Піднесення, могуть, а згодом звіряче перетворення на руїни, скоєне окупаційними військами Петра І та Меншикова. Мабуть, небагато знайдеться в історії України міст, чия доля була б настільки ж драматичною, як доля Батурина — гетьманської столиці Лівобережної України у 1669—1708 роках (за часів Дем’яна Многогрішного, Івана Самойловича та Івана Мазепи), захопленої 2 (13) листопада 1708 року каральною московською армією під орудою царського улюбленця Меншикова. Батурин було ущент зруйновано — жертвами погрому, влаштованого російськими вояками, які по-звірячому мстились за союз, який тижнем раніше уклав гетьман Мазепа зі шведським королем Карлом ХІІ, стало, щонайменше, вісім тисяч мирних громадян (різали, спалювали, кололи, топили геть усіх, включно зі старими, жінками й малими дітьми) та 6,5–7 тисяч військовиків — козаків та сердюків. Разом 15 тисяч убитих. Власне, то був справжній геноцид у межах окремо взятого міста — столиці Лівобережної гетьманської України та центру антиросійського опору на наших землях. Не лише військового, а, головне, політичного центру.
Варто підкреслити, що перші атаки московських вояків були відбиті успішно. Обороною Батурина керував полковник Дмитро Чечель — людина безстрашна та досвідчена у військових справах. Проте оточення Меншикова знайшло й підкупило зрадника — Івана Носа (не перший і не останній в нашій історії «землячок»-іуда. Звідки вони беруться? Жадібність до грошей, страх перед нібито «сильною» владою та цілковита відсутність бодай найменшого уявлення про честь — ось таке диявольське поєднання в душі «хохла-малороса», яким, власне, й був той Ніс). Він вказав карателям підземний хід, за допомогою якого вони й проникли у Батуринську фортецю.
Чечеля та його соратників, влаштувавши у Батурині жорстоку різанину, вивезли до Глухова, де полковника катували та колесували. До речі, цей герой мав такі титули: «знатний військовий топорищ» та «український шляхтич». 1708 року в Батурині було 17—18 тисяч мешканців. Майже всі ці люди загинули. 1726 року, через 18 років після знищення гетьманської столиці, це місце було практично безлюдним, а мешканці, що вціліли, жили по околицях (428 дворів).
Ось так трагічно завершилась яскрава історія Батурина — міста, що є еталонною пам’яткою козацької доби, культурний шар якої за ступенем насиченості та інформативності не мав собі рівних в Україні. І коли відвідувачі гетьманської столиці оглядають такі видатні пам’ятки нашої історії, як будинок генерального судді Василя Кочубея, палац гетьмана Кирила Розумовського, Покровський собор, Воскресенську церкву — хотілося б, щоб вони пам’ятали: то – не просто меморіалі «холодини», за ними – праця, біль, кров і боротьба тисяч живих людей.
