radiosvoboda.org
«Плагіат – оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору» (ст. 50 Закону України «Про авторські та суміжні права»). А в римському праві plagium – злочинний продаж у рабство вільної людини (буквально – викрадення). За цей злочин у Римі карали батогами (ad plagas).
Міністерство культури влаштувало брифінг, присвячений реалізації проекту «Малі міста – великі враження». Судячи з преси, великого враження він не справив, що взагалі характерно для публічної політики Мінкультури. Здавалося, прозвітувало міністерство черговий раз черговим малозрозумілим заходом, та й годі!..
Але керівництву міністерства сьогодні абсолютно немає чим звітуватися за свою минулорічну роботу, бо частина звіту Кабміну за 2017 рік, що присвячена культурі, виглядає клоунадою, а тому треба хапатися хоч за щось. Особливо на тлі проваленого «Року культурної спадщини» та небезпеки майбутніх слухань у Верховній Раді.
В цьому проекті, який винесло на брифінг міністерство, є одна особливість, на яку варто звернути увагу. На перший погляд виглядає він, м’яко кажучи, безпорадно. Ідею відверто «запозичено», причому без посилань на її автора. Бо ще у 2007 році Микола Томенко та його фонд започаткували аналогічну акцію «Сім чудес України».
Для початку спробуємо порівняти обидва проекти та знайти спільне, а потім і відмінності.
Сам проект передбачає три етапи.
Перший етап – оголошення початку акції та прийняття пропозицій щодо її учасників. Під час І етапу Оргкомітет акції, до якого входять відомі громадські діячі, науковці та регіональні представники, визначив її учасників та презентував їх широкій громадськості.
На другому етапі відбулося представлення своїх номінантів областями, організація прес-турів та визначення фіналістів акції шляхом опитування 100 експертів у галузі туризму, архітектури, історії і культури.
Третій етап – визначив переможців акції шляхом підведення підсумків експертного та відкритого Інтернет-голосування (50/50). Нагородження переможців. У Інтернет-голосуванні взяли участь 76 тисяч 889 чоловік.
Уже проведено три конкурси в межах цієї загальної акції. 2007 року було відібрано «7 історико-архітектурних чудес України», якими стали: Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець», Києво-Печерська Лавра, Державний історико-архітектурний заповідник «Хотинська фортеця», Національний дендрологічний парк «Софіївка», Херсонес Таврійський, Софія Київська та Національний заповідник-острів «Хортиця».
У 2008 році ще «7 природних чудес України», переможцями якого було визнано: Біосферний заповідник «Асканія-Нова», Регіонально-ландшафтний парк «Гранітно-степове Побужжя», Дністровський каньйон, Мармурову печеру, Національний природний парк «Подільські Товтри», озера Світязь та Синевір.
Пізніше, у 2010 році, проведено «7 чудес України: замки, фортеці, палаци». В результаті були обрані такі переможці: Аккерманська фортеця, Алупкінський палац, Кам’янець-Подільська фортеця, Луцький Верхній замок, Митрополичий палац у Чернівцях, Палац у Качанівці, Хотинська фортеця.
Ця акція користувалася великим авторитетом, її мета «показати українцям і світу історично значиме, архітектурно витончене, туристично привабливе, одним словом – красиве та унікальне обличчя держави, в якій ми живемо» була переконливо досягнена.
Результатами акції стали путівники «Україна, якою ми мандруємо» та «7 природних чудес України». Буклети видані українською, російською та англійською мовами для пропагування України через її міжнародні представництва та посольства, а також з метою безкоштовного розповсюдження в аеропортах України. У 2011 році було презентовано сім поштових марок, які увійшли до малого аркушу під назвою «Сім природних чудес України». За підсумками конкурсу «Краща поштова марка України 2011», який був проведений «Укрпоштою», марки «Сім природних чудес України» зайняли третє місце. У 2012 році було презентовано 7 поштових марок, які увійшли до малого аркушу під назвою «Сім чудес України: замки, палаци, фортеці».
