Іваничук належить до тих обраних, із ким маєш за честь жити у спільному часі.
У київському видавництві «Дінпро» впродовж 1967-90 рр. щомісяця виходила друком книжка серії «Романи й повісті». У м’якій палітурці, завдяки чому її зручно було брати в дорогу,на газетному папері, за прийнятною ціною. Розкуповувалися ці книжечки романів і повістей українських та закордонних авторів моментально. Сміливці з «Дніпра» часом друкували й твори, які невдовзі ставали «забороненими»: так у січні 1968 р. вийшов «Собор» О.Гончара, у липні – «Мальви» Р.Іваничука.
Коли у 1977 р. товариш подарував мені «Мальви», роман уже став «нелегальним». Перед сном вирішила дізнатися, про що ж воно в тій книжечці. «Журилась Україна, бо йшли ляхи на три шляхи, а татари на чотири, і плакало небо над молочним степом і над людьми, що нижче трав падали, плакало… Закатували Підкову ляхи, вмер Сагайдачний від турецьких ран, вбили Остряницю таки свої на висланні в Чугуєвому городищі, внук Байди Ярема обсадив дороги живоплоттю своїх братів, і прослиз по Україні ганебний час байдужості… пояничарились юнаки і народили потурнаків степові дівчата…» Я читала цілу ніч, безперестану, хоч і мала наступного ранку о 8-й бути на роботі.Переді мною, дівчиною з радянського Донбасу, поставала,здіймалася від степу до небес велика, стражденна і прекрасна країна. Я дізналася, що люблю цю країну понад усе на світі. Й що страшніше за втрату батьківського краю може бути лише втрата Вітчизни в душі.
На щастя, я встигла про це сказати авторові…
Потім були в моєму житті «Місто», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю», «Вогненні стовпи», «Країна Ірредента»…. І пронизлива сповідь Майстра – «Благослови, душе моя, Господа…»
Роман Іванович Іваничук народився «за Польщі» — у селі Трач Косівського повіту Станіславівського воєводства (нині Івано-Франківська область), у родині вчителя. Стрийко (батьків брат) науковець Михайло Іваничук– воював у Легіоні Українських Січових Стрільців та Українській Галицькій армії.
«Тоді дуже активно працювала «Просвіта», яка видавала для селян невеличкі просвітні книжечки, — пізніше згадував Романі Іванович в одному зі своїх інтерв’ю. — Вони майже безкоштовно розповсюджувалися по селах, і селяни читали при каганцях — хто читав, хто слухав. Такі книжки приходили й до нашої хати. Тато працював учителем, і в хаті панувала книжка. Отакі були часи ще до 1939 року. Після 39-го селяни сходилися з іншого приводу — пиячити, бо прийшли «визволителі» зі сходу і замість книжок принесли горілку…»
Роман учився в початковій школі рідного села. Змалку дуже багато читав – батько мав велику бібліотеку. Затим – у Коломийській гімназії (за більшовиків – середня школа №1), яку закінчив 1947 р. Батько наполягав на фахові геолога, тож юнак вступив до Львівського університету, на геологічний факультет.
Однак швидко залишив ту справу – волів бути філологом. Рік пропрацював учителем початкової школи в Трачі, й таки вступив – 1948 р. — на філфак Львіського університету. Провчився, щоправда, теж недовго: наступного року хлопця відрахували за «антирадянську діяльність», бо ходив у вишиванці й відмовлявся вступати до комсомолу.
Три роки служив у армії, в Азербайджані, затим поновився в університеті.
Перша новела – «Скиба землі» — була надрукована 1954 р. в університетському студентському альманаху. По закінченні навчання — 1957 р. – вирушив учителювати: викладав українські мову та літературу в с.Щирець на Львівщині.
1958 р. вийшла друком перша збірка новел Іваничука «Прут несе кригу», що дала йому визнання.
Від 1961 р. мешкав у Львові. У 1963-90 рр. працював редактором у відділі прози журналу «Жовтень» (згодом «Дзвін»).
Вийшли друком збірки новел «Не рубайте ясенів» (1961), «Під склепінням храму» (1961), «Тополина заметіль» (1965).
1968-й — рік «Мальв». «Дніпряни» згадували, що жодна з виданих ними книг не розкуповувалася так стрімко, як «Мальви» (ще, правда, «Собор» Гончара). Чоловічки із ЦК та КДБ заметушилися, роман заборонили, але вилучати з продажу вже було нічого: 100-тисячний наклад розійшовся вмент. Іваничука цькували – люто і з насолодою. Видавництва боялися брати до друку його твори — аж до 1977-го. Загалом нагінки тривали так довго, що Іваничук, за власним висловом, «уже й звик до цього». Проте історичну прозу писати не перестав.
1977 р. виходять друком романи «Місто» і «Черлене вино» (другий присвячений обороні Олеського замку від польських нападників у 1431-32 рр., під час «Воєн Свидригайла»). 1979 р. — «Манускрипт з вулиці Руської», 1982 р. – «Вода з каменю». Читач захоплено зустрів «львівські романи», в який із любов’ю і знанням змальоване життя дивовижного міста у різні його часи.
Роман «Четвертий вимір» (1984 р.), у центрі якого – постать одного з чільних Кирило-Мефодіївських «братчиків», Миколи Гулака – був 1985 р. відзначений премією ім. Тараса Шевченка.
Заледве не з перших днів «Перебудови» Іваничук поринає у громадську діяльність.У червні 1988 р. очолює Львівську філію Товариства української мови. Бере активну участь у створенні Народного Руху України.
Навесні 1990 р. обирається народним депутатом УРСР, працює в депутатській групі «Народна рада». Бере участь у підготовці й проголошенні Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р. та Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р.
Невтомно і натхненно працює на творчій ниві: у 1992—2012 рр. світ побачили понад десяток його романів, серед них — «Орда», «Євангеліє від Томи»,«Вогненні стовпи», «Хресна проща», «Країна Ірредента», «Злодії та апостоли», «Торговиця». Також друкує спогади «Дороги вольні і невольні» та вже згадувану автобіографічну книгу «Благослови, душе моя, Господа...»
Погідного вересня 2016-го, у Львові особливо чарівного своєю неповторною красою, вранці 17-го числа, Роман Іванович Іваничук вирушив у Вічність. Проводити Майстра в останню земну дорогу до Личаківського цвинтаря прийшло багато людей: рідні й друзі, сусіди, знайомі й ті, хто жили з ним в один час і в одному місті – його читачі.
Герой України, кавалер орденів «За заслуги»,лауреат Шевченківської премії, — видатного митця й професора Львівського національного університету ім. Івана Франка належно пошанувала Україна ще за життя. Усі 16 романів та інші твори Романа Іваничука перекладені багатьма мовами світу. А головне – їх шукають у книгарнях та бібліотеках, читають і люблять.
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
