У боротьбі з радянською спадщиною українські політики і бюрократія часом копіюють ставлення до культури, характерне для тоталітарних систем, вважають мистецтвознавці.
Щодня перед очима сотень тисяч киян і гостей міста пролинають станції київського метро. Оформлення інтер'єру станцій знайомить з різними епохами історії України. Цей декор — найвідоміша візитівка української столиці. І, можливо, тому саме з метрополітену бере свій початок декомунізація.
Відповідно до законів про декомунізацію, що набули чинності в Україні з 21 травня, місцева влада повинна, зокрема, подбати про знесення усіх пам'ятників комуністичним вождям та очистити фасади будівель від символіки тоталітарного режиму.
«Де радянські пам'ятники, там і війна»
Комісія з питань культури Київради ще 6 травня підтримала проект рішення про демонтаж комуністичної символіки на станціях столичної підземки. У проекті йдеться про дев'ять станцій, де передбачається демонтаж і монументальних ансамблів, а також мозаїчних панно, якими розписані стіни. Ініціатор проекту – депутат Київради від фракції «Свобода» Руслан Андрійко.
«Я не знавець мистецтва, але зберігати навіть високохудожні твори із зображенням того ж червоноармійця – це все одно, що в німецькому метро зберігати дуже красиві роботи, але з Адольфом Гітлером або бравими воїнами СС», — пояснює свою позицію автор проекту в спілкуванні із ЗМІ. «Це символи окупаційного режиму. І якими б красивими вони не були, потрібно від них позбавлятися. Тому що там, де зберігаються такі пам'ятники радянського режиму, там і зараз війна і окупація», — зазначає молодий депутат, маючи на увазі ситуацію на Донбасі.
Випадково чи ні, але саме переселенці з Донбасу виступили з громадською ініціативою зберегти від знищення, зокрема, мозаїчні панно в київському метрополітені як пам'ятники монументального мистецтва. Вони ініціювати створення експертної комісії на рівні держави з істориків, архітекторів, мистецтвознавців. "Інакше — невідомо, коли, де і кому спаде на думку знищувати пам'ятники культури. Без експертної оцінки ми ризикуємо, ведучи боротьбу з радянським, повторити саме радянський підхід. Коли ухвалювались рішення про знищення художніх творів з вердиктом «ідеологічно ворожий», — зазначає в розмові з DW Євгенія Моляр, мистецтвознавець арт-фонду «Ізоляція».
Він виступив проти знищення пам'ятників скопом. Сам арт-фонд «Ізоляція» був заснований в 2010 році в Донецьку на території колишнього заводу ізоляційних матеріалів. І його основна діяльність пов'язана з підтримкою індустріальної культури. У червні 2014 року територію колишнього заводу захопили незаконні озброєні формування «ДНР», а сам фонд «емігрував» до Києва. Ще в Донецьку фонд ініціював проект з дослідження монументально-декоративного мистецтва України в радянський період. «Коли виникло питання про демонтаж таких пам'ятників, зрозуміло, ми не могли залишитися осторонь», — пояснює Моляр.
«У боротьбі з радянським не варто ліберальничати»
Але подібні ініціативи, як і самі пам'ятники радянського часу, у багатьох киян викликають вкрай негативні асоціації. Ті, хто зараз ліберальничає і намагається врятувати пам'ятники радянського періоду, так і не зрозумів причини трагедії, яка відбувається нині в Україні, вважає філософ і культуролог з Києво-Могилянської академії, публіцист Ігор Лосєв. Він якраз солідарний з ініціатором проекту в тому, що саме консервація радянського культурного середовища на Донбасі і сформувала усіх тих, хто підтримав сепаратистів і підштовхнув країну до війни.
«Якщо хтось пускає псевдоестетичну слину за тоталітарним мистецтвом, хай ходить в музей тоталітаризму, платить гроші і насолоджується чим завгодно. Навіть ця мозаїка в метро, це не культурна спадщина – це монументальна пропаганда тоталітаризму. Звичайно, вона може бути талановитою, але від цього не перестає бути злочинною. І звільнятися від неї потрібно радикально», — вважає співбесідник DW Лосєв.
Дірка в історії?
Відомо, що до 28 червня департамент комунальної власності Києва має визначити перелік усіх об'єктів, які однозначно підлягають демонтажу як в метро, так і в місті, розповіла DW керівник прес-служби Київського метрополітену Наталія Макогон. «Ми чекаємо на прописаний механізм фінансування й чіткий алгоритм дій», — каже представниця метро. Адже це стосується й технологічних процесів у метро, оскільки всі символи мають і практичну складову.
Наприклад, символічні зірочки розташовані на вентиляційних решітках. І якщо їх демонтувати, то одразу ж потрібно встановлювати нові решітки. Адже люки в метро не можуть залишатися відкритими. Так само поки не зрозуміло, що саме і як демонтувати в мозаїчних панно чи комплексних ансамблях. «Наприклад, на станції „Вокзальна“, яка також є пам'ятником архітектури, латунні медальйони символізують історичні епохи від Київської Русі до радянської України, зрозуміло, із зображенням Леніна. Якщо ми прибираємо 20-е століття, то тут же постає питання, чим ми його тоді замінюємо?» — пояснює ситуацію Макогон
Без політизації
Але доки немає остаточних рішень, полеміка довкола демонтажу пам'ятників посилюється і у суспільстві, і в експертному середовищі. Мистецтвознавець Національного художнього музею України Людмила Ковальська, підтримуючи ініціативу зі збереження пам'ятників, каже: «Я пам'ятаю, як на початку 90-х років ми збирали по крихтам твори українських художників 20-30-х років, які влада піддавала знищенню . Але навіщо нам зараз все це знову повторювати? Тобто, ми знову своїми руками створюємо чергову руїну, намагаючись зруйнувати цілий пласт культури 60-80-х років», — підкреслює мистецтвознавець.
Багаторічні соцопитування показували низьку популярність комуністичної ідеології в Україні, розповів DW доктор соціологічних наук, співробітник Інституту соціології НАНУ Олександр Стегній. Тому апріорі можна передбачати, що загальне тло щодо ставлення суспільства до закону про декомунізацію не буде негативним, каже соціолог. А от до демонтажу пам'ятників епохи може бути різне ставлення, зауважує вчений.
Але для цього і існують експертні ради та громадські ініціативи, до яких влада повинна була б прислухатися. «Головне, щоб цим не займалися політикани заради політичних дивідендів», — каже соціолог. Схожу думка кореспондент DW випадково почув і у столичному метро від мешканки Києва. «Ми можемо переглянути своє ставлення до історії. Але головне — щоб її не заполітизувати, бездумно демонтуючи пам'ятники. Інакше це як висмикнути сторінки з книжки і сказати, що їх не було. Все, забули».
