Поява кіно в Україні у 1920-х стала здійсненням заповітної мрії сотень тогочасних митців. Кіно було першим видом мистецтва, яке для свого існування потребувало не просто творчої волі авторів, а цілої індустрії. Закохані в машини та індустріалізацію митці ХХ століття дуже швидко відгукнулися на появу цього авангардного і гіперсучасного явища.
Тож зовсім не дивно, що уже за кілька років існування ВУФКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління) до роботи над фільмами так чи інакше були залучені майже всі творчі сили України.
Не дивно також, що після зміни лінії партії і початку більшовицького терору ледь не все створене в Україні кіно, яке спромоглось фактично йти в ногу з європейським, було заборонене і приречене на забуття.
21 листопада в рамках «UPLectorium:Розстріляне відродження» директор Центру Довженка Іван Козленко розповість про створені у 20-30-х українські кіношедеври, головних дійових осіб українського кіноавангарду та видатні картини, які вважалися втраченими і щойно в останні роки були віднайдені.
Спеціально для «УП. Культура» Іван Козленко підготував огляд найбільш видатних і найменш відомих шедеврів українського німого кіно.
Українське німе кіно, що вироблялося в 1922—1930 рр. під маркою державної монополії ВУФКУ на кінофабриках Одеси, Ялти, а з 1928 року й Києва, в 1930-х роках було майже всуціль заборонене.
Звинувачені в різного роду «ухилах» — формалізмі, біологізмі й навіть «буржуазному націоналізмі» — шедеври українського кіноавангарду підпали під цензуру і на довго лягли на полички спецфондів.
Після того, як на початку 1930-х були заборонені найвизначніші фільми українського кіноавангарду — «Звенигора», «Арсенал», «Земля» Олександра Довженка, «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова, «Злива» та «Перекоп» Івана Кавалерідзе, — радянська цензура заборонила і зовсім безневинні «бойовики», як тоді називали масштабні історичні постановки та психологічні драми.
Деякі з цих фільмів змогли повернутися із забуття по смерті своїх видатних авторів – в 1950-х та 1960-х, а частина залишилась під забороною до останніх років існування СРСР. Саме їм пощастило найменше: після краху Союзу про існування цих картин уже ніхто не пам’ятав.До 1938 були заборонені мало не всі українські німі фільми, які дошкуляли партійним функціонерам не тільки новаторською кіномовою, але також українськими написами, обов’язковими для українського кіно 1920-х.
Їхнє повернення до глядача стало можливим лише на початку 2010-х, коли Центр Довженка почав програму реставрації та популяризації забутого українського кіноавангарду.
Топ-5 найбільш видатних і найменш відомих шедеврів українського німого кіно
1. «Хліб» (1929) — либонь найбільше українське кінематографічне відкриття 2000-х. Створений хай і дещо епігонським, але навдивовижу оригінальним режисером Миколою Шпиковським у співавторстві з геніальним оператором Панкратьєвим, цей фільм присвячений першій спробі колективізації 1920-го року.
Картина насправді вражає рвучким, кліпоподібним монтажем та аскетичною кіномовою. Осяяні сонцем, прозорі й графічно витончені панорамні кадри цього фільму в художньому плані нагадують пасторальні кадри «Землі» Довженка.
Як і більшість авангардистських стрічок свого часу, які з формальної точки зору зазнали суттєвого впливу модерної української літератури, «Хліб» руйнує лінійний наратив, відмовляючись від класичної фабули та свідомо реконструює фігуру героя.
Слухачі «UPLectorium: Розстріляне відродження» матимуть можливість переконатись у цьому на лекції про становлення українського німого кіно уже 21 листопада.
2. Фільм «Навесні» (1929) був естетичною антитезою своєму ранньому передвіснику «Людина з кіноапаратом», яку режисер Михаїл Кауфман в якості оператора знімав з легендарним братом Дзиґою Вертовим в Одесі, Харкові, Києві та Москві.
На противагу підкреслено дегуманізованій «Людині з кіноапаратом», «Навесні», побудована на виразних портретних кадрах, сповідує характерний своєму часу ліричний революційний романтизм, пропонуючи кінематографічний аналог вітаїзму Миколи Хвильового.
Карколомний монтаж школи кіноків («кіноки» — об’єднання режисерів-документалістів, створене 1919 року Д. Вертовим. — Ред.) тут розкривається як метод не дезорганізації зорового досвіду, а організації візуальної матерії «життя, схопленого зненацька».
3. Знімаючи найдошкульнішу українську кінокомедію 1920-х років «Шкурник» (1929), Микола Шпиковський навряд чи ставив собі на меті розвінчання ірраціональної природи радянської влади. Хоч там як, але фільм вийшов справжнім пасквілем на радянський суспільний лад.
У ньому з неймовірною сугестивною силою виражено пророче передчуття того, у що виродилась утопія «загірної комуни»: саморепродуктивний саботаж, агресивний тоталітаризм, неорелігійний пролетарський пафос та невикорінний бюрократизм, що породжував чудернацький новояз, покликаний перекодувати світ на знеособлену карикатуру (не дивно, що головний герой фільму – верблюд!).
Стрічка вважалась втраченою до кінця 1970-х років, коли була віднайдена російським дослідником Наумом Клейманом й відтоді сором’язливо й похапцем зрідка демонструвалася студентам ВДІКу.
4. Українська анімація бере свій початок 1926 року, коли її піонер В’ячеслав Левандовський розпочав роботу над першими мальованими стрічками «Казка про солом’яного бичка» та «Українізація» (1927), які були заборонені за «куркульські ідеологічні тенденції» та «націоналістичний ухил».
Довгий час вважалося, що мультфільми 1920-х безслідно втрачено. Лише 2013 року в складіхронікальних кіножурналів ВУФКУ вдалося віднайти з десяток анімаційних мультфільмів (мультиплакатів або мільтиплікатів), здебільшого кіноанонсів та агітаційних кінофейлетонів, зібраних Центром Довженка в програму «Мультагітпроп».
Анімація широко використовувалась в освітніх та культурфільмах і подекуди в художніх стрічках, як от «Октябрюхов і Декабрюхов» за сценарієм Владіміра Маяковского та «Навесні» Михаїла Кауфмана. Найнеймовірніші її зразки належать великому винахіднику Володимиру Дев’ятніну.
5. «Вітер з порогів» (1929)- на перший погляд стандартний агітфільм про перемогу індустріалізації, де вражаючі панорами будівництва Дніпрогесу змонтовані в авангардній манері.
Однак стрічка має подвійне дно. Режисера Арнольда Кордюма цікавить не лише пропагандистський потенціал теми, але також антигуманістичні наслідки індустріальних перетворень.
«Вітер з порогів» став для Кордюма своєрідним мемуаром: 1911 року саме на дніпрових порогах відбувся його акторський дебют у кіно – в першому українському повнометражному художньому фільмі «Запорізька Січ», в якому він грав в складі трупи Миколи Садовського, якого сам Кордюм залучив до виконання головної ролі у «Вітрі з порогів».Як і Довженко, він сприймає смерть села болісно, надаючи оповіді ознак психологічної драми.
1929 року Кордюм стає свідком смерті порогів, яку переживає глибоко особисто, вплітаючи у фільм пронизливу ностальгійну емоцію.
