istpravda.com.ua

Великі ГУЛАГівські повстання примусили радянське керівництво засумніватися у здатності контролювати навіть табори. Ці повстання спричинили зміну політики і народили «Відлигу». До остаточного розпаду СРСР залишалося більше 30 років. Але перший крок на цій дорозі зробили люди Кенгіру.

Серед багатьох подій «Книжкового Арсеналу-2018» була і презентація книжки Турганбека Алланіязова «Карлаг: Кенгірське повстання». «Історична правда» публікує текст кандидата історичних наук Лесі Бондарук, який постав на основі передмови до цієї книжки.

Кенгірське повстання розкололо моноліт Імперії Страху. Тисячі беззбройних в’язнів повстали проти беззаконня і нелюдського існування. Понад 40 днів вони диктували Москві свої вимоги. Їм цього не пробачили й вчинили жорстоку розправу.

Проте «вірус свободи» поширився. Масштаб непокори, що охопила ГУЛАГ, змусив тоталітарну систему не лише піти на поступки, а реорганізуватися. У 1955—1956 роках розпочався поступовий перегляд справ засуджених, зменшення термінів їх ув’язнення, почалися звільнення. У 1960 році систему ГУЛАГу розформували.

Історія Кенгірського повстання довгий час була під забороною. Її згадували пошепки люди, доля яких була пов’язана з боротьбою проти радянського тоталітаризму. Про нього і нині знає дуже мало людей на просторах колишнього СРСР.

«Важливість Кенгірського повстання полягає в тому, що це був один із наймасовіших організованих протестів ув’язнених проти системи пригнічення особистості», – наголошує у книжці Турганбек Алланіязов. 

Найбільшим досягненням цього видання є те, що Турганбек Алланіязов оприлюднює найширше коло документальних джерел із архівів радянських спецслужб, зокрема з Державного архіву міста Жезказгана.

Автор багато років ретельно крок за кроком реконструював події минулого, осмислював їх причини і наслідки.

Що спонукало в’язнів, які перебували в умовах безправних рабів, наважитися повстати, вирішити вмерти, стоячи у бою, замість зігнити на шахті чи у карцері?

Завершення Другої світової війни не принесло мирного життя республікам Радянського союзу.

В Україні та країнах Балтії – Литві, Естонії, Латвії, на Кавказі радянська влада розгорнула нову війну – проти місцевих національно-визвольних рухів.

Радянські концтабори поповнилися сотнями тисяч українських оунівців (у багатьох документах радянських спецслужб вони так і називаються та є окремою категорією в’язнів з України), прибалтійських «лісових братів», їхніх прихильників і просто людей, незгодних із тоталітарною системою радянського поневолення.

Велика кількість українських націоналістів визначала політичну та ідейну спрямованість переважної більшості повсталих, а також характер Кенгірського повстання.

«...У нас це почалося з приїздом дубівського етапу — західних українців, оунівців, – писав Олександр Солженіцин у книжці „Архипелаг ГУЛАГ“. – Вони й зіпхнули цього воза. Дубівський етап заразив нас бацилою бунту. Молоді, сильні хлопці, взяті прямо з партизанської стежки, роззирнулися довкола, жахнулися нашого рабства й потяглися до ножів».

Першою організацією спротиву стала підпільна мережа «ОУН-Північ», утворена у Воркуті у 1947 році членом ОУН Михайлом Сорокою.

Михайло Сорока (1911—1971) — член крайового проводу ОУН із 1930-х років. За націоналістичну діяльність тричі був ув’язнений польською владою, сидів у тюрмах Чорткова, Станіслава, Гродна, польському концтаборі «Береза Картузька». У 1940 році ув’язнений в ГУЛАГу. У Воркуті в 1947 році організував першу підпільну мережу «ОУН-Північ», за що в 1952 році був засуджений до смертної кари, яку замінили на 25 років таборів ГУЛАГу. Учасник і один із організаторів Кенгірського повстання політв’язнів у 1954 році в Казахстані, автор пісні «Гімн Кенгірського повстання». Загалом відбув майже 35 років в ув’язненні, де й помер.

