Прудентополіс – відомий на всю Бразилію центр української культури. Сюди приїздять, щоби побачити українські вишиванку, писанку, танці, послухати українські пісні. Є спеціальні тури на святкування української Пасхи. Українська кухня також дуже відома у Бразилії: де ж іще можна покуштувати борщ і пироги, як досі називають на Галичині «вареники».
На матчах Кубку світу з футболу у Бразилії українські вболівальники зустрічаються нечасто. Це зрозуміло, адже наша команда на «мундіаль» не пробилася. Утім, уже на матчі росіян проти Бельгії у Ріо-де-Жанейро я зустрів двох хлопців у футболках збірної України. Брати Юрій та Рафаель Бобеки зі штату Парана (тут мешкає переважна більшість півмільйонної української діаспори Бразилії — 400 тисяч осіб) просили мене навчити їх скандуванню «про Путіна», яке постійно звучить на матчах українських команд. І, треба сказати, вже після двох-трьох повторювань у хлопців добре вийшло.
Юрій та Рафаель мешкають поблизу міста Прудентополіса (стара українська назва Прудентопіль), що розташований за 200 кілометрів від столиці штату Парана — Куритиби. Із 50 тисяч мешканців Прудентополіса – 75 відсотків українського походження, що де-факто робить цей адміністративний центр однойменного муніципалітету столицею української Бразилії. Компактно тут проживає найбільше українців — 38 тисяч (у Куритибі — 33 тисячі, в Уніао-да-Віторіа — 27 тисяч).
Храм української культури
«Слава Ісусу Христу!», — споконвічне привітання українців збереглося не лише у західноукраїнських селах, але й за 12 тисяч кілометрів від них. Релігія стала фундаментом, на якому українці зберегли тут свої традиції. На території лише одного муніципалітету Прудентополіс майже 50 українських храмів — Української греко-католицької та Української автокефальної православної церков. Один з двох головних соборів у місті – греко-католицький, Святого Йосафата, служіння у ньому здебільшого відправляються українською (є і португальською). Незвичні для католиків спів та діалоги між священиком та вірними роблять цей храм цікавим для решти бразильців з туристичного боку.
Взагалі, Прудентополіс – відомий на всю Бразилію центр української культури. Сюди приїздять, щоби побачити українські вишиванку, писанку, танці, послухати українські пісні. Є спеціальні тури на святкування української Пасхи.
Українська кухня також дуже відома у Бразилії: де ж іще можна покуштувати борщ і пироги (так і досі називають на Галичині «вареники»). Будь-яка страва в іншій країні набуває нових варіантів: у Прудентополісі є традиційні вареники з сиром та картоплею, але, впевнений, ви ніколи не куштували вареників із чорною квасолею «фейжу». А тут вони є! Фейжу – дрібна чорна квасоля, з якої роблять одну із найбільш традиційних бразильських страв – «фейжуаду».
Поєднання в одній страві двох кухонь робить вареники з чорною квасолею унікальними! І такий вибір начинки для улюбленого продукту українців не випадковий. Прудентополіс – лідер Бразилії щодо обсягів виробництва чорної квасолі, а також тютюну. А ще українці вирощують ті культури, які привезли до Південної Америки їхні предки – льон, гречку, хрін, мак. Усього цього у Бразилії не було. А от калина тут не прижилася: можливо через кліматичну специфіку.
Перші українці у Бразилії
Перші українці прибули до Бразилії близько 1885 року. Припливли до Ріо-де-Жанейро із Галичини, оскільки вона входила до складу Австро-Угорщини, а італійські туристичні компанії активно рекламували «тури» за океан з метою заробітку. Тодішній імператор Бразилії Педро Другий оголосив на весь світ, що радо прийме імігрантів, котрі візьмуться обробляти цілинні землі у країні. За це іноземним аграріям обіцяли земельні наділи. На той час вільної землі в Україні практично не залишилося, тому велика група середнього класу галичан зацікавилася пропозицією бразильського імператора.
Однак після тривалої мандрівки через океан на українців чекали неприємні новини: імператора змістили, а новий правитель не збирався виконувати обіцянки попередника. Відтак галичани опинилися у скрутному становищі: тут їх уже ніхто не чекав, а грошей на повернення фактично не було – розраховували на заробіток. Довелося самим шукати нові землі. Добрі люди підказали, що на Півдні країни уже оселилися поляки, тож українці вирушили із Ріо до штату Парана. Як виявилося, там – родюча земля, а природа дуже схожа на рідне Прикарпаття. Відтак вирішили осісти у Парані. Перші роки були складними.
Коли в районі Прудентополіса оселилися перші вихідці із Галичини, вони повинні були пристосовуватися до незнайомих кліматичних умов, рослинності та землі, тому єдність групи була важливою для успіху на новому місці.
Сосна, що врятувала українство у Бразилії
Розлога сосна, що росте на цих землях – «Араукарія Бразильська» або просто «пінейро», є для нашої громади свого роду сакральним деревом. У перші голодні часи на чужині українці навчилися використовувати плоди цього дерева. Своєрідні шишки (насправді, відчутно відмінні від тих, що ми звикли бачити) перемелювали і робили з них борошно. Так українці вижили, а вже згодом освоїли місцевий червоний грунт, на якому почали вирощувати звичні для себе продукти.