«Малі міста – великі враження»
Від початку було заявлено, що у рамках проекту, шляхом проведення відкритого конкурсу, відберуть об’єднані територіальні громади або малі міста для впровадження пілотних культурною спадщиною, реалізація яких сприятиме подальшому культурно – економічному розвитку територій.
Проект також передбачав три етапи.
Перший складався з надходження проектів у паперовому вигляді до Мінкультури.
На другому етапі дві експертні ради (по оцінці релевантності об’єктів матеріальної культурної спадщини та по оцінці проектних ідей, відповідність запропонованих дій цілям і результатам та життєву спроможність проекту для певних території) спочатку окремо кожна, а згодом спільно обговорювали ці проекти.
На третьому етапі відбувався захист проектів. Про допуск на цей етап від початку було заявлено «від 12 до 15 проектів», що вочевидь виглядало трохи дивно, адже загальна участь заявок була ще невідома.
І, нарешті, визначалися фіналісти. Їх стало вісім, але про них я згадаю трохи пізніше.
Принциповою різницею, порівняно з проектом Миколи Томенка, було те, що і склад експертних рад, і визначення фіналістів жорстко контролювалося Мінкультури. Тобто, ідея дуже схожа, різняться лише дрібниці, бо проект Миколи Томенка передбачав відкрите публічне голосування, та взагалі був максимально прозорим.
Але різниця не лише в цьому!
Якщо подивитися як на обґрунтування необхідності акції «Малі міста – великі враження», так і на критерії оцінки проектів, які виставило на свій проект Мінкультури, то основним акцентом там є об’єкти культурної спадщини. Саме нерухомі об’єкти, що дуже важливо!
Так, у «паспорті об’єкту» при поданні заявок обов’язково треба було вказати:
– Назву об’єкту культурної спадщини;
– Рік будівництва об’єкту;
– Рік останньої реставрації або здійснення ремонтних робіт об’єкту;
– Місце розташування;
– Назва організації – балансоутримувача;
– Історична довідка про об’єкт.
А в критеріях оцінки, які розробило Мінкультури, був окремий розділ під назвою «Оцінка об’єкту». Він включав наступні параметри:
– Стан пам’ятки;
– Пізнаванність пам’ятки в межах України;
– Художня цінність об’єкту;
– Архітектурна цінність об’єкт;
– Історична цінність об’єкту;
– Вплив проекту на подальший розвиток пам’ятки та території.
Вже з цього очевидне, що йдеться не лише про «об’єкти культурної спадщини», а тільки про «пам’ятки», тобто про об’єкти, занесені до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.
Але насправді ці проекти жодного відношення до культурної спадщини не мають! Навіть Мінкультури сором’язливо повідомило в себе на сайті, що «стартап не передбачає проведення реставраційних робіт»! Саме так – стартап!
Хто не знає або забув – startup це щойно створена компанія (може, навіть, ще не зареєстрована), яка лише планує вийти на ринок з якоюсь новою продукцією або послугою.
Отже, Мінкультури провело конкурс для визначення кількох проектів, метою яких заявлено «впровадження пілотних культурних стартапів (ексклюзивних культурних подій), що пов’язані із культурною спадщиною». Те, що вони насправді з культурною спадщиною, а тим більше з пам’ятками, зовсім не пов’язані, кожен може переконатися сам. Бо в результаті відібрано музичний фестиваль, театральний фестиваль, кінофестиваль, художній пленер та, навіть, гастрономічний фестиваль!
Ось, хто став переможцями: «Створення культурного бренду міста» (Тростянець Сумської області), «Леонтович Арт Квартал» (Тульчин Вінницької області), «Культурний барбакан» (Острог Рівненської області), «Репенський пленер» (Чугуїв Харківської області), «Міжнародний фестиваль кіно і урбаністики – 86» (Славутич Київської області), «Культурний хакатон» (Шарівка Харківської області), «Фестиваль молодих театрів» (Гадяч Полтавської області), «Гастрономічний фестиваль Дунайські гостини» (Вилківська ОТГ Одеської області). І жодного проекту, пов’язаного з пам’ятками!