Ця підпільна структура так і не була до кінця викрита, тож її учасники продовжували спротив. Діяльність Михайла Сороки надовго залишалась у свідомості політв’язнів.

«Після смерті Сталіна на шахтах Воркути почалися заворушення. З’явилися листівки. Забастував Норильськ. Воркута готувалася до повстання... Михайла Сороки вже не було, але я зрозумів, що його підпільна робота у таборах продовжується», – згадував політв’язень Володимир Косовський.

Із 40-х років у ГУЛАГу відбулося понад півсотні різних виступів проти табірної сваволі. Найбільшими з них стали повстання політичних в’язнів у Норильську (26 травня – 4 серпня 1953 року, близько 17-ти тисяч учасників), Воркуті (19 липня – 1 серпня 1953 року, 12 тисяч учасників) і Кенгірі (16 травня – 26 червня 1954 року, 20 тисяч учасників).

Усюди політичні в'язні відмовлялися працювати, виганяли табірну адміністрацію, створювали свої комісії і вели переговори з представниками режиму з Москви, вимагали не тільки полегшення умов, а й політичних та економічних свобод для усіх.

Табірна адміністрація часто використовувала в’язнів, засуджених за кримінальні злочини, для розправи з непокірними політичними в’язнями.

Але коли у таборах опинилися учасники ОУН і УПА – ситуація докорінно змінилася.

«Бандерівці ввели свої закони: за крадіжку хлібної пайки – смерть, за знущання над політичними – страта; вбивали також за доноси і зраду. У Сусуманському таборі спалили барак, де було 200 злодіїв. „Побутовики“-кримінальники говорили: „Всіляких блатних бачили, але таких, як бандерівські блатні, ще не було“, — писав Солженіцин у книзі „Архіпелаг ГУЛАГ“.

Боротьба завершилася перемогою політичних в’язнів. Кримінальники більше не хотіли гинути за інтереси табірної влади. Політичні в’язні захистили себе, примусили кримінальників поважати політичних зк.

Траплялися випадки, коли ці два різні табірні середовища домовлялися про спільні дії проти влади.

Початок повстання

16 травня 1954 р. у Кенгірі вартовий Калімудін випустив автоматну чергу у колону ув’язнених. Було вбито 13 чоловік, 5 померло від поранень, 33 поранено.

У відповідь на це свавілля адміністрації ввечері 16 травня понад 60 політичних в’язнів на чолі з членом ОУН із Волині Віталієм Скіруком подолали паркан між 3 і 2 зоною, розгромили штрафний і слідчий ізолятор 3-го табірного відділення Степлагу, звільнили звідти людей, зруйнували огорожі між зонами.

Залишки стін Кенгірського табору. Фото Вахтанга Кіпіані, 2004 рік

О 10 год. вечора того ж дня у бунтівну зону табірна влада ввела війська, які знову застосували зброю і вбили 13 в’язнів, 43 було поранено.

17 травня майже 19 тисяч політв’язнів на знак протесту відмовилися виходити на роботу.

Щоб налякати непокірних адміністрація встановила вогневі лінії між зонами. Попри це, понад 400 в’язнів у ніч з 17 на 18 травня проникли на територію госпдвору.

Група озброєних автоматами солдатів під командуванням старшого лейтенанта Бєляєва проти непокірних в’язнів знову застосувала зброю. Було вбито 18 людей і ще 70 поранено.

18 травня надійшло розпорядження начальника УМВС Карагандинської області полковника Коновалова про заборону застосування зброї. Із політичними в’язнями вирішили розправитися за допомогою кримінальників.

Лідери політичних в’язнів знали мету, з якою табірна адміністрація перевела до Кенгіру кримінальний етап. Лідери політв’язнів – колишні члени ОУН і УПА – провели переговори з їх лідерами кримінальників.

За свідченням Олександра Солженіцина, політв’язні зуміли переконати, що мають чисельну перевагу, й тому краще діяти спільно проти адміністрації. 

Ференц Варконі

„Події відбувалися незворотньо. Не можна було злодіям відмовлятися від союзу. А встановленому союзу не можна було нидіти – він би розпався і почалася б внутрішня війна“,– писав Солженіцин. 

