70 років тому, 2 липня 1951-го, радянська газета «Правда» засудила вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну!». Письменника назвали «буржуазним націоналістом» та «продажним бандерівцем», а вірш деякий час ніде не друкували.
На вірш Сосюри звернули увагу після того, як він вперше з'явився у журналі «Звезда». Переклад з власної ініціативи зробив російський поет Олександр Прокоф'єв, якого одразу ж засудили за те, що не порадився з редколегією. Проте найбільше постраждав сам автор. На нього спрямувався шквал критики від радянських письменників та дописувачів періодичних видань.
У статті «Правди», яка мала назву «Проти ідеологічних перекручень у літературі», його характеризували так:
«Оспівує якусь одвічну Україну. Поза часом, поза епохою, без сталінських п'ятирічок, без колгоспного ладу. В основі своїй є ідейно порочним твором, під яким могли підписатися Петлюра, Бандера».
Як пише Gazeta.ua, ця стаття зачепила й поета Максима Рильського, якому нагадали про «серйозні ідеологічні помилки», і Костянтина Данькевича за його оперу «Богдан Хмельницький».
"Стаття «Правды» змушує глибше придивитись до творчості Володимира Сосюри. Прояви націоналістичної ідеології, національної обмеженості не є випадковими і поодинокими у його творчості. Не зрозумів ролі ленінсько-сталінської дружби народів і виступав із низкою занепадницьких, безідейних віршів, а то й прямо ворожих, як вірш «Любіть Україну!» — писав український радянський поет Андрій Малишко.
Заборону на публікацію вірша «Любіть Україну» зняли 1958-го.
Вірш «Любіть Україну» (1944 рік)
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу, і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
Розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіма своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна
як очі її ніжно-карі…
Вона — у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, й пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
в огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам путь
до весен, і світлих, і щирих…
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все, до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину…
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну!
Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час, як гудуть батареї…
Всім серцем любіть Україну свою, —
і вічні ми будемо з нею!
