27 липня 1853 р. народився В.Г.Короленко – письменник, правозахисник, громадський діяч. У переступні часи царського гніту і більшовицького терору він безстрашно підносив голос на захист свободи, демократії й людських прав.
Володимир Короленко народився у Житомирі, в родині повітового судді. Батько письменника, Галактіон Панасович, був людиною не лише високоосвіченою, а й кришталево чесною, що у тодішній суддівській спільноті (ніде правди діти, й теперішній) виглядало щонайменше дивацтвом. Чесність і громадянську відвагу Володя дістав у спадок від батька.
Коли хлопцеві виповнилося 15 років, батько помер, трохи не доживши до пенсії й залишивши рідних у тяжкій скруті. Мамі довелося великими зусиллями довчати сина.
З дитячих літ Володя полюбив українську пісню, що лунала довкола, казки та оповіді старих бувальців. Згодом хлопчина захопився історією, музикою, філософією, а головне – літературою. Після навчання в житомирській та рівненській гімназіях у 1871 р. Короленко вступив до Санкт-Петербурзького технологічного інституту, однак, незважаючи на високі оцінки, змушений був залишити навчання – за нього не було чим платити. Працював коректором, а коли стало матеріально трохи легше, вступив переводом до Петровської хліборобсько-лісової академії у Москві (нині Тімірязєвська академія). Його улюбленим викладачем був видатний російський науковець Климент Тімірязєв, якого потім письменник виведе в образі Ізборського (повість «С двух сторон» та напише йому: «Ви вчили нас цінувати розум, як святиню».
1876 р. Короленка виключили з академії – за «вільнодумство» та участь у студентських протестних акціях. На рік доправили до Кронштадта, під нагляд поліції. Працював коректором у друкарнях, репетитором у багатих сім'ях, чоботарем, чорноробом.
Понад усе прагнув отримати освіту, але переконаннями не ґендлював. Тож і Петербурзький гірничий інститут, до якого вступив 1877 р., закінчити не вдалося. Без жодного розслідування, лише за підозрою у революційній діяльності, навесні 1879 р. В.Короленка вислали до м. Глазова Вятської губернії. Загалом Короленко провів у в’язницях та на засланнях майже шість років. Останній термін відбував у Якутії — через відмову підписати присягу цареві Олександру III.
Там, у далекому північному краї, Володимир Короленко допитливо вивчає життя і побут місцевих мешканців, записує їхні перекази та пісні, за враженнями й спостереженнями пише нариси та оповідання.
1879р. петербурзький журнал «Слово» публікує «Епізоди з життя шукача». Через шість років виходять друком нові твори письменника. На цей час він мешкає у Нижньому Новгороді, де йому дозволили оселитися. Тут він пише оповідання «Яшко», «Убивець», «Сон Макара», «Соколинець» та інші.
Упродовж десяти літ (1885—1895 рр.) Володимир Короленко активно займається літературною творчістю й громадською діяльністю. 1886 р. вийшла друком його перша книга «Нариси та оповідання», яку захоплено вітав великий новеліст Антон Чехов. Повість «Сліпий музикант» (1886 р.) миттєво стала неймовірно популярною. На цей період також припадають «Ліс шумить», «На затемненні», «Річка виграє», «Ат-Даван», «Парадокс», «Марусина заїмка» та інші оповідання. Про самобутній талант письменника говорять у читацьких та літературознавчих колах усієї тодішньої імперії.
У 1896—1900 рр. родина Короленків – сам Володимир Галактіонович, його дружина Євдокія Семенівна та доньки Наталя й Софія – мешкали в Петербурзі. Короленко редагував журнал «Русское богатство».
Публіцистичні твори письменника читали й цитували так широко, що з його гострим словом рахувався навіть царський уряд. Циклом нарисів «Голодний рік» В.Короленко привернув суспільну увагу до голоду 1891-92 рр.
У 90-х роках XIX ст. Короленко багато подорожує: Крим, Кавказ, Південний Урал, Поволжя. Після поїздки до Америки пише повість «Без язика» (1895) – про гірку долю українського селянина Матвія Лозинського, який, шукаючи кращого життя, опиняється на далекій чужині, де ніхто його не чекає.
Короленко любив Україну і завжди прагнув повернутися до рідного краю. Захищав українські культуру та мову, підтримував українських письменників. Близько товаришував із Панасом Мирним, Павлом Грабовським, Михайлом Коцюбинським. У багатьох своїх творах звертався до теми України, її людей, історії, природи. 1900 р. Короленко повернувся до Полтави й мешкав тут понад двадцять років. У Хатках, неподалік Великих Сорочинців, звів будиночок. Захищав селян під час лютих розправ та сфабрикованих судових процесів у зв’язку з так званими аграрними заворушеннями. Ці події описав у циклі нарисів під назвою «Сорочинська трагедія». За книгу рік перебував під слідством.