До Прудентополіса перші 1500 сімей або майже вісім тисяч осіб прибули 1896 року, всього лиш через два роки після заснування цього міста. Таким чином, українці формували культуру й традиції нового населеного пункту практично від початку його існування. Вже через 10 років за активної участі наших земляків Прудентополіс став центром муніципалітету.
Збереження традицій
Ключовий елемент українства у Прудентополісі — пам‘ятник Великому Кобзареві, який відкрито ще 1989 року – до 175-ї річниці від народження Тараса Шевченка. Проект був розроблений відомим канадським скульптором українського походження Лео Молодожанином, автором пам’ятників Кобзареві у Вашингтоні, Буенос-Айресі, Санкт-Петербурзі, Оттаві, Івано-Франківську. Споруджувати статую бразильським українцям допомагали земляки з Канади та Сполучених Штатів.
Пані Мирослава Кривий (у Бразилії рід прізвищ не змінюють відповідно до місцевих лінгвістичних правил) зустрічає нас біля входу до музею історії української імміграції «Тисячоліття», що розташований біля підніжжя монументу Тарасові Шевченку і неподалік церкви Святого Йосафата.
Пані Мирослава – катехитка, вона є засновницею і директором Музею. У музеї представлено всі етапи українського освоєння Бразилії. Можна побачити навіть фотографію реклами туру пароплавом за океан від компанії Royal Mail Line з адресою у Празі. Є фотографії маленьких хатинок-«халупок», в яких жили перші українці, є чимало українського національного одягу і велика колекція посуду та господарського знаряддя столітньої давності. Зрештою, музей не лише береже історію, а й популяризує сучасну українську культуру. Тут працює кооператив з пошиття вишиванок, можна придбати українські сувеніри та інструменти.
Особливо вражаючу колекцію предметів української культури вдалося зібрати в іншому українському музеї Прудентополіса — Сестер-служебниць Згромадження Непорочної Діви Марії (УГКЦ). 2011 року Згромадження відзначало соту річницю прибуття перших місіонерок до штату Парана. У ті непрості часи за десяток тисяч кілометрів від рідної землі українцям вкрай важливо було мати своє релігійне підґрунтя, тому відправили листа до очільників греко-католицької церкви з проханням надіслати священнослужителів. Перші семеро сестер прибули до Прудентополіса наприкінці 19-го століття. Крім підтримки духовного духу, сестри опікувалися дітьми, лікували хворих, стали першими викладачами української мови у Бразилії. Тепер у багатющому музеї Сестер можна знайти відображення усіх справ, якими замчалися сестри: вони зберегли все дуже ретельно.
Куди ж без футболу
У Прудентополісі є великий греко-католицький колегіум, що стало додатковим аргументом для Святого Престолу у Римі відкрити тут нову єпархію УГКЦ – уже п’яту для української церкви у Бразилії (досі Прудентополіс входив до складу Куритибської єпархії). Відтак настоятель церкви Святого Йосафата отець Мирон Мазур незабаром стане єпископом. Однак — не служінням єдиним: отець, як і всі українські бразильці, любить футбол. Він прогнозує, що у вирішальному матчі зустрінуться Бразилія та Німеччина.
«Коли збірна України грала у стикових матчах із Францією, ми усією громадою дивилися ці матчі і дуже засмутилися, що наші хлопці не втримали переваги. Для нас це була б особлива подія – участь збірної України саме на бразильському мундіалі», - ділиться враженнями священнослужитель.
Українська ковбаса
І на завершення ще одна цікава історія — про українську ковбасу. Крім борщу, вареників та голубців, є інший наш національний делікатес, який має загально бразильську славу і виготовлення якого започатковано у Прудентополісі - це краківська ковбаса, виробництво якої засноване онуком іммігрантів Діонізіо Опушкевичем у 50-х роках. Автор ковбаси назвав її «краківською» на знак поваги до свого найкращого друга — польського імігранта. Неперевершений смак є результатом більшого діаметру виробу та техніки копчення на вугіллі. Цей «ритуальний» український продукт у Прудентополісі і досі має домашній характер, незважаючи на десятитонний обсяг щомісячних продажів.
***
Українську мову у Прудентополісі можна почути дуже часто, майже як в Україні. Можете не сумніватися, що, якщо привітаєтеся, особливо по-галицьки «Слава Ісусу Христу», то у 90 випадків зі ста почуєте у відповідь «Слава навіки Богу». Українці викладають мову у місцевих школах. Бразильці вчать її як іноземну. Ансамбль народного танцю «Веселка» широко відомий у всій Бразилії – він постійно бере головні призи на фестивалях. Відтак, українці Прудентополіса змогли зберегти свою тисячолітню культуру, у той же час додавши до неї деякі відтінки бразильської творчості. А як же інакше. Ми ж бо нація творча!