Учасник Кенгірського повстання Ференц Варконі стверджує, що „дії шестисот новоприбульців були вмонтовані до плану повстання, саме вони повинні були його розпочати“. 

Лідером кримінальників був Енгельс Слученков (табірне псевдо – Гліб). Російський хлопець із Рязанської області був мобілізований у штафний батальйон на фронт Другої світової війни прямо із тюрми, де сидів за кримінальні злочини.

У червні 1944 р. він потрапив у нацистський полон. Там вступив у Російську визвольну армію, з якою воював на боці гітлерівців на Балканах із червоними партизанами.

Згодом Слученков навчався у німецькій розвідувальній школі. За кілька місяців до завершення війни його закинули у тил Червоної армії, він потрапив у руки СМЕРШу. Отримав 10 років ув’язнення в ГУЛАГу.

Енгельс „Гліб“ Слученков, фото 1943

У „Степлагу“ Енгельс Слученков разом із іншими кримінальниками приєднався до повстанців із політичних в’язнів. Він був одним із найактивніших учасників Кенгірського повстання. Потім його засудили до розстрілу, який виконали 12 вересня 1956 року.

Табірна влада підозрювала змову і 23 травня 1954 року вивезла із зони 421 із 600 кримінальників в інше місце ув’язнення.

У ніч на 24 травня за ініціативою політв’язнів ті кримінальники, які залишилися, вибили колодою отвір у стіні до жіночої зони.

Слідом, „щоб їх вгамувати“, до жінок увійшли політв’язні. Усю адміністрацію в’язні вигнали за межі табору, розібрали мури між зонами, збудували барикади, виставили охорону, озброїлися. Над їдальнею вивісили червоно-чорний прапор як символ трауру по загиблих.

Як згадує одна з свідків тих подій, коли „блатні“ відступили з господарського двору –його зайняв каральний взвод. Тоді політв’язні з 2-го і 3-го табірних пунктів з’єдналися через пролом, бо там вже не було представників МВС.

Коли у господарському дворі зазвучали постріли – в’язні прорвалися в жіночу зону.

Свідок стверджує, що „на цей раз це не були жадні здобичі блатні, а друзі долі, жінки заховали їх“.

У телеграмі Міністру внутрішніх справ СРСР Сергію Круглову повідомляють, що контингент 3-го табірного відділення 25 травня на роботу не вийшов:

„Чому заклали повністю стіну у жіночу зону, навіщо забрали побутовий контингент, адже побутовики нам не заважали, а допомагали?“

Цей документ також підтверджує змову політв’язнів і кримінальників.

Французька дослідниця Кенгірського повстання Марта Кравері підтверджує, що наміри в'язнів щодо жінок не були агресивними: під час повстання не було зафіксовано жодного випадку зґвалтування.

За спогадами учасника повстання Миколи Кекушева, все відбувалося без будь-яких ексцесів, жодна жінка не була ображена, за цим строго слідкували всі, і в жіночій зоні за весь час „сабантуя“ підтримувався зразковий порядок.

Керівництво повстанням

У Конспіративному центрі більшість складали націоналісти з України, країн Балтики та Кавказу. У слідчих документах цей центр показаний найголовнішим. Слідство називає лише представників центру – отже імена усіх його учасників так і не вдалося встановити.

Повстанці називають одним із організаторів та натхненників свого опору – Михайла Сороку, автора „Гімну Кенгірського повстання“, рядок з якого винесений у титул цього тексту. 

Раннє фото Михайла Сороки

Проте прізвища Сороки у документах повстання нема: з міркувань конспірації його ім’я не згадувалося у будь-яких керівних структурах.

Усі розуміли, що повстання – це непередбачуваний фінал і наслідки.

Авторитет Михайла Сороки був настільки великим серед політв’язнів різних національностей, що до нього ставилися з глибокою повагою й оберігали.

Основна відповідальність лягла на плечі тих, хто діяв відкрито.

За версією слідства, структура керівництва повстанням була такою: головним керівним органом був Конспіративний центр.

Центру підпорядковувалась комісія з ув’язнених і три відділи: військовий, безпеки і пропаганди.