Жовтневий переворот 1917 р. Володимир Короленко сприйняв украй негативно, а більшовицькі методи «соціалістичного будівництва» відверто засуджував. У своїх «Листах до Луначарського» та «Листах з Полтави» гнівно протестував проти «найбільшого озвіріння» сучасності – розстрілів, більшовицького терору, тотального знецінення людських гідності й життя. Короленко не міг змиритися з тим, що нова влада відкидає те, що було для нього життєвим кредом: громадянські честь і відвага, громадянська позиція. Він не схотів визнати любов до Батьківщини, патріотизм «буржуазними пережитками», як того вимагала більшовицька ідеологія.
«Справді, чи є вже єдине людство? Його ще немає. А вітчизна є. Для єдиного людства потрібно ще багато працювати. Де? У вітчизні», — написав він у статті «Війна, вітчизна і людство» (1919 р.)
«Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив. І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може йти поряд із людяністю й великодушністю до переможеного… Історія нас розсудить…», — мудро провадив Короленко.
Ленін, якому на очі потрапила стаття, не на жарт розлютився. В листі до Горького написав: «Интеллектуальные силы» народа смешивать с «силами» буржуазных интеллигентов неправильно. За образец возьму Короленко: я недавно прочел его брошюру «Война, отечество и человечество». Какая гнусная, подлая, мерзкая защита империалистической войны. Прикрытая слащавыми фразами! Жалкий мещанин, плененный буржуазными предрассудками!..»
В.Короленко пише у «Листах до Луначарського»: «Відсутність вільної преси робить вас глухими та сліпими на явища життя. У ваших офіціозах панує внутрішнє благополуччя в той час, коли люди сліпо «бредут врозь» (старий російський вираз) від голоду. Проголошуються перемоги комунізму в українському селі в той час, коли сільська Україна кипить ненавистю та гнівом і «чрезвычайки» вже думають про розстріл заручників».
Упродовж 15 років, до кінця своїх земних днів, Володимир Короленко працював над автобіографічною книгою «Історія мого сучасника». Завершити працю не вдалося…
В.Г.Короленко залишив по собі пронизливий «Щоденник», який вів у 1917-21 рр. Звірства більшовиків, криваві, щоденні, буденні,- описані лаконічно і майже беземоційно. Від того ще гостріше й болючіше сприймаються.
Короленко записує: «По постановлению Полт. Губ. Ч. К. от 30 мая 1920 г. расстреляны и заключены в концентрационный лагерь нижеслед. граждане: ...» (далі – довгий список страчених). Такі списки на сторінках щоденника з’являються не раз…
«… судьбу заключенных, вплоть до расстрела, решают «трое», как им подскажет «революционная совесть». Вызывают жертву «на так называемый допрос». Часов в 11 ночи ведут двое под руки, третий сзади в погреб и там расправляются. (Это, кажется, происходит в Ч. К.) Арестованный кричит: «О, товарищи, голубчики... Я не виноват, що вы роби-те!..» Тогда задний бьет ручкой револьвера по голове, и крик смолкает... 99 процентов сидят невинно…»
Постійні грабунки: «…Можно видеть многих коммунистов, не могущих отказать себе в удовольствии пощеголять с дорогими перстнями, портсигарами, затейливыми мундштуками»…
Страшні голод і холод: «Голод 1891 — 1892 года шутка в сравнении с тем голодом, который охватил теперь всю Россию. Одно из непосредственных последствий большевизма — обеднение России интеллигенцией. Одни погибают как инакомыслящие, другие как прямые противники, третьи прямо как «буржуи», четвертые потому, что выбиты из колеи. Эту зиму не переживут очень многие. Кроме голода нас будет губить еще холод. Дрова — за одну перевозку берут 150 р. с пуда»…
Ставлення народу до більшовиків: «…есть что-нибудь достоверное о «чувствах народа», то это — глубокая ненависть к коммунизму, питаемая в деревне, особенно украинской…»
Поза сумнівом, якби щоденник Короленка за його життя потрапив до пазурів ЧК, письменника спіткала би доля мільйонів тих нещасних, кого мордували й убивали у більшовицьких катівнях…
Володимир Галактіонович Короленко помер 21 грудня 1921 р. в Полтаві.
За життя його називали «совістю Росії». По смерті комуністична влада робила все, щоб применшити значення Короленка для країни як літератора і правозахисника. Його «крамольні» твори і, зрозуміло, щоденник не друкувалися. У шкільній програмі вивчалися лише «Діти підземелля», та й то похапцем. З нього «ліпили» однобокий образ «борця проти царату» й замовчували його пристрасну боротьбу проти більшовицького насильства і безстрашну правозахисну діяльність.
Нині ім’ям Короленка названі навчальні заклади й вулиці; Спілка письменників України встановила літературну премію ім.Короленка; його твори екранізовані, й про нього самого зняті фільми; у Житомирі, рідному місті письменника, діє музей, а його могила у полтавському парку «Перемога» дбайливо доглянута. Його творчий доробок знаходить свого вдячного читача.
І що не менш важливо — великий гуманіст Володимир Короленко став попередником дисидентів-правозахисників Гавела і Сахарова, Валенси і Чорновола, прикладом для багатьох борців за свободу людини і народу. І це – найголовніша спадщина українського письменника і громадянина.
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
