chrome firefox opera safari iexplorer

Хто така Людмила Старицька-Черняхівська і що вона зробила для України

29 серпня 2019 о 08:35
bbc.com

Вона – одна з найголовніших постатей нашого національного відродження кінця XIX – початку XX століть. Надзвичайно багатогранна особистість – адже і письменниця, і публіцист, і критик, і організатор кінематографічної справи, і громадсько-політичний діяч, і навіть сестра милосердя. І про неї так мало знають в сучасній Україні, адже вона досі залишається в тіні свого видатного батька і не менш видатного дядька.

Становлення Особистості

Людмила Старицька у 1882 році. Фото з фондів Музею видатних діячів української культури
Людмила Старицька у 1882 році. Фото з фондів Музею видатних діячів української культури

Рівно півтора століття тому, 29 серпня 1868 року, в Києві в родині письменника Михайла Старицького і Софії Лисенко – молодшої сестри композитора Миколи Лисенка – народилася друга донька. Батьки назвали її Людмилою на честь хрещеної матері – дружини Михайла Драгоманова. Дитина зростала в середовищі української інтелігенції, де всі одне одного знали, спілкувалися й підтримували. В оселі Старицьких частими гостями були Косачі, Лисенки, Драгоманови, Тобілевичі, Чикаленки, Чубинські, Рильські.

Дівчинка відвідувала приватний дитячий садок сестер Марії і Софії Ліндфорс. Це був перший дитсадок у Києві. Одна з його засновниць, Софія, згодом стала видатною педагогинею, відомою за прізвищем чоловіка – Русова.

Середню освіту Людмила Старицька здобула у приватній жіночій гімназії Віри Ващенко-Захарченко, де її дядько Микола Лисенко викладав музику. Людмила вважалася однією з найкращих учениць. Уже тоді вона написала свою першу повість під промовистою назвою – “За Україну”. І це в найскрутніші часи для національного руху, коли цар щойно підписав Емський указ.

З юнацьких років Людмила Старицька стала близькою подругою Лариси Косач – Лесі Українки. Разом із нею та її старшим братом Михайлом у 1888 році заснувала літературний гурток “Плеяда”, куди належали практично всі молоді українські письменники Києва. Багато працювала над перекладами художніх творів з німецької, французької, італійської, російської мов. Як співавторка батька, взяла участь в написанні трилогії-епопеї “Богдан Хмельницький” (“Перед бурею”, “Буря”, “Біля пристані”). Перед тим проштудіювала величезну кількість історичних джерел і досліджень. До речі, цей твір готувався як “наша відповідь” на сповнений антиукраїнських акцентів роман Генрика Сенкевича “Вогнем і мечем”.

Перед бурею

Історія все життя вабила письменницю. З-під її пера вийшли поема “Сапфо”, драматичні твори “Аппій Клавдій”, “Гетьман Дорошенко”, “Милость Божа”, “Іван Мазепа”, “Розбійник Кармелюк”, “Декабристи”, повість “Діамантовий перстень”. Не забувала і про сьогодення, якому присвячені п’єси “Вертеп”, “Український ярмарок”, “Право на життя”, “Крила”. Крім того, вела щоденники, написала спогади про Михайла Старицького, Лесю Українку, Миколу Лисенка, Івана Франка, Володимира Самійленка, які є унікальним джерелом інформації для істориків літератури.

Портрет Людмили Старицької, 1892 рік. З фондів Музею видатних діячів української культури
Портрет Людмили Старицької, 1892 рік. З фондів Музею видатних діячів української культури

Взимку 1896 року Людмила Старицька взяла шлюб із плеядівцем Олександром Черняхівським (троюрідним братом Михайла Грушевського) і змінила прізвище на Старицька-Черняхівська. Чоловік у подальшому став знаменитим лікарем-гістологом, професором Київського університету і членом Президії ВУАН. Навесні 1900 року у подружжя народилася донька Вероніка. Як і мати, вона стала талановитою поетесою і перекладачем.

Старицька-Черняхівська належала до засновників і провідних діячів Товариства українських поступовців, яке керувало національним рухом у Наддніпрянщині. Під час Першої світової війни очолювала знаменитий український клуб “Родина”, назву якого можна було читати українською і російською мовами, вкладаючи при цьому різний зміст (на закиди царської адміністрації українці відповідали, що то є російський патріотичний клуб “Рóдіна”). У клубі діяв шпиталь на 50 ліжко-місць, де Людмила Михайлівна працювала сестрою милосердя. За спогадами Дмитра Дорошенка, до шпиталю “забирали майже виключно самих поранених українців і тут вони попадали не тільки в цілком українське оточення, але переходили свого роду українську національну школу; неграмотних – вчили по-українськи, всіх взагалі навчали української історії, освідомлювали, так що більшість верталась до своїх полків свідомими українцями”.