А зараз про головну особливість цього проекту. Між переможцями мають розподілити 4 мільйони гривень державного бюджету! Тобто кожен отримає мінімум 500 тисяч гривень.
Що тут відбувається? Чому Мінкультури досі несподівано підтримало проекти, на які в нормальних країнах не витрачається бюджет? Чому йде підтримка з державного бюджету, хоча йдеться вочевидь про суто місцеві проекти? Чому, нарешті, це не відбувається через щойно створений Фонд культури?
Звітуючи про завершення конкурсу, Мінкультури послалося на слова Прем’єр-Міністра про «Створення умов для культурно-економічного розвитку з метою перетворення малих міст у самодостатні, розвиток адміністративних одиниць шляхом збільшення потенціалу власного культурного ресурсу». Несподівана увага Прем’єра до культури, про яку він до цього, якщо й чув, то точно не висловлювався! Але сама ідея конкурсу та її реалізація належить людині, яку в міністерстві поз очі називають «тьотя від Гройсмана». То може тут йдеться про банальний початок передвиборчої кампанії за рахунок бюджету? Я так не думаю!
Справа в тому, що та персона з Мінкультури, про яку я згадав, вже непогано відома. Минулого року вона обіймаючи посаду радника міністра культури Нищука, вдало здійснювала комерційну діяльність у галузі культури як фізична особа-підприємець.
А наразі вона стала, ще й директором Українського центру культурних досліджень, якого міністерство визначило у якості координатора проекту. І тепер цей УЦКД має здійснювати «методичну допомогу в розробці ексклюзивної ідеї, розробці концепції стартапу, супроводу під час реалізації проекту та маркетинговому супроводі проекту».
Як підказує сумний досвід, значна частина цих коштів може бути легально реалізована через різні ФОПи, фонди, ГО, фірми та інші інституції. Вони, ці гроші, не потребують тендерів, їх спокійно можна освоїти «по-тихому». Тобто, можна доволі впевнено прогнозувати появу договорів про консультації, розробку концепцій, дорожніх карт тощо. Добре хоч, що директор УЦКД, як посадова особа фізичної особи публічного права має тепер подавати електронну декларацію! Правда, є й інші ФОПи – друзі або родичі…
Ось чому я маю всі підстави стверджувати – Міністр культури Євген Нищук, його заступник Тамара Мазур та «людина від Гройсмана», директор УЦКД Ірина Френкель, зовсім не мали на меті впровадження проектів, що «пов’язані із культурною спадщиною». Бо ці проекти пов’язані з іншим – з грошима, а точніше – з чотирма мільйонами бюджетних гривень. Тому, слова Євгена Нищука, що «саме культура є фундаментом перетворень у державі» у цьому контексті треба вважати невдалим жартом.
Поки складається таке враження, що під прикриттям заяв про європейський Рік культурної спадщини та «культурний ресурс», планують здійснити сумнівні витрати з державного бюджету. Бо не існує та не може існувати іншого пояснення тому чому за рахунок програми, «пов’язаної із культурною спадщиною», фінансується, наприклад, фестиваль, який «знайомить гостей з розмаїттям місцевої кухні, де переплелися традиції багатьох народів Південно-Східної Європи. Гасло фестивалю – «Мандруй зі смаком!». Участь в ньому візьмуть місцеві фермери, які спеціалізуються на вирощуванні полуниці, рису, винограду і, звісно, риби»!
Саме так – «місцеві фермери, які спеціалізуються на вирощувані риби», і визначають «пізнаванність пам’ятки в межах України»!
– Да откуда здесь мафия? Ты как приехал из Чикаго, только и слышу – мафия, мафия. Пацан рыбу привёз – мафия, менты за карманниками гоняются – мафия. Хотелось, чтобы она у нас была, но для этого надо много работать.
– Рыба у чикагской мафии – это знак смертного приговора!
