В'ячеслав (Вацлав) Липинський, видатний український політичний і громадський діяч, історик, філософ, соціолог, публіцист, теоретик ідеології українського консерватизму.

Народився 5 (18) квітня 1882р. в селі Затурці (на той час Володимир-Волинського повіту  Волинської губернії, Російська імперія), в родинному маєтку польського шляхтича Казимира Липинського. Рід Липинських (герб Бродзіч) дав світові цілу низку видатних людей. У середовищі, в якому ріс Вацлав, глибоко шанувалися  хліборобська праця й любов до землі, католицька віра і високий рівень культури та освіченості.

В.Липинський навчався  у Житомирській, Луцькій та 1-й Київській міській гімназіях. Під час навчання у Києві пристав до українського середовища, з 1890 р. відвідував гурток Марії Требінської, який об’єднував патріотично налаштованих  українців. Тоді ж Липинський приєднався до хлопоманів.

Довідково: хлопоманство – громадський рух на Правобережжі, переважно складався з представників польської та спольщеної православної інтелігенції й студентської молоді.  Хлопомани визнавали історичну несправедливість у ставленні польської шляхти до українців — хлопів — і дотримувалися ідеї  історичної спокути через особисту участь у розвиткові  освіти й мови українців. Хлопоманство  відстоювало релігійну толерантність стосовно православних та звільнення селян з кріпацтва.  Політично хлопомани ставили собі за мету звільнення Польщі від російського гніту. Згодом хлопомани — Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Житецький та інші — приєдналися до  українофілів і заснували 1861р. в Києві українську Громаду.

Таким чином, польський шляхтич Вацлав Липинський став послідовним прихильником української ідеї.  Ця прихильність невдовзі виявила себе відверто і недвозначно – під час  крайового  з'їзду делегатів середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя, що відбувався на великодніх канікулах 1901 р.,  делегат від  1-ї Київської гімназії, семикласник  В.Липинський  у виступі запропонував замість існуючих корпорацій за релігійною ознакою створити єдину корпорацію для римо-католиків та православних на основі  української територіальної  належності. Пропозиція не була підтримана. Вацлав (відтепер В’ячеслав) Липинський залишив з'їзд, відмовився  надалі бути у складі  корпорації римо-католиків  і вступив до православної учнівської громади.

1902 р., по завершенню навчання у гімназії, В. Липинський вирушив на військову службу до Ризького драгунського полку, який дислокувався у  Кременці. Проте невдовзі хворого на сухоти вояка було визнано комісією «нездатним до війська через легені та серце». З часом здоров'я Липинського поліпшилося, й  на початку Першої світової війни його мобілізували  як резервного офіцера  4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в   якому він  пройшов усю східнопруську кампанію.  Та від кар’єри військового  все ж довелося відмовитись: із погіршенням стану здоров’я був знову переведений до резерву —  спочатку в Дубно, потім в Острог і Полтаву

Навесні  1903 р. В.Липинський вступив до Краківського Ягеллонського університету. Навчався агрономії , прослухав курс історії, ретельно відвідував лекції Богдана Лепкого з української літератури.

1906 р. завершив навчання, одружився з Казимирою Шуміньською. Подружжя оселилося в Женеві, оскільки В’ячеслав прагнув вивчати тут соціологію.  Однак за рік навчання довелося облишити – тамтешній клімат призвів до нового погіршення здоров’я.

З 1909 р. В.Липинський мешкає час від часу в Кракові, переважно ж – у маєтку Русалівські Чагари на Уманщині, де на хуторі, подарованому дядьком Адамом Рокицьким, займається господарством, намагаючись втілити агрономічні знання, отримані в університеті.

В’ячеслав Липинський багато розмірковує над  долею українського народу, який «живе, хоче жити і буде жити як народ незалежний». Досягнення незалежності й успішний поступ, на переконання  В.Липинського, можливі лише за наявності  патріотичної української еліти. В цьому сенсі, вважає він, польська шляхта в Україні  повинна обрати свій шлях: разом з українським народом — чи в ролі колонізаторів.  Цьому питанню присвячена брошура «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), та статті, що публікувались у журналі «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909).