Конспіративний центр представляли п’ять в’язнів: литовський націоналіст Іонас Кондратас, член Організації Українських націоналістів Віталій Скірукна прізвисько „Ус“, капелан Української повстанської армії Омелян Суничук, кавказець Вахаєв, член УПА Герш Келлер.

Герш Келлер

Досі загадковою залишається постать Герша Келлера (1924—1956) – єврея, який під час війни втратив усю свою родину, сам зумів втекти з німецького табору і приєднався до українського підпілля.

Вояк УПА з літа 1943 року, потрапив у радянський полон восени 1944 року і був засуджений до 10 років таборів.

За час ув’язнення отримав ще два вироки, один із них – за вбивство донощика.

Під час повстання в’язнів Степлагу, Герш Келлер став одним із його організаторів, керував відділом виготовлення зброї для самозахисту. Саме тому він був засуджений до розстрілу.

Член комісії в'язнів Ганна Михайлевич, яка на все життя зберігала написане кров’ю освідчення у коханні, згадувала, що насправді Келлер був українцем Василем Пендраком.

Вона стверджувала, що Василь-Герш був родом із села Огерці з місцевості Ліско (нині територія Польщі). Так вважає і московський дослідник Кенгірського повстання Микола Формозов. Але мотиви, чому ця людина ховалася за чужим ім’ям, лишаються не до кінця ясними.

Комісію повстанців Кенгіру утворили переважно для переговорів із табірною адміністрацією. Адміністрації табору висунули низку вимог, багато з яких були політичними. 

Ганна Михайлевич, фото 2000-х років

Принциповою вимогою учасників Кенгірського повстання 1954 року, як і Норильського та Воркутинського у 1953 році, був приїзд повноважної комісії з Москви за участю представника ЦК КПРС.

І не тому, що наївно вірили в „доброго царя“ чи генсека – ця умова дозволяла „потягнути час“.

„Ми розуміли, що перетворюємося у своєрідний штаб, і усвідомлювали у зв’язку з цим всю відповідальність.

Ми розуміли реальність того, що наша непокора може бути придушена найжорстокішими засобами, і що лише приїзд представників високого рівня із Москви може заспокоїти табірників і дати гарантії від нової розправи.

Ми вірили в успіх“, – згадував член комісії вірменин Вагаршак Батоян.

Очолити комісію для переговорів із табірною адміністрацією зголосився звільнений повстанцями 18 травня із СІЗО колишній червоноармієць росіянин Капітон Кузнєцов.

Турганбек Алланіязов описує його біографію і часто посилається на його детальне зізнання, написане одразу після придушення повстання, де він в усьому звинуватив українських націоналістів.

Довіри до нього у політв’язнів не було, оскільки, за ствердженням Солженіцина у книжці „Архіпелаг ГУЛАГ“, у таборі він приєднався до малочисельної групи комуністів.

Згодом представники Конспіративного центру замінили кількох членів комісії на своїх довірених людей, а до Кузнєцова під приводом безпеки виділили особисту охорону, щоб тримати його під постійним контролем, щоб не втік з табору.

Його надалі використовували у статусі керівника комісії повстанців, щоб повстання не мало виразного антирадянського і антиросійського характеру, а в такий спосіб – уберегти від майбутніх репресій і помсти каральної системи якомога більшу частину активних учасників повстання.

У наведених Турганбеком Алланіязовим документах ідеться, що Кузнєцов заявляв:

„Неважливо, хто приїде та чи приїде взагалі. Важливо – хто мирно та без наслідків для ув’язнених відновить нормальне життя в таборі“.

Капітон Кузнєцов

Щодо свого головування у комісії в’язнів під повним контролем Конспіративного центру Кузнєцов писав:

„Мені довелося грали неблагородну роль артиста, але не маріонетки... Визнаю свою вину в тому, що брав участь у повстанні і був головою комісії, і, не дивлячись на мої зусилля, не зміг добитися виходу в’язнів на роботу“.

Як бачимо, головна його мета – припинити повстання і повернути порядок у зоні, добитися виходу роботу ув'язнених… В організаторів повстання інша мета була – боротьба за полегшення життя в’язнів Кенгіру, і ГУЛАГу загалом.

Організатори повстання на охорону зони поставили людей, що мали військовий досвід – балтійських „лісових братів“ та членів Української повстанської армії, їм допомагали ударні загони з чеченців.