Я змушений вже вдруге повернутися до афери під назвою «Малі міста – великі враження». Цей проект викликав у мене величезний скепсис і мені здалося, що підстави для цього очевидні. Але мою увагу привернув один коментар, який я отримав у Facebook: «Що таке 4 млн... Смішно. На всю Україну аж 4 лимони! Будь-які державні кошти направлені безпосередньо на місця із цільовим призначенням – прогрес». Бачу, що проблема потребує додаткових пояснень, незважаючи на те, що «пацієнт вже радше мертвий, ніж живий»!
Проект «Малі міста – великі враження» є дітищем пані Ірини Френкель – радниці Міністра культури Євгена Нищука, директорки Українського центру культурних досліджень, керівника БФ «Сприяння розвитку талантів Поділля», керівника ГО «Інститут культурної політики» та фізичної особи-підприємця («ФОП Френкель Ірина Володимирівна»).
Він, цей проект, подається Міністром культури Євгеном Нищуком як такий, що «відбувається в рамках проведення Року культурної спадщини як в Європі, так і в Україні».
Відверта брехня і про Україну, і про «рамки». Жодного відношення проект до культурної спадщини не має, і зараз я, на прикладі лише одного з переможців, спробую ще раз пояснити суть моїх претензій.
Закон «Про охорону культурної спадщини» визначає, що культурна спадщина це «сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів культурної спадщини». А об’єкт культурної спадщини, відповідно до цього закону, це: «визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об’єкти (об’єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність».
Закон також дає чітке визначення охороні культурної спадщини. Це: «система правових, організаційних, фінансових, матеріально-технічних, містобудівних, інформаційних та інших заходів з обліку (виявлення, наукове вивчення, класифікація, державна реєстрація), запобігання руйнуванню або заподіянню шкоди, забезпечення захисту, збереження, утримання, відповідного використання, консервації, реставрації, ремонту, реабілітації, пристосування та музеєфікації об’єктів культурної спадщини». І, нарешті, Закон визначає, що «об’єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, або об’єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об’єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України».
А тепер по суті конкурсу, пов’язаного з «рамками проведення Року культурної спадщини».
«Леонтович Арт Квартал» (Тульчин Вінницької області). Як повідомляє урядовий портал, цей проект «має на меті створити на батьківщині відомого композитора Миколи Леонтовича велику мистецьку майстерню, яка збиратиме митців зі всіх регіонів України. Тут будуть писати мурали, робитимуть просторові інсталяції «Мелодії пісні Щедрик»».
Постає закономірне питання – чи не йдеться тут про, наприклад, дім-будинок Леонтовича або музичну школу? Бо вони є пам’ятками і змінювати їх зовнішній вид забороняє згаданий Закон! Боюся, що авторам ідеї це невідомо, хоча би тому, що координатором проекту, який здійснюватиме супровід його реалізації визначено той самий Український центр культурних досліджень, який нещодавно очолила пані Ірина Френкель, а там спеціалістів з охорони пам’яток вже немає.
«Леонтович Арт Квартал» планують завершити до початку фестивалю «OPERAFEST TULCHYN-2018». Він також частково фінансується за рахунок Вінницької обласної державної адміністрації та Тульчинської міської ради. А його арт-директором також є Ірина Френкель. З’ясувати скільки витрачають область та місто власних бюджетних коштів на обидва проекти неможливо – ця інформація максимально прихована. Єдине що поки відомо – Мінкультури дає на «Леонтович Арт Квартал» мінімум 500 тисяч гривень.
