Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною.
Ось що сказав Іван Франко про сувору, але прекрасну долю Великого Кобзаря: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Найкращий і найміцніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу...».
«От якби до весни дотягти! Та на Україну...»
...Художник Ковальов, згадуючи свою зустріч iз Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: «Я був вражений різкою зміною в його зовнішності: це вже не той широкоплечий, кремезний, русявий чоловік у сірому сюртуці, яким я знав його колись; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік...»
У другiй половині листопада 1860 року здоров’я поета погіршилось. Напружена творча праця, погані житлові умови і загальна невпорядкованість побуту багато в чому сприяли розвитку хвороби. Поет iз кожним днем слабував. На новий 1861 рік він уже був прикутий до ліжка. У січні та лютому Тарас Григорович відчув деяке полегшення, навіть був здатний працювати, гравірував, писав портрети. Але таких днів ставало дедалі менше.
Олександр Афанасьєв-Чужбинський, який бував у Шевченка до останніх днів його життя, згадував: «У цьому (1861) році Шевченко хворів, але виходив, відвідував близьких йому людей, працював і не думав про смерть, сподівався і мріяв. Як давній знайомий я бачив його останнього разу в Академії, в його трудівничій студії... Про літературу ми говорили, однак дуже мало, а весь час гадали про поїздку весною на батьківщину: куди вирушити, де розійтись і де потім зустрітися. Шевченко збирався купити собі землю на березі Дніпра і побудувати хату. Він показав мені план цієї хати, тішився, як дитина, думкою, що величезне вікно майстерні виходитиме на Дніпро, який він палко любив».
Микола Лєсков, який відвідував Шевченка на квартирі в Академії мистецтв наприкінці січня 1861 року, докладно описує його стан: «Він скаржився на біль у грудях і на жорстоку задишку». «От якби до весни дотягти! — сказав він після довгих роздумів. — Та на Україну... Там, може б, і полегшало...»
А вже відчуваючи близький кінець, поет написав у лютому свій останній, передсмертний вірш:
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій,
до Бога,
Почимчикуєм спочивать...
У ніч iз 8-го на 9 березня за новим стилем у Шевченка був тяжкий серцевий напад. Дев’ятого березня, на день народження поета, перший прийшов до нього Михайло Лазаревський і застав його в страшних муках. Шевченко сидів на ліжку й напружено дихав. «Напиши брату Варфоломію, — сказав він Лазаревському, — що мені дуже недобре».
У цей час Тарасу Григоровичу прочитали вітальну телеграму від шанувальників iз Полтави: «Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни, батьку, орле сизий! Полтавська громада». «Спасибі, що не забувають», — прошепотів знесилений Шевченко.
Близько третьої години дня поета відвідало декілька приятелів. Коли залишився один Лазаревський, Шевченко почав говорити, як хотілося б йому побувати на батьківщині, дихнути рідного повітря. «От якби додому, там би я, може, одужав». Кілька разів повторював, як не хочеться йому помирати.
О 9-й годині вечора лікарі, обстеживши хворого, визнали, що стан безнадійний. Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидів на ліжку й важко дихав. У грудях клекотіло... Близько 5-ї години ранку він підвівся з ліжка, запалив свічку і, тримаючись за стіни, вийшов iз кімнати. Йому захотілося побути у своїй майстерні. Він спустився гвинтовими чавунними сходами, на мить зупинився, похитнувся, скрикнув і важко впав на підлогу. Підняли його вже мертвим. Це сталося о 5.30 ранку 10 березня 1861 року.
«Серед степу широкого, на Вкраїні милій...»
Для прощання труну з тілом Шевченка було виставлено в Академії мистецтв, поряд iз кімнатою небіжчика. Багато квітів і лаврових вінків вкривало домовину. Олександр Афанасьєв-Чужбинський згадував: «Ми перенесли покійника до академічної церкви... Всі були глибоко засмучені, у всіх на очах тремтіли сльози... Спи спокійно, благородний поете! Хай буде над тобою «земля пухом», як кажуть українці».
Ховали Шевченка на Смоленському кладовищі. За труною в глибокій скорботі йшли численні друзі і знайомі поета, серед них — Некрасов, Достоєвський, брати Курочкіни, Костомаров, Куліш, Салтиков-Щедрін, Лєсков, брати Жемчужникові, брати Лазаревські, Афанасьєв-Чужбинський та багато інших. Над могилою виголошували промови.
Співробітник журналу «Современник» Феоктист Хартахай українською мовою сказав: «Матінко наша, Україно, степи наші, могили, Дніпро широкий, небо наше синє! Хто вам пісню заспіває і про вас згадає?! Хто вас так щиро любитиме і за вас душу положить?!»
Виступ лікаря і поета Миколи Курочкіна весь час переривався риданнями самого промовця і присутніх: «Ще одна могила розкрилася перед нами! Ще одна чиста, чесна, світла особистість залишила нас... Щастя було не для нього, — його чекає інше, посмертне щастя — слава!»