В’язні були погано забезпечені одягом, тож охорону, на яку покладалася найбільша відповідальність, вирішили одягнути першочергово.

Документи слідства неодноразово свідчать, що під керівництвом Віталія Скірука за вказівкою Келлера і Слученкова з матеріалу з господарського двору в’язням-охоронцям „Степлагу“ пошили взуття і форму на зразок одностроїв УПА.

Віталій Скірук

Насправді, це був звичайний одяг, можливо лиш прикрашений чимось для відрізнення охорони від інших повстанців Кенгіру.

Шити щось типу уніформи не було часу й відповідних можливостей у технічному обладнанні.

Тим більше, що підпільна партизанська УПА офіційно не мала власного обмундирування, лиш окремі відділи створювали самошивні уніформи за одним зразком та відзнаки до них.

Характерною ознакою приналежності до УПА залишалися шкіряні ремені з тризубами на пряжках, головні убори (мазепинки, лещетарки, петлюрівки, кепі та ін.) із кокардами з тризубами, а також нашивки на одностроях. А їх виготовити в умовах концтабору було ще важче.

Відтак, тема „форми УПА“ у кенгірців часто присутня в обвинувальному висновку Скірука для того, щоб винести йому жорсткіше покарання за його активну роль у повстанні.

Віталій Скірук був єдиним з приречених до розстрілу керівників Кенгріського повстання, кому зберегли життя.

Під час слідства він написав прохання про помилування голові Верховної ради Кліменту Ворошилову. Смертну кару замінили на новий термін ув’язнення.

Уперше Віталія Скірука засудили у 1948 році за організацію підпільної групи ОУН. Тоді він навчався у Луцькому педагогічному училищі. З ув’язнення він звільнився у 1966 році. Дочекався проголошення незалежності України, був членом Волинського братства вояків УПА. Проживав у Луцьку, де й помер у 1998 році.

Надзвичайний талант під час повстання виявив український політв'язень Анатолій Кострицький.

Він народився 1927 року у місті Великий Тормак Запорізької області, освіта – сім класів. За антирадянські політичні переконання був засуджений у 1949 році воєнним трибуналом Таврійського воєнного округу (статті 58-1»а" і 182 ч.1 КК РРФСР) на 25 років ВТТ.

Анатолій Кострицький

Анатолій Кострицький був чудовим спеціалістом із радіоелектротехніки. Для повстанців Кенгіру він зробив радіовузол, мікрофони і динаміки, які поставив на бараках. Коли в червні 1954 року зона була відключена від електромережі, Кострицький створив міні-електростанцію.

Він також встановив телефонний зв'язок між приміщеннями членів Комісії і штабами повстання, обладнав комутатор, навчив телефоністок.

На прохання Енгельса Слученкова Анатолій Кострицький намалював схему самопалів і саморобної гранати, а також обладнав майстерню із виготовлення холодної та вогнепальної зброї.

Кострицький, Герниш і котики. Кенгір за півроку до повстання

Спорудження барикад, виготовлення зброї тривало у повсталому таборі цілодобово, адже в’язні розуміли, що попереду – зіткнення із військами влади.

Вночі повстанці зверталися до солдат, зібраних біля зони, із закликами не стріляти у в’язнів, пояснювали їм свої вимоги.

Під керівництвом пропагандивного відділу політв’язні запускали повітряних зміїв із листівками, де повідомляли населення Казахстану про повстання і вимоги до влади.

Михайло Сорока організував хор, який виконував «Гімн Кенгірського повстання» на його слова і мелодію, «Любіть Україну» на слова Володимира Сосюри, «Соколи, соколи, ставайте в ряди» та пісні інших національностей.

«Хоч ми й жили надголодь, цього не відчували. Ми жили емоціями. Богослужіння, молебні, репетиції хору, концерти і готовність кожної хвилини – на барикади. Не було часу думати про їжу! Які були цікаві концерти! В них брали участь усі народності», – згадувала Емілія Войцехович-Рафальська, яка під час повстання серед ув’язнених чоловіків віднайшла свого батька.

«Бунт самців»?

