chrome firefox opera safari iexplorer

За Парканом Банкової

14 липня 2017 о 15:20

Українці органічно не терплять наруги над власною свободою. Будь-які перепони, паркани та огорожі – як фігуральні, так і цілком матеріальні – викликають в українця тяжкий емоційний дискомфорт, навіть якщо він цього наочно і не демонструє. Втім рано чи пізно може надійти час, коли внутрішній спротив вихлюпується назовні, й тоді призвідцям доводиться начуватися. Бо ці всі перепони, паркани та огорожі – не лише перешкода на шляху фізичного пересування, а й символи пригноблення свободи і приниження гідності.

За президентства Леоніда Кравчука огорожі на Банковій не було. За Леоніда Кучми періодично виникали турнікети, потім виріс якийся тимчасовий парканець, через який у ході опозиційної акції («Україна без Кучми» чи «Повстань, Україно!») двоє політиків-джентльменів елегантно пересадили були політика-леді з метою забезпечення її подальшої діяльності. А вже потім влада, видно, перепудившися, що леді знову штурмуватиме перелаз, облаштувала серйозніший кордон.

Під час Помаранчевої революції паркан на Банковій набув особливо рельєфних обрисів символу свавілля і диктатури влади та її «двічі несудимого» ставленика.

Зі всенародною перемогою Віктора Андрійовича Ющенка, якщо точно — 5 лютого 2005 р. — осоружна споруда на Банковій, котра перекривала рух із вулиць Інститутської та Лютеранської, була прибрана, а з нею й міліцейські «будки», що бовваніли на розі Банкової та Лютеранської. Площа перед президентською адміністрацією стала геть вільною, в сенсі – ніколи не порожньою. Не було дня, коли більші-менші купки народу-переможця у Помаранчевій Революції не громадилися би перед східцями, домагаючись найвищої аудієнції, аби розплющити президентські очі на місцеві ганьбу і наругу. Позаяк ішлося переважно про призначення локальних урядників із числа недавніх гіперактивних фанів Януковича, учасники тусовок дедалі більше набували вигляду, наче нарешті їм на голову впала цеглина прозріння. А позаяк народне прозріння – штука для булавоносця вельми неприємна і далекосяжна, Банкову обійняла «реконструкція покриття вулиці й інженерних мереж». Спочатку до 29 серпня, а далі – як Бог дасть…

31 жовтня 2005 р. зо п’ять десятків людей пікетували адміністрацію Президента Ющенка, точніше, паркан перед нею, з вимогою знести символ неволі й деспотії.
Щось заметушилося. 1 листопада тодішній очільник Державного управління справами (ДУСі по-народному) І.Тарасюк повідомив журналістам, що 1 грудня спливає термін будівельного ордера, виданого КМДА на «реконструкцію»,тож (цитую): «…ми повинні прийняти або продовжити цей ордер для подальших будівельних робіт. Або сказати, що площа прийнята в експлуатацію і, відповідно, зробити всі процедури».

4 листопада керівник секретаріату Президента О.Рибачук повідомив, що статус Банкової буде визначено на сесії Київради 17 грудня 2005 року. «Цього разу я почув метал у голосі мера, який сказав:«Передайте Президенту, я гарантую, що 17 грудня сесія Київради прийме відповідне рішення», — послався керманич президентської канцелярії на тодішнього Київського очільника О.Омельченка.

Словом, Іван киває на Петра, і всім весело. А тим часом перед очима дедалі більше прозріваючого народу-переможця зависочів новий, красивий, чавунний… ні, це вже був не паркан, але ЇЇ Високість Огорожа. Окрім своєї прикладної функції пані Огорожа виконувала ще й новітню роль: вона уособила психоемоційне тренування народу-переможця жити в бридких реаліях тогодення перед грядущим «Універсалом двох В.»

Після офіційної здачі Віктором Андрійовичем гетьманських атрибутів, казни і всього рухомого та нерухомого державного майна донецьким бандитам, Огорожа також перейшла до нових власників. Бажаючим повправлятись у яйцеметанні (якщо увага спостережливих снайперів на довколишніх горищах не кремпувала), наблизитися в поле поціляння було зась. Але прохід Банковою довший час щоб так аж зовсім, то не скасовувався, а коли й скасовувався, викликав справедливу критику. От, до прикладу, 14 березня 2013 р. один тодішній депутат у соцмережі ремствував: «Сьогодні з ранку Банкова перекрита... Нікого не пускають... У Януковича, бачте, гулянка з піснями і маршами...»

Під час Революції Гідності, на тлі народної звитяги і невигойно-скорботного символу «Небесна Сотня», сама згадка про огорожу на Банковій викликала в людей лють і біль. Тож появу доленосного документа, виданого О.Турчиновим у статусі в.о.Президента України, під назвою «Розпорядження Президента України № 130/2014-рп Про демонтаж металевої огорожі по вулиці Банковій у місті Києві», цитували всі медії й знали мало не всі кияни.