А тепер про сам Тульчин! Це місто має відому славетну історію. Наразі в ньому налічується 29 пам’яток. Підкреслюю, це пам’ятки у значенні Закону України «Про охорону культурної спадщини»! Ось вони:
- Будинок декабристів (охоронний № 60);
- Успенська церква (охоронний № 61/1);
- Дзвіниця Успенської церкви (охоронний № 61/2);
- Малий (новий) палац Потоцьких (охоронний № 58);
- Христо-Різдвяний кафедральний собор (охоронний № 992);
- Старий палац Потоцьких (охоронний № 59/1), фото його сучасного стану нижче;
- Театр (охоронний № 59/2);
- Житловий будинок по вул. 30-річчя Перемоги, 1 (охоронний № 990);
- Житловий будинок по вул. 30-річчя Перемоги, 3 (охоронний № 991);
- Будинок ксьондза по вул. Чорновола, 1 (охоронний № 235-М);
- Торговельно-житловий будинок по вул. Леонтовича, 17 (охоронний № 185-М), стан якого, як чудовий приклад ставлення до пам’ятки архітектури, можна побачити на фото нижче;
- Житловий будинок по вул. Леонтовича 21 (охоронний № 186-М);
- Особняк по вул. Леонтовича, 63 (охоронний № 188-М);
- Костьол Святого Станіслава (охоронний № 234-М);
- Особняк по вул. Леонтовича, 87 (охоронний № 189-М);
- Будинок, в якому жив П. І. Пестель (охоронний № 15-Вн (А), 988 (І), який було зруйновано у 80-ті роки минулого століття, але Мінкультури так і не спроміглось зняти його з обліку!);
- Особняк по вул. Енергетиків, 3 (охоронний № 190-М);
- Особняк по вул. Незалежності, 5 (охоронний № 187-М);
- Будинок, в якому жив М. Д. Леонтович по пров. Леонтовича, 2 (охоронний № 1147);
- Братська могила червоноармійців по вул. Кучерявого (охоронний № 960);
- Братська могила червоноармійців на кладовищі (охоронний № 961);
- Братська могила 293 воїнів Радянської Армії, загиблих при звільненні міста по вул. Леонтовича, 65 (охоронний № 974);
- Пам’ятник М. Д. Леонтовичу на вул. Леонтовича (охоронний № 020024-Н);
- Пам’ятник О. В. Суворову на вул. Леонтовича (охоронний № 1004);
- Пам’ятник Т. Г. Шевченку на вул. Леонтовича (охоронний № 48);
- Пам’ятник О. С. Пушкіну на вул. Леонтовича (охоронний № 122);
- Пам’ятник П. І. Пестелю на вул. Пестеля (охоронний № 213);
- Пам’ятник Лялі Ратушній у пров. Леонтовича (охоронний № 216);
- Бюст О. В. Суворова на вул. Леонтовича (охоронний № 1003, 4263-Вн).
Більшість цих пам’яток, за виключенням пам’ятника Леонтовичу, обох палаців та Успенської церкви, належать до пам’яток місцевого значення, а ті чотири – національного. А тепер увага – паспорти існують лише на один з палаців Потоцьких та на Успенську церкву!
Що таке паспорт пам’ятки? Це основний обліковий документ. Без нього неможливо визначити територію пам’ятки, встановити охоронну зону, нарешті – визначити предмет охорони – тобто ті елементи пам’ятки, які заборонено змінювати щоб не втратити її автентичність. Кожен, хто мав справу з охороною пам’яток знає – скільки судів було програно, скільки пам’яток було назавжди втрачено через відсутність тих паспортів! Паспортизація національних пам’яток здійснюється за рахунок Мінкультури, місцевих – обласного бюджету.
Так ось – бюджеті Вінницької області «в рамках проведення Року культурної спадщини як в Європі, так і в Україні», тобто на цей рік, коштів на паспортизацію не передбачає взагалі!
Йдемо далі! Ще 2002 року Кабінет Міністрів України включив Тульчин до «Списку історичних населених місць України». У Постанові Кабміну № 878 від 26 липня 2001 р. було сказано: «разом з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями забезпечити протягом 2001—2003 років розроблення та затвердження науково-проектної документації з визначення меж історичних ареалів населених місць, включених до зазначеного Списку».
Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності» визначає, що: «для населених пунктів, занесених до Списку історичних населених місць України, в межах визначених історичних ареалів у складі генерального плану населеного пункту визначаються режими регулювання забудови та розробляється історико-архітектурний опорний план, в якому зазначається інформація про об’єкти культурної спадщини».