Турганбек Алланіязов у тексті свого дослідження часто цитує цікаві та яскраві спогади поета Юрія Груніна. Однак саме від Груніна у пресі поширилася версія, про Кенгірське повстання як про «бунт самців».

Турганбек Алланіязов пише:

«Грунін цілком обґрунтовано вважає, що основою причиною була групова сексуальна авантюра злодіїв і бандитів „з хитро продуманим початком і непередбаченими жертвами після розвитку цієї авантюри“.

Юрій Грунін. Табірне фото

Важливо, що при цьому Грунін чітко визначив і сформулював алгоритм подій:

„Молоді злодії і бандити організували свій перший кидок через три стіни, але у них забракло логіки, щоб вирахувати фінал. Ними керувала сліпа хіть. А далі – покотилася снігова куля, що збільшувалася в розмірах, підминала під себе все більше простору і прискорювала оберти. Її вже не могли зупинити ні самі ув’язнені, ні охорона. Цю кулю могло розбити тільки застосування ударних сил“.

Грунін не знав про змову групи політичних в’язнів із кримінальниками.

Кохання у Кенгірі має цікаву історію. Молоді хлопці та дівчата потрапили до ув’язнення, були розділені мурами і колючим дротом по різних зонах, але знаходили шляхи для знайомства і сердечних почуттів.

Закохані перекидали через паркани записочки, передавали їх через наглядачів, залишали клаптики паперу у таємних схованках. У тих записках вони шукали земляків, родичів, друзів, а знаходили коханих.

Юрій Грунін також зустрів кохання свого життя в ув’язненні. Щоправда, це кохання мало не дуже щасливий фінал.

Юрій Грунін у 1941 році. Джерело: Бессмертный барак

Грунін пережив важкі випробування нацистського ув’язнення. Він працював на ремонті доріг. Але те, що довелося пережити у ГУЛАГу, було значно більш жорстоким.

У радянському концтаборі він мав спокутувати вину перебування в німецькому таборі військовополонених.

Після звільнення з нацистського полону Юрій мав можливість залишитися в англійській окупаційній зоні й згодом стати повноправним громадянином Європи. Але молодий юнак піддався на радянську пропаганду повернутися на батьківщину.

Він мріяв стати відомим радянським поетом. Дізнавшись, що він поет, його радянські „брати“ приписали йому авторство власівського гімну (то вже пізніше з’ясувалося, що гімн був зовсім інакшим – пісня „За землю, за волю, за лучшую долю“ з опери „Тихий Дон“).

Хтось заробив зірочки на чекістські погони – спіймали оспівувача власівського руху. Насправді Грунін не мав до власівців жодного відношення. Проте за цим обвинуваченням отримав 10 років ув’язнення у ГУЛАГу.

На момент початку повстання у Кенгірі за плечима Юрія Груніна вже було 12 років нацистських та радянських таборів. До звільнення йому лишалося менше року, його вже навіть не водили під конвоєм.

Йому було 33 роки, він познайомився за допомогою листування і покохав дівчину Ганну із Західної України, засуджену на так званий „бандерівський стандарт“ – 25 років.

Під час Кенгірського повстання вони зустрілися і були разом. У неї також скоро закінчувався термін ув’язнення, вони планували разом жити на засланні. Грунін звільнився у 1955 році і став працювати архітектором у Джезказгані.

Його кохана звільнилася через рік, але не захотіла вийти за Груніна. Вона жила окремо в гуртожитку, дочекалася виходу свого земляка Левка і виїхала з ним в Україну.

Надалі у кожного із кенгірських закоханих було своє сімейне життя, листування через сім років згасло.

Востаннє вони зустрілися у 1991 році в Джезказгані під час з’їзду учасників повстання. Юрію було сімдесят, Ганні на шість років менше. Він зустрічав її в аеропорту, п’ять днів вони знову були щасливі разом. Згодом листувалися, а за кілька років вона померла.

Під час Кенгірського повстання, за спогадами багатьох очевидців, завжди відбувалися богослужіння священиків різних конфесій. І часто їм доводилося вінчати хлопців і дівчат, що зустрілися під час бунту.

Так, одного дня католицький священик Антон Куява уклав шлюб угорця німецького походження лікаря Ференца Варконі та української дівчини з Луганщини Ольги Лядської.