«З метою забезпечення вільного проходу громадян по вулиці Банковій у місті Києві, відповідно до статті 112 Конституції України:
1.Київській міській державній адміністрації та Державному управлінню справами вжити в установленому порядку заходів щодо демонтажу біля будинку Адміністрації Президента України металевої огорожі, яка обмежує вільний прохід громадян по вулиці Банковій у місті Києві».

Однак… і в ДУСі, й у КМДА сидять люди не вчора зроблені – вони ж розуміють, що до виконання, а що – про людське око. Словом, символ деспотії залишився непорушним і разом із атрибутами гетьманства та всім рештою перейшов від в.о.Турчинова до Президента Петра Порошенка.

14 листопада 2014 р. народ-переможець у Революції Гідності в особі трьох десятків людей, озброївшись газозварювальним апаратом, спробував було самотужки вирішити проблему, проте отримав відкоша. За повідомленням прес-служби УМВС у Києві від 14.11.2014 р.: «Сьогодні близько 15.00 до адміністрації президента, що на вулиці Банковій, підійшло близько 30 осіб. Невдовзі натовп розпочав ламати паркан біля державної установи. При собі люди мали плакати з написами «Геть паркан». На даний час затримано 16 осіб, з числа тих, що здійснювали протиправні дії».

Це вже був час, коли охороні заходи справді стали незайвими, бо диверсії, замахи та все інше, що супроводжує гібридну війну. І огорожу на Банковій, і будки на розі Лютеранської та на початку Банкової з протилежного боку люди сприйняли на початках не те щоб як належне, а без особливого надриву. Але післясмак залишився…

Нацполіція на своєму сайті інформує: «З 11 по 14 липня в урядовому кварталі заплановані масові заходи. Для безпеки учасників акцій та місцевих мешканців, а також для підтримання правопорядку задіють близько 1000 правоохоронців».

Це, як я розумію, про те, що пікетує народ Верховну Раду, вимагаючи скасувати горезвісну недоторканність. І її треба скасувати. Бо вибірковуе скасування стикається з пансько-депутатським «своїх не здамо». А охороняти «недоторканних» від народу ж треба!

Розумію, що і мало не одночасні візити держсекретаря США Р.Тіллерсона, генсека ООН А.Гуттереша та генсека НАТО Й.Столтенберга, і ХІ Саміт Україна-ЄС, що відбувається у Києві 12-13 липня, потребують серйозних охоронних заходів.

І все ж… Щось невловно змінилося.

Звичайно, надворі спека. Хлопці у чорних одностроях мордуються, нудяться і нервують.

«Куда?! Пєрєйдітє на ту сторону уліци! Я говорю, по той сторонє! Куда ідьотє?!» Лютеранська перегороджена турнікетами, людей безглуздо зганяють на один бік вулиці, за «постом» вони знову переходять, куди їм треба.

Вчора йшла вулицею Заньковецької, потім – «по той сторонє» Лютеранської. Сонячний бік вулиці, плюс 30 зранку. На пеньку біля лютеранського храму сидить жінка років 75, видно, що їй недобре…

В арці будинку, до якого йду, підстрибує хлопчик — очі навиворіт, голос аж зривається:«Ви куди? Куди йдете?!!»

Усвідомлення відповідальності місії? Страх перед начальством? Чи дзеркальне відбиття ставлення влади до людей? Подібне вже, здається, було. За Януковича. І «Куда?!», й очі навиворіт…

«Клоуни, хто вас сюди впустив? Кому ви даєте хабарі, щоб проходити під адміністрацію?» Пам’ятаєте, в січні минулого року ЗМІ облетіла репліка одного міністра у відповідь на питання журналіста про пізній візит до АП? Щоправда, потім міністр сказав, буцім вона стосувалася телефонного співрозмовника. Але замислитися про хабарі, щоб проходити під адміністрацію, змусила багатьох. І про пізні поодинокі та групові візити, які стали нормою…

Та повернімося під наш паркан. Звісно, війна. І воююча наша влада перебуває у постійній страшній небезпеці, отже, закономірно обгороджується, вкопується та обсідається охороною.

Але ж владці часом вирушають у геройські вояжі до прифронтових Маріуполя, Краматорська чи й Станиці Луганської. Чому тут, далеко від фронту, вони ніби почуваються в більшій небезпеці, аніж там, близько передової? Кого вони більше бояться? Кулі ворога-сепаратиста – чи гніву «свого» народу?..

Олена Бондаренко

22 вересня

Інші дати
Народився Олександр Потебня
(1835 – 1891), український мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч. Основоположник т. з. психологічного напряму в слов’янському мовознавстві. Автор праць із загального мовознавства, фонетики, наголосу, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв’язок мови та мислення тощо.
«Ідея національності здатна сприяти людському поступові, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток; коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного смислу» (О.Потебня).
Розгорнути