Я не буду тут роз’яснювати роль історико-архітектурного опорного плану, розраховуючи на обізнаність своєї аудиторії. Скажу лише одне – межі історичного ареалу Тульчина, як і його історико-архітектурний опорний план розробляти навіть ще не починали. А вартість таких робіт для цього міста сьогодні сягає приблизно 250 тисяч гривень. Це вдвічі менше тої суми, яку центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини планує витратити на малюнки на стінах десятьох «тульчинських будинків, що розташовані у кварталі поблизу Палацу Потоцьких і пов’язані з життям та творчістю Миколи Леонтовича».
Якщо Мінкультури погоджується витратити протягом двох тижнів (!) півмільйона на малюнки на стінах, то може треба було подбати і про субвенцію для міста та області, які вочевидь не мають бажання фінансувати тут охорону пам’яток? Або подумати про інші важелі примусу? Це все, повторюю, є нормами законодавства і саме центральний орган виконавчої влади має відповідати за його виконання!
Як на це повинен відреагувати Прем’єр-Міністр Володимир Гройсман? А він це мусить зробити, бо його вже пов’язали (з його відома чи ні, неважливо!) з цим проектом. Важко спрогнозувати, але йому, на мій погляд, треба втрутитися особисто! Для цього не треба робити великих зусиль, а саме:
– Дезавуювати цей проект та скасувати його результати;
– Дезавуювати та позбутися особи, яка постійно публічно заявляє: «я работала с Владіміром Барісавічєм Гройсманам»;
– Винести догану Міністру культури Євгенові Нищуку за провалену підготовку проекту Указу Президента про Рік культурної спадщини;
– Кошти, які планувалось витратити на цей проект, спрямувати в ті самі міста, але на охорону пам’яток.
Якщо цього не станеться, влада ніколи не позбудеться ярликів крамарів (тобто, лавочників) та заочників! А неповага до влади нарешті призведе… Далі додумайте самі! Часу на роздуми обмаль, бо, як вже каже пані Френкель: «робота тільки починається»!
Іще зверніть увагу – заступник міністра Тамара Мазур, яка відповідає за культурну спадщину, родом з Вінницької області. Авторка проекту, директор УЦКД Ірина Френкель – з Вінниці (точніше, приїхала до нас з Вінниці, бо сама вона з Архангельської області, але це таке…). І хоча обидві вони, якщо не плутаю, мають вищу освіту, що таке «пам’ятка» та «культурна спадщина» або не знають, або не розуміють!
«Ми дуже сподіваємось, що … ті міста, які потрапили до нашого відбору – зможуть на своєму прикладі показати, а надалі поділитися досвідом з іншими колегами», – говорить Тамара Мазур. Як каже моя обізнана знайома: «Вони що, хворі на голову?!».
Саме так, хворі, а сукупність усіх їхніх симптомів вказує на очевидний синдром – система Мінкультури, якщо ще і «скоріш жива», то хвора вже безнадійно! Ліків не існує і треба щось відрізати, бо там справжня гангрена!
Ледь не забувся – хтось пам’ятає як Мінкультури планувало наприкінці минулого року провести пам’яткоохоронну конференцію? Під той самий «Рік культурною спадщини»? І людей вже попередили. Спочатку у Вінниці, потім перенесли до Києва. Результат – кошти (там було 73 тис. гр.) повернули до державного бюджету як невикористані. Казали, зробимо напочатку наступного року. Ага, зробили, вже навіть і не пам’ятають! Тому в них ще й склероз до тої гангрени! І очільнику Уряду треба втрутитися, хоча би для того, щоб продемонструвати ефективність своєї медичної реформи. Бо культурну спадщину Кабмін вже запоров!
На фото: Міністерство культури в черзі на прийом до лікаря. Зліва направо: Ірина Френкель (директорка Мінкультури), Світлана Фоменко (перший заступник Міністра), Євген Нищук (Міністр культури України), остання – Тамара Мазур (заступник Міністра). Фото з архіву Міністерства культури України, якому я щиро дякую за ідею!