„Я хочу, щоб ми були разом на небесах“, – сказав коханій тоді Ференц. Їхня доля склалася трагічно і щасливо водночас. Трагічно – бо після повстання вони не побачили один одного, а щасливо – бо у їхній сім’ї народилася донька.

Школяркою Ольга Лядська у часи нацистської окупації була арештована німцями за підозрою в участі в групі партизанів. Мама дивом впросила катів за винагороду відпустити доньку.

У 1943 році після приходу радянської влади НКВС спочатку допитувалося в арештованої дівчини, чому її звільнили німці. Доказів було мало і могли відпустили. Проте з її долею зіграла злий жарт література.

У післяокупаційному Краснодоні люди жваво обговорювали страту нацистами юних підпільників. Згодом з’явився твір „Молода гвардія“, де Ольгу Лядську автор роману Олександр Фадєєв зробив прототипом зрадниці. Дівчина була засуджена на 10 років ув’язнення.

У Кенгірі Ольга побачилася з в’язнем Ференцом Варконі, який працював у медпункті. Спочатку закохані листувалися, а під час повстання зустрілися і створили сім’ю.

„Що то було за свято! Багато народу було. А після нас стали брати шлюб естонці, латиші, а потім ще українці“, – згадує Ольга, яка мешкає зараз у Києві. 

Ольга Лядська у день свого 90-літнього ювілею

Після повстання Ольга і Ференц загубили один одного, їх розвезли у різні табори.

У 1955 році Ференца Варконі обміняли на радянського розвідника, і він оселився в Німеччині. Там він перший (задовго до Солженіцина!) розповів світові про Кенгірське повстання.

Ольгу разом з іншими вагітними жінками відправили у Тайшет, а звідти ще 20 кілометрів, у мороз, гнали етапом у спецтабір. Їй трапився жалісливий конвоїр, який у важкі хвилини дозволяв відпочити на санях, коли ніхто не бачив.

13 лютого 1955 року народилася Олена – донька Ференца і Ольги. На початку 70-х років Ольга і Ференц листувалися, він просив перевезти до нього доньку.

Однак за листуванням із „закордоном“ пильно стежило КДБ, Ольгу почали викликати на розмови. Вона боялася, що її з Оленкою знову відправлять у табори, переживала і за долю чоловіка. І написала йому, що вийшла заміж, попросила більше їх не турбувати.

Листи в Україну перестали надходити. А підстави для небезпеки були. Бо Ференц працював у Мюнхені на угорську редакцію „Радіо Свобода“ і радіо „Вільна Європа“. Насправді ж Ольга ніколи не мала іншого чоловіка – усе життя лишалася вірною першому коханню.

Ференц Варконі-Лебер помер 27 червня 1987 року. Був одружений, але дітей не мав.

Танки ідуть напролом

У радянських документах про Кенгірське повстання зафіксований факт, що його придушили за допомогою танків. Чисельність жертв у цих джерелах значно занижена. Немає там і того, що танки їхали по живих людях.

У спогадах колишніх в’язнів ключовим моментом ранку 26 червня 1954 року було саме те, як жінки закрили собою шлях танкам. Але танки не зупинилися і розчавили багатьох…

Ольгу Лядську відштовхнув у яму знайомий її чоловіка. Семен Рак разом із своєю коханою взялися за руки і кинулися під танк. Литовець Альфонсас Урбанас опинився у протилежній ситуації: він на все своє життя запам’ятав, як його відштовхнула від танка дівчина-українка. Врятувала ціною свого життя.

„Я була в центрі, а довкола мене танки чавили живих людей. Вже за кілька секунд я побачила кров і нутрощі моїх друзів, з якими багато років ділила своє горе“, – записала у спогадах Любов Бершадська.

Графічне свідчення учасника повстання Юрія Ференчука. »Кров Кенгіра". Картон, олійні фарби, 1993.

Зона була буквально залита кров’ю. Вранці на машини скидали понівечені тіла кенгірських повстанців.