Від цього часу  В’ячеслав Липинський активно діє в  українському громадському  русі.  Незадовго до  Першої світової війни  бере участь у створенні  українського політичного центру, який згодом – 1914р. — перетворився на  Союз Визволення України.

В’ячеслав Липинський бере активну участь в Українській Революції. Займається українізацією війська. Разом із  Сергієм Шеметом починає гуртувати «хліборобські консервативні елементи на Полтавщині», засновує й створює політичну програму Української демократично-хліборобської партії (програма оприлюднена у жовтні 1917 р.) Ініціює дискусію стосовно українського націоналізму.

Так, у листі до С.Шемета зазначає:  «Націоналізм буває двоякий: державотворчий і державоруйнуючий — такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає. ... Перший називається патріотизмом, другий — шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Для Вас, наприклад, мусить бути ближчий український москвофіл чи полонофіл (оцей, як Ви його звете, малорос і русин), аніж чужинець, який Вам мав би помогти визволитися від Москви чи від Польщі. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом — іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу, а не на то, щоб поза межами України знайти союзника, який би допоміг Вам знищити місцевих москвофілів і полонофілів».   

Слід сказати, що Липинський не раз висловлював незадоволення позицією українських соціал-демократів, які становили ядро Української Центральної Ради,  звинувачував  їх у браку державницької політичної  волі. Навесні 1918 р., після визволення України від більшовиків,   В'ячеслав Липинський тісно співпрацює з Павлом Скоропадським.  Консерватори — Українська демократично-хліборобська партія, «Українська Народна Громада», «Союз земельних власників» — заявили про свою опозиційність  до Центральної Ради й за офіційного невтручання  та неофіційної підтримки німецьких окупаційних сил  29 квітня 1918р. позбавили  УЦР влади та проголосили  Павла Скоропадського гетьманом Української Держави.

У червні 1918 р. В'ячеслав Липинський був призначений послом Української Держави у Відні.  На цій посаді перебував і після  повалення Гетьманату: будучи   прихильником гетьманської форми правління  та гетьмана П.Скоропадського,  він водночас  вважав, що  всі ідеологічні розбіжності  слід  забути заради праці в ім’я України. Проте вже за рік В.Липинський іде у відставку з посади посла УНР, не бажаючи брати участь у процесі, за його словами,  «самоспалення, в якому згоряє наша хата».

У серпні 1919 р. Липинський передає  справи своєму заступникові, якийся час  лікується в санаторії «Ґутенбрун» у Бадені, затим оселяється у австрійському гірському містечку Райхенау. Тут, власне,  Липинський мешкає до 1926 р... Звідси керує Українським союзом хліборобів-державників;  тут пише монографію  «Україна на переломі. 1656 — 59»; тут-таки видає  збірки «Хліборобська Україна» (1920 — 25 рр.), де, серед іншого, оприлюднює відомий  трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 р.).

Ця праця, в якій чимало місця посідають роздуми про моральні аспекти творення держави й діяльності влади, безумовно, залишається актуальною, надто в нинішніх українських реаліях: «Коли не повстала досі Українська Держава, то це головним чином тому, що за рідкими винятками будувати її брались люде аморальні і в наслідок цього без пориву для жертв во імя своєї моралі. Переважно це бували політичні спекулянти, які спекулювали на допомогу московську, польську чи турецько-татарську і, не маючи власної моралі, вірили в щасливу політичну спекуляцію, в те, що діло «само зробиться», а коли воно само не робилось, то зраджували і перебігали до инших таких же спекулянтів».

