У столичній книгарні «ДОВЖЕНКО книги.кава.кіно» відбулася презентація збірок творів «Соняшник» та «Крила» відомого українського поета-шістдесятника Івана Драча, повідомляє Україна молода.
«Іван Драч — неоднозначна фігура українського культурного простору і представляти його не просто, зізнався модератор вечора Іван Рябчій. — Поет, кіносценарист, драматург, перекладач, мислитель, політик, лауреат Шевченківської премії і Державної премії СРСР, кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, Герой України. В літературі доби шістдесятників його поезія свого часу наробила чимало галасу. В кінематографі саме за сценаріями Драча було створено низку справді культових фільмів — «Пропала грамота», «Криниця для спраглих», «Камінний хрест».
Звісно, згадали і про перший вірш поета.
— Пригадую, вийшов до дошки, пишу щось, а вчитель мене перед усим класом осоромив, крейда біла, а руки мої червоні, бо саме крашанки фарбували перед Великоднем, — розповів Іван Драч. — А на той час цього робити не можна було. А я ходив у начальстві, на рукаві — дві лички — голова ради загону… Трохи пізніше той вчитель їде на велосипеді, зупиняється і кличе мене (у нас були дружні стосунки) й пропонує послухати вірша, якого написав…Щось про природу. Я прийшов додому і думаю: ось я зараз напишу справжнього вірша й надішлю до газети. І написав — «Ми за мир». Вірша надрукували в районній газеті. То було. Коли вчився у сьомому класі. Ну, а вже кожен графоман, як тільки побачить свого надрукованого вірша — пропав навіки. Ось я й до сьогодні не можу від цього відмовитися.
Поет від того не загордився. Писав далі. Навіть не вважає, що на нього звалилася слава після виходу першої збірки «Соняшник». А по-справжньому відчув славу після того, як у «Літературній газеті», яку редагував Павло Загребельний, надрукували трагедію «Ніж у сонці». Тоді був справжній фурор. Усі почали цікавитися, хто такий Іван Драч.
Багато приємних спогадів у поета пов’язано з ім’ям славетного Сергія Параджанова, якому був помічником, коли знімали «Тіні забутих предків».
«У моїй квартирі стоїть трембіта від Параджанова, як свідок, що потрібно записати спогади далекого 1964 року, — розповідає Іван Драч. — Тоді готувався ювілейний вечір в театрі імені Івана Франка. Параджанов вирішив від знімальної групи «Тіней забутих предків» подарувати організаторам трембіту. І ось уявіть собі: через увесь Київ ми несемо з ним трембіту удвох (а її тільки так і можна нести), а в театр нас не пускають. О! Як «бушував» тоді Параджанов… Зрештою, жбурнув ту трембіту й вигукнув: «Забирай її собі!» Ось так і стоїть у квартирі свідок ювілейного вечора Михайла Коцюбинського».
Брати Івана Драча добре малювали, а йому лишили Слово. Тепер він «пише, як пишеться». Вірить у поезію, красу, кіно, майбутнє. У Господа Бога. Поет читає вірші. Йому аплодують. І більшої винагороди не буває.