«Нас по чотири вишикували у колону і в супроводі конвоїрів із собаками повели у степ, – згадує Ганна Борецька. – Там напоготові стояли „чорні ворони“. До кожної групи підходили військові з формулярами особових справ, зачитували прізвища в’язнів. Каторжників і тих, у кого термін покарання був 25 років, повантажили і вивезли у невідомому напрямі.

Нас, десятилітників, повернули у зону. Подали вантажні автомобілі. Нас заставили вантажили тіла людей, розчавлених танками. То було страшне, нелюдське видовище. Карателі заставляли нас класти трупи один на один штабелем, наче дрова. З кузовів автомашин текла кров. Від болю і мук надривалися наші серця. Здавалося, що весь світ став пеклом для людей».

Спогади очевидців природно відрізняються одне від одного, оскільки кожен з них міг бачити іншу картину й інакше сприймати хід подій.

Загиблих поховали у степу – так вважає учасник повстання Ілько Тафійчук:

«Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих.

Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї.

Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими».

Скільки було учасників Кенгірського повстання?

У документах слідства вказано, що на 10 червня 1954 року у Степлагу перебувало 20698 ув’язнених: 16677 чоловіків і 4021 жінок.

Українців серед них було 46.3% (9596 осіб). Ув’язнених із країн Балтики – 22.4% (4637 осіб). Росіян – 12.8% (2661 осіб).

Більшість (14785 осіб – 71.4%) засуджені за зраду Батьківщини (за статтею 58 I, «а» і «б»), 1421 осіб (6.8%) – за бандитизм; 1202 (5.8%) – за шпіонаж, 1140 (5.5%) – за участь в антирадянських змовах; «троцкістсько-бухаринські агентів» було 78 осіб (0.3%).

У третьому табірному відділенні Степлагу перебувало 5617 ув’язнених, з них – 3203 чоловіки, 2414 жінок; 72% із загального числа були засуджені за зраду Батьківщини; у 44.7% (2512 осіб) термін ув’язнення складав 25 років примусових робіт; більше половини народжені після 1920 р.

Водночас, у документах сказано, що «у масовій непокорі 3 табірного відділення „Степлагу“ брало участь 5392 ув’язнених, з них 43% жінок».

Влада заарештувала 436 активних учасників повстання, з них 36 (у тому числі і члени Комісії) проходили по справі про Кенгірське повстання, всі інші потрапили в тюрму.

Ще тисячу ув’язнених (500 жінок і 500 чоловіків), які підтримували повсталих, відправили у «Дальстрой» і в Озерний табір.

***

Кенгірське повстання тривало 42 дні – від 16 травня до 26 червня 1954 р.

Попри те, що повстання було придушене, повстанці Кенгіру здобули перемогу, яка своїм значенням перевищувала жертви.

Події у Кенгірі стали одним з найяскравіших проявів кризи ГУЛАГу. Повстання спричинило серйозні зміни в каральній системі.

Після повстань була здійснена повна реорганізація системи: протягом кількох років звільнили дві третини ув’язнених, виправно-трудові табори (ВТТ) скасували, а в’язнів із ВТТ перемістили до колоній, особливо небезпечних – до тюрем.

З 1954 року по таборах почали їздити спеціальні комісії, куди увійшли юристи і партійних працівники. Вони під час розгляду окремих, найбільш одіозних справ мали право висловлюватись за звільнення або навіть ухвалювати рішення про звільнення. При цьому постійно дотримувався принцип диференціації між скороченням терміну ув’язнення, амністією та реабілітацією (як правовою, так і політичною).

Лише реабілітація давала колишнім «зекам» можливість знову стати повноправними громадянами, вони могли повертатись назад додому, претендувати на житло та поновлення на роботі.

За кілька років на волю вийшли дві третини ув’язнених. ГУЛАГ розформували в 1960 р., величезна мережа концтаборів була суттєво зменшена.

Великі ГУЛАГівські повстання примусили радянське керівництво засумніватися у здатності контролювати навіть табори. Ці повстання спричинили зміну політики і народили «Відлигу». До остаточного розпаду СРСР залишалося більше 30 років. Але перший крок на цій дорозі зробили люди Кенгіру.

Леся Бондарук
Кандидат історичних наук, журналіст, співробітник Українського інституту національної пам'яті (м. Луцьк)