«З Кирилівки вода збігає в яри йтечетими ярами, далі – річкамиі до Дніпраі до Буга. А от з Будищ вся вода, коли тече, то вжелише до Буга йнікапелиночки до Дніпра. ЗМоринець, як ізКирилівки – йсюдийтуди. Якбивзятидовжелезнупредовжелезнушворку та, забивши кілочкипід Будищами, підКирилівкоюіпідМоринцями, зав'язати за них ту шворкуйдуже добре натягти, мали-б ми величезнийтрикутник: від Будищ до Кирилівки – двіверсти, відКирилівки до Моринець – три версти, а відМоринець до Будищ мабуть так, щоверстовізп'ять буде.
Стародавнє Тютюниківське кодло в Моринцях. Звідтіль воний до Будищ з'явилися. Як переповідав батько, першим Тютюником у Будищах був наймит із Моринець на ім'я Михайло. Ось цей Михайло моєму батькові дідом приходився, а мені за прадіда був…»
Так колись у спогадах напише він про рідні краї, село Будище (нині – Звенигородський район на Черкащині). А написати так могла тільки людина, щедро обдарована літературним талантом. Ніби просто, а от починаєш читати — й годі облишити.
Гени, скажете? Може, й так, адже був Юрко Тютюнник онуком рідної сестри Тараса Шевченка…
Закінчив Уманську агрошколу. 1913р. забрали в солдати. Брав участь у Першій світовій, дослужився до офіцерського звання.
В середині жовтня 1914 р. дістав тяжке поранення в голову. Після шпиталю та нетривалої відпустки потрапив до 6-го Сибірського стрілецького полку. Дістав від командування пропозицію навчатись у військовому училищі. Склав екстерном іспити у Першій Київській гімназії, затим у грузинському місті Ґорі закінчив військову школу прапорщиків. 1916 р. був скерований до Сімферополя, в 32-й піхотний полк. Тут поручник Тютюнник і зустрів Лютневу революцію.
Щойно на обрії зійшла Українська Революція, Юрій поринув в українізацію. Навесні 1917 р заснував Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка. Невдовзі в тому ж таки Сімферополі сформував Перший український полк. На Другому Всеукраїнському військовому з’їзді був обраний членом Української Центральної Ради.
У січні-лютому 1918р. почав організовувати загони Вільного козацтва на Київщині. Звенигородський кіш під його проводом упень розбив кілька чималих червоних угруповань. У бою на станції Бобринській вільні козаки Юрка Тютюнника розгромили 8-тисячну групу під орудою М.Муравйова і ледве не полонили самого її командира.
За гетьманування П. Скоропадського під контролем Юрка Тютюнника перебувала велика частина теренів Київщини та Херсонщини.
У червні 1918р. 24 села у південній частині Таращанського повіту збройно виступили проти австро-німецьких військ та гетьманської влади.
Повстання організував Звенигородський кіш Вільного козацтва під проводом Левка Шевченка та Юрка Тютюнника. У селян було близько 10 тисяч гвинтівок, 43 кулемети, величезна кількість патронів і навіть 2 гармати. Повстанці подолали спротив німців і захопили Звенигородку, Тальне, Шполу, залізничні станції Борбринську, Цвіткове…
На початку липня звенигородці об’єдналися з таращанцями й створили кавалерійський ескадрон, артилерійську колону і кулеметний полк. Три німецькі дивізії все ж захопили Таращу, але після майже місяця запеклих боїв повстанці прорвалися до Дніпра. На Київщині лави повстанців налічували понад 40 тисяч людей. Німці посилили свої позиції за рахунок 35 тисяч війська з важкою артилерією, броньовиками та навіть літаками. Повстанців було відкинуто зі Звенигородського й Таращанського повітів. Звенигородський полк перейшов через Дніпро і склав зброю. Невелика частина вступила до червоної «української дивізії»…
Юрка Тютюнника заарештували і засудили до розстрілу. 14 грудня 1918р. він організував повстання в київській Лук’янівській в’язниці й вирвався на волю. В січні 1919р. вже у Чорноморській дивізії УНР Тютюнника рокували до страти, але після геніальної промови на його бік перейшов цілий батальйон…
Юрко Тютюнник мчав шляхами тієї війни, наче палаюча зірка — українським небосхилом. У 1919р., очоливши партизанський штаб отамана Матвія Григор’єва, якийся час воював разом з червоними проти денікінців. Дуже швидко побачивши зблизька, хто такі більшовики й що вони чинять в Україні, підтримав антибільшовицьке повстання, перейшов на бік Української Народної Республіки і пройшов великим рейдом – усім Правобережжям.
Очолив Київську групу Армії УНР.
Був заступником командувача Армії УНР.
Ініціював Перший Зимовий похід, що у 1919-20 р.р. тривав майже півроку. Коли українське військо було інтерноване у Польщі, Юрій Тютюнник продовжував боротьбу. Очолив партизансько-повстанський штаб із підготовки загальноукраїнського повстання. Став на чолі повстанської армії в Другому зимовому поході листопада 1921-го. Коли похід зазнав невдачі, почав боротьбу знову: зайнявся відновленням повстанської мережі, розбудовою агентури в підрадянській Україні...
Влітку 192 р. записав: «Незважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше… Зараз вони обсадили румунську границю кавалерією і уперто чекають прориву «Тютюнніковських банд». Часом дивно буває, що вони нас бояться…».
1923 р. в результаті спецоперації ГПУ, що розроблялася на найвищому рівні, Юрія Тютюнника схопили «чекісти».
20 жовтня 1930 р. Юрко Тютюнник був розстріляний у Москві.
Йому було 39 років, і він прожив їх так, що іншим вистачило би на 100, а то й 200 земних літ.
Його народження було щасливим – не дарма ж він так і написав: «Моє щасливе народження…»
Ось почитаймо разом: «Народився 20 квітня (за старим стилем) 1891 року в тому ж таки селі Будищах. Народженнямоє припало насамісінькийВеликдень, якразтоді, коли люди підцерквоюпаски святили.
Був на селізабобон, йняли люди віри, що той, хтовмре на Великдень, без ніякоготобіходження по митарствахпотрапляє просто до раю. Щасливібулиотакімерці. Й отмабуть тому менітакож на роду написано, – казали, – щастязазнати.
Чи то видано? Чичувано? Треба йому на самісінькийВеликдень та щейуранці до східсонцянародитися, гомонілиселяни.
Коли я народився, то йхазяйство батьки вжемаликраще: двоє коней, корова, вівці... Так немовби то все віщувало, що я таки щасливішийвідсвоїх старших живихтрьохбратівта сестер.
Стала мене матигодувати, а я почав рости.
Ну й погано ж тиріс! говорила менімати, як я вжебувдорослим. Але буду