамперед завдячує Богові.