...Восьмого травня труну викопали з землі, вклали в іншу — свинцеву — і поставили на особливі ресорні дроги. Усе, що було потрібно для далекої і останньої подорожі Тараса на батьківщину, заздалегідь підготував його турботливий товариш Михайло Лазаревський. Він та Григорій Честахівський узялися супроводжувати прах поета. Труну накрили червоною китайкою, яка швидко потемніла під мокрим дощовим снігом. Після промови Куліша жалобна процесія рушила зi Смоленського кладовища до станції Миколаївської залізниці.
Труну Шевченка урочисто зустріли в Москві. А звідти до Києва повезли кіньми. У багатьох містах прах Шевченка проводжали з великим почтом. У передмісті Києва домовину зустріли рідня поета з Варфоломієм Григоровичем Шевченком на чолі та натовп переважно студентської молоді. Перед мостом на правий берег коней було випряжено, і студенти понесли дроги з домовиною в руках. Ніхто не знав, де будуть ховати.
Брат Шевченка, Варфоломій, вирішив поховати поета на Щекавицькому кладовищі, де була вже навіть викопана могила. Але ще по дорозі від мосту до Києва виникла з цього приводу суперечка. Домовину поставили в першій по дорозі церкві — Різдва Христового на Подолі, відслужили коротку літію. Після довгих розмов і суперечок вирішили поховати поета в Каневі. На тому місці, яке вибрав поет для побудови хати, — на Чернечій горі, за три версти від міста. Таке рішення належало Григорію Честахівському.
Наступного дня домовину Шевченка винесли на церковне подвір’я. Довкола неї зібралася родина поета — сестра Ярина, брати Микита і Йосип, яких оточував великий натовп. Зробили останні фото. Пізніше відслужили панахиду, під час якої між народом проштовхнулася дама в глибокому траурі, поклала на труну терновий вінок і вийшла. Похоронна процесія у супроводі великого натовпу потяглася по шосе до Ланцюгового мосту. Труну, яку несли студенти та гімназисти, супроводжувала поліція. Процесія часто зупинялася для виголошення промов, найкращі з них були виголошені студентами Стояновим, Антоновичем і Драгомановим.
На крутому березі Дніпра, там, де стояв пароплав, похоронна процесія зупинилась востаннє. На дроги зійшов інспектор 2-ї гімназії Михайло Чалий: «Скорбота наша надто велика, щоб передати її словами... Слава цього імені не вмре серед нащадків».
«Поставлю хату і кімнату, садок-райочок насаджу...»
У Каневі через велику повінь пароплав не міг пристати до берега, а зупинився на чималій відстані від нього. Дістатися на берег було нелегко: свинцеву труну треба було нести майже по пояс у воді, йдучи багнистим дном весняної води, що виявилося зовсім неможливим. Після довгих суперечок і роздумів знайшли нарешті такий спосіб — розшукали звичайний драбинястий віз, спустили на нього труну і запряглися замість коней та й потягли його до берега.
На березі процесію зустріло місцеве духовенство, домовину поставили на мари і в супроводі великої кількості людей урочисто внесли до Успенського собору. В ньому труна стояла два дні. Сюди ж iз Михайлової гори приплив на човні і палкий шанувальник поета Михайло Максимович.
У той же день, після панахиди, поетові друзі пішли на Чернечу гору вибирати місце для могили. Звернулися було до канівських міщан про допомогу — викопати яму, та вони запросили таку непомірну плату, що розпорядники похорону вирішили викопати яму самі, за допомогою студентів Київського університету. Під навислими хмарами і дощем благородні юнаки дружно взялися за діло і яма була готова.
При великому натовпі людей iз передмість і навколишніх сіл, протоієрей Мацкевич відслужив заупокійну обідню. Після панахиди він же виголосив надгробне слово.
Тараса Шевченка було поховано на Чернечій горі 22 травня 1861 року. Згодом цю гору прочани нарекли Тарасовою. Після поховання поета всі учасники похорону почали роз’їжджатися. Григорій Честахівський залишився в Каневі і здійснив свій намір — насипати могилу над прахом Тараса.
У 1884 році за народні кошти на Тарасовій горі було збудовано хату для сторожа, а могилу увінчав чавунний пам’ятний хрест.
Сучасного вигляду Шевченківський меморіал набув 1939 року, коли на могилі Кобзаря було відкрито пам’ятник і літературно-меморіальний музей. І навіть iз роками потік відвідувачів Тарасової гори не міліє.
...По собі Шевченко залишив проект хати. У листі Тараса Григоровича до свого брата Варфоломія від 18 лютого 1860 року читаємо: «Посилаю тобі нашвидку зроблений план хати. Поміркуй і роби, як сам добре знаєш. Мені тільки треба, щоб робоча була дубова та круглий ганок скляний на Днiпро».
P.S. Досi в Українi не змогли виконати бажання-мрiю Тараса Шевченка про власну хату. Але нинi цей проект втiлює Вiктор Ющенко в Нових Безрадичах пiд Києвом. «Україна молода» невдовзi детально розповiсть про музейний комплекс «Хата Шевченка».
Григорiй КИСІЛЬ, викладач Гадяцького училища культури iмені І. П. Котляревського, для «України молодої»