У такий спосіб Старицька-Черняхівська наближала початок Української революції. Восени 1916 року вона здійснила поїздку до Сибіру, щоб організувати там комітети з українських переселенців, політичних засланців і військовополонених-галичан. На зворотньому шляху провідала в Москві Михайла Грушевського, якому російська влада заборонила мешкати в Україні. Зустрілася і з Володимиром Винниченком, який жив у Москві нелегально з фальшивим паспортом на ім’я Івана Петровича Дергальова.

Буря

Українська революція спалахнула у березні 1917-го, із падінням царату. Саме Старицька-Черняхівська надала приміщення клубу “Родина” по Великій Володимирській, 42, для створення Української Центральної Ради. І звичайно ж, від самого початку активно долучилася до роботи УЦР. Очолила педагогічну секцію театрального відділу генерального секретарства освіти. Театральним відділом керувала її старша сестра Марія, а генеральним секретарством – Іван Стешенко, чоловік її молодшої сестри Оксани. Як же перепліталися долі тогочасних українських інтелігентів!

Людмила Старицька-Черняхівська добре усвідомлювала, як стрімко набирає обертів новий вид мистецтва – кінематограф. Певно, більшість українців пам’ятають вислів Ульянова-Леніна: “Из всех искусств для нас важнейшим является кино”. Так ось, Ленін сказав цю фразу Луначарському в лютому 1922 року. А Старицька-Черняхівська ще в 1917-му наполегливо прохала Стешенка звернути особливу увагу на “велике культурне і агітаційне значення кінематографічного мистецтва для широких народних мас”. Вона організувала кінематографічну секцію при театральному відділі, писала сценарії, опікувалася зйомками фільмів, перекладом російськомовних інтертитрів у дореволюційних кінострічках (тоді вміли знімати тільки німе кіно).

Людмила Михайлівна брала участь і в політичному житті Української Народної Республіки. Вступила до партії соціалістів-федералістів. Була єдиним депутатом Центральної Ради, яка 31 січня 1918 року після відставки Володимира Винниченка голосувала проти призначення уряду Всеволода Голубовича – очевидно, вважаючи його склад занадто лівим. Дуже болісно сприйняла загибель українських юнаків під Крутами. Виступала з промовою під час їхнього похорону на Аскольдовій Могилі 19 березня 1918 року.

Зараз усім відомі поезії Павла Тичини “Пам’яті тридцяти” і Богдана-Ігоря Антонича “Крутянська пісня”. Але не всі знають, що лише на три дні пізніше від Тичини – 24 березня 1918 року – Людмила Старицька-Черняхівська опублікувала в газеті “Нова Рада” есе “Пам’яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами”. Там є, зокрема, й такі рядки: “Каїн, Іуда і большевик – три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня”.

За часів Гетьманату Старицька-Черняхівська не полишила праці в міністерстві освіти. Організувала показ українських фільмів задля збору коштів на пам’ятник загиблим крутянам (монумент, на жаль, спорудити не встигли). Виступала на відкритті Кам’янець-Подільського університету. Продовжувала керувати діяльністю українського клубу, який переїхав на вулицю Пушкінську, 1 (будинок підірвуть радянські диверсанти під час Другої світової війни).

19 травня 1918 року з нагоди відкриття клубу в новому просторому приміщенні туди завітав особисто Павло Скоропадський. Людмила Михайлівна виголосила вітальну промову і “висловила побажання, щоб новий український Гетьман пішов слідами Богдана Хмельницького, який дав Україні в свій час самостійність, та щоб Скоропадський засвоїв собі ті ідеали й вивів Україну на шлях незалежного життя, а також окружив себе щирими патріотами й незрадливими людьми-українцями”. Скоропадський, ясна річ, відповів: “Я завше думав і мріяв про те, про що говорила пані Черняхівська”.

На цій самій вечірці Старицькій-Черняхівській вдалося неможливе: примирити двох рідних братів Тобілевичів – Миколу Садовського і Панаса Саксаганського. Перед тим вони майже 15 років принципово не розмовляли один з одним.

За Директорії УНР Людмила Михайлівна долучилася до розвитку жіночого руху. Стала співзасновницею Союзу українок. 15 квітня 1920 року в Кам’янці-Подільському підписала звернення “До жінок всього світу”: “Ви, щасливі жінки вільних народів, во ім’я правди й любові підійміть ваш голос за Самостійну Україну на всіх обширах життя: в пресі, в громадянстві, перед лицем вашого уряду. Кров українського юнацтва, сльози українських дітей волають до вас”.

“Вільні народи” залишилися байдужими спостерігачами української кривавої драми.

Більшовицький Молох

На еміграцію Старицька-Черняхівська їхати відмовилася. Залишилася з родиною в Києві, працювала у кооперативному видавництві “Дніпросоюз”. У жовтні 1921 року взяла участь в роботі Всеукраїнського православного церковного Собору, який здійснив організаційне оформлення Української автокефальної православної церкви. Організовувала вдома літературні вечори, куди приходили письменники нового покоління – Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка-Стрілець, Борис Антоненко-Давидович, Тодось Осьмачка.

1930-ті роки. Фото з фондів Музею видатних діячів української культури
1930-ті роки. Фото з фондів Музею видатних діячів української культури

В січні 1930 року Старицьку-Черняхівську з чоловіком заарештували за сфабрикованою справою “Спілки визволення України”. Відкритий судовий процес над 45-ма українськими діячами відбувався в Харкові, у будівлі оперного театру – квитки на нього видавали, як на виставу. Людмила Михайлівна виявила неабияку сміливість, відверто заявивши: “Державним моїм ідеалом була самостійна Україна… Я не погоджуюся з правом диктатури пролетаріату, панування одного класу, обстоюю право кожного висловлювати свої думки, визнавати чи ні релігію, і не визнаю боротьби з релігією примусовими методами. Я певна, що нинішній стан переходовий, і всі принципи, що я зазначала, стануть у нашій країні підвалиною життя”.

Подружжя засудили до п’яти років ув’язнення і трьох років поразки у правах. Але більшовицькі керманичі вирішили продемонструвати свою “милостивість”. Вироки замінили на умовні. На шість років їх фактично вислали до Сталіно (Донецька), де Олександр Черняхівський керував кафедрою гістології медичного інституту.

Повернутися до Києва вдалося, але трагічна розв’язка невблаганно наближалася. 1938 року заарештували Вероніку Черняхівську. Батькам повідомили, що її засудили до 10 років таборів. У пошуках доньки Людмила Михайлівна їздила до Сибіру, оббивала пороги можновладців, писала сповнені відчаю листи до Сталіна, Берії, Ворошилова, Калініна, Молотова, Жданова, Хрущова. Та все було марно. Правди вона так і не дізналася: Вероніку розстріляли в Києві 22 вересня 1938 року (Борис Антоненко-Давидович писав, що перед тим вона збожеволіла від фізичних знущань на допитах). А 22 грудня 1939-го, не витримавши тяжких випробувань, помер Олександр Черняхівський.

Людмила Старицька-Черняхівська залишилася із сестрою Оксаною – вдовою Івана Стешенка. Вони мешкали в будинку 28/31 на розі вулиць Ярославів Вал і Олеся Гончара (сучасні назви), квартира 18.

20 липня 1941 року, коли німецькі війська вели бої на підступах до Києва, енкаведисти вчинили обшук і заарештували обох літніх жінок. У постанові на арешт йшлося: “В настоящее время Старицкая-Черняховская германофильски настроена, ждет прихода немцев в Киев. Вместе со своей сестрой Стешенко Оксаной и националистом Черкасским Иринархом (подвергаются аресту) намечают план своей деятельности в так наз. “Украинском правительстве”, которое по их мнению, создаст Гитлер в Киеве. Согласно этого плана, они возьмут на себя руководство культурным фронтом на Украине, все остальное должно быть сосредоточено в руках у немцев”. 

Сестер вивезли до Харкова, де 14 вересня Старицькій-Черняхівській висунули звинувачення: “Являлась активной украинской националисткой, на протяжении ряда лет проводила антисоветскую националистическую деятельность”. Але німці вже підходили й до Харкова. Сестер разом з іншими заарештованими, серед яких був геніальний вчений і поліглот Агатангел Кримський, в товарному вагоні для худоби відправили до таборів Казахстану. Але Людмила Михайлівна туди не доїхала. 73-річна жінка не витримала наруги й померла в дорозі. Конвоїри викинули тіло з вагону. Не відома ні дата її смерті, ні місце останнього спочинку.

Сучасність

Тривалий час ім’я Людмили Старицької-Черняхівської перебувало під забороною. Лише наприкінці 2000 року – на порозі наступного тисячоліття! – зусиллями Юрія Хорунжого вдалося видати збірку творів письменниці в академічній серії “Бібліотека української літератури”.


Владлен Мараєв, спеціально для “Українського інтересу”

23 жовтня

Інші дати
Народився Пилип Козицький
(1893, с. Летичівка, Черкаська область – 1960) – український композитор, музикознавець, педагог, громадський діяч. Один з організаторів і керівників Музичного товариства імені Миколи Леонтовича.
Ой одна я, одна, Як билиночка в полі, Та не дав мені бог Ані щастя, ні долі. Тілько дав мені бог Красу – карії очі, Та й ті виплакала В самотині дівочій. (слова Тараса Шевченка, музика Пилипа Козицького)
Розгорнути