podolyanin.com.ua/
Він належить до тих, хто вписав золоту сторінку в історію
українського і світового спорту.
Народився І.Турчин
у с. Софіївка
Ново-Бузького району на Одещині в родині службовця.
Невдовзі батько отримав посаду в Міністерстві сільського
господарства, і сім’я переїхала до Києва. Тут Ігор пішов до школи.
На початку радянсько-німецької війни батько вирушив на фронт, а мати з дітьми
опинилися на Уралі, в евакуації.
Після звільнення України сім’я повернулася до
Києва, а невдовзі Євдокима Турчина
призначили начальником Тернопільського обласного управління сільського
господарства. Відтак подорожували Україною -
Хмельницький, Житомир…
Саме у Хмельницькому Ігор почав займатися спортом. Зокрема,
захопився баскетболом.
Закінчивши школу в Житомирі й «не добравши» балів для
вступу до Житомирського сільгоспінституту, подався до Кам’янця-Подільського, вступив до
педінституту, на
факультет фізичного виховання і спорту.
Інститут закінчив на відмінно, переїхав до Києва, у ДЮСШ №2 почав тренувати дівчат-гандболісток.
Вирішив створити
серйозну гандбольну команду. Зібрав у всіх школах Києва найкращих гандболісток
і вже на першому тренуванні повідомив, що вони стануть зірками світового рівня.
Тренером був принциповим, часом жорстким, але підопічні бігли на тренування з
радістю.
Пізніше дівчата стали основою гандбольного клубу «Спартак», створеного І.Турчиним
1962 р. та
очолюваного ним практично до кінця життя.
Настав час, коли гандболісткам Турчина не було рівних у
цілому тодішньому Союзі. 1969 р. київський «Спартак» уперше в історії гандболу
став чемпіоном СРСР. А наступного року команда завоювала Кубок Європейських
чемпіонів. Загалом же київський «Спартак» під
керівництвом І.Є.Турчина переміг у 20 чемпіонатах Союзу та 13 кубках європейських чемпіонів.
Очоливши збірну, Ігор Турчин привів команду до численних
перемог. «Золото» на Олімпійських іграх 1976 та 1980 років, бронза — у 1988 р., дві перемоги на чемпіонатах світу.
Київський «Спартак» та його
тренер за кількістю перемог були внесені до Книги рекордів Гіннеса. 61 вихованка
Ігоря Турчина має золоті медалі
чемпіонатів Союзу, а 29 — нагороди з Олімпійських ігор та світових чемпіонатів.
І.Турчина було
названо кращим тренером світу. Він розробив
власну систему тренувань, у якій використовував понад три тисячі різних вправ. І
вимагав суворої дисципліни.
Ігор Євдокимович отримував численні пропозиції переїхати до Москви. Після
перемоги на Олімпіаді в Монреалі (1976р.) надійшла пропозиція працювати у Сполучених Штататах. Однак тренер
незмінно відповідав відмовою – він волів жити і працювати в Україні.
Проте не лише яскравими барвами помережана тренерська
доля Турчина – було доволі й чорного. На Олімпіаді 1988 р. в Сеулі судді
«підіграли» господиням, у результаті підопічні Турчина отримали «бронзу».
Третє місце розгяладалося компартійним начальством як
поразка. Ігоря Турчина відсторонили від тренувань збірної, почали утискати.
Фактично його «вичавлювали» за кордон. І все ж І.Турчин виїхав лише тоді, коли
постало питання про життя і смерть, а на операцію належних коштів у видатного
тренера не було. Ні Держкомспорт, якому перемогами своєї команди він приніс
величезні гроші, ні багатющі радянські профспілки не допомогли ані копійкою.
Відгукнулася Норвегія. На
той час у Ігоря
Євдокимовича вже сталося три інфаркти. Після операції та відновлення трохи
більше ніж півроку працював тренером у клубі «Філхаммер», а потім,
попри контракт на три роки, повернувся до Києва. У 1992—1993 р.р. очолював
національну збірну України з гандболу і привів її до фіналу чемпіонату Європи.
7 листопада 1993 р. в Бухаресті відбувся матч 1/8 фіналу
Кубка Європи між «Спартаком» та румунським «Рапідом». Це був останній матч
Ігоря Турчина…
За життя тренер отримав чимало нагород і відзнак. Та
головною відзнакою й нагородою була і залишається любов команди і
вболівальників, повага послідовників і пам’ять рідної країни.
Підготувала Олена Бондаренко,
Громадський рух
Миколи Томенка