Просто-таки про  нинішніх наших владців із їхніми галасливістю, гаслолюбністю і марнославством писав патріот Липинський: «Нічого б не було для нас страшнішого, якби ми обернули свою енергію тільки на зовнішні прояви руху, тільки на пропаганду формою, яка неминуче обернулася б в позерство, в штуку акторську, а не громадське будівництво. Люди дійсно віруючі і сильні завжди скромні, спокійні і у всяких зовнішніх проявах своєї суті – здержані…»

А це вже до нас, українського люду – якими критеріями маємо послугуватися, обираючи владу: «Владу українську треба допіру сотворити. А творити владу можуть тільки люде моральні, то єсть люде, які глибоко всіми фібрами своєї душі вірять, що те, що вони творять, єсть правда, єсть добро…»  

У листопаді 1926р. В’ячеслав Липинський, виконуючи доручення  гетьмана П.Скоропадського, розпочинає працю в  Українському Науковому інституті  (Берлін).  Втім клімат на новому мусці не підходить для здоров’я, взаємини з  гетьманським оточенням не складаються, виникають суперечності в поглядах і з самим Скоропадським, якщо відверто -  ситосунки остаточно розірвані. Липинський 1928р.повертається до Австрії,  за порадою лікарів оселяється у містечку  Бадеґ поблизу Ґраца.

На цей час припадає зближення В’ячеслава Липинського з Василем Вишиваним.

Довідково: австрійський ерцгерцог Вільгельм Франц фон Габсбург Лотрінген, більше відомий в Україні як Василь Вишиваний — військовий діяч, політик, дипломат, поет, полковник Легіону Українських Січових Стрільців. Прихильники монархії розглядали його як кандидата на престол в Україні, хоча сам він ніколи про це не говорив. 1921р. очолив у Відні Українське національне вільнокозацьке товариство.  Видав збірку віршів  українською мовою «Минають дні». 1947р. був схоплений радянською таємною службою СМЕРШ, обвинувачений у зв’язках з ОУН. У серпні  1948р. за таємничих обставин помер у Лук’янівській в’язниці. Місце поховання на Лук’янівському цвинтарі достеменно не відоме. Реабілітований 1989 р.

Разом із В.Вишиваним Липинський докладає великих зусиль до привернення уваги політиків і дипломатів за кордоном до «українського питання». Та от український союз хліборобів-державників зазнає розколу, частина його членства об'єднується на підтримку П.Скоропадського у Союз гетьманців-державників, прихильники В. Липинського 1930р. створюють Братство українських класократів-монархістів, гетьманців.

Тим часом здоров’я  Липинського, який ціле життя страждав на сухоти, різко  погіршується.  Навесні 1931 р. починаються серйозні проблеми з серцем. Після тяжкого серцевого нападу  наприкінці квітня його перевозять до  санаторію.

14 червня 1931р. В’ячеслав Липинський помер у санаторії «Вінервальд».

Похований  2 липня 1931 р. в родинному склепі Липинських у с.Затурцях на Волині. За наказом радянської влади всі могили на польському кладовищі, в тому числі й склеп Липиниських, були знищені. В перші роки Незалежності рухівці розчистили цвинтар і встановили пам’ятник над символічною могилою великого сина України.

2011 р. була завершена реставрація й відбулося відкриття меморіального музею В’ячеслава Липинського.

У с. Затурцях та у Києві, на території МАУП, встановлено пам’ятники В.Липинському. Його ім’ям названі вулиці у Києві, Львові, Житомирі, Дінпрі.

Головною ж пам’яткою для нащадків залишається  творча спадщина політичного і громадського діяча, ідеолога українського консерватизму і монарзхізму.

В.Липинський дотримувався  думки, що найприйнятнішою формою державного правління в Україні може бути класократія з правовою, обмеженою законом монархією, а основною умовою побудови Української Держави – політична, національна, релігійна, територіальна, організаційна єдність. Величезною мірою, на думку Липинського, успіх у побудові держави залежить від  згуртованості й моральності чільної верстви – національної еліти. Липинський був переконаний, що покликання еліти – у прищепленні народові світогляду, який перетворить його з пасивного спостерігача на активного творця: «Ніхто за нас не збудує державу, якщо ми самі її собі не збудуємо. Ніхто за нас не створить націю, якщо ми самі нею не станемо».

Нам, сьогоднішнім, український патріот  Липинський простягає, наче рятівну жердину, свою щиру пораду: «…не гроші нам перш за все потрібні, а перш за все потрібна нам тверда віра, тверда мораль і великий порив та велика активність, випливаюча з цієї нашої внутрішньої моралі».

Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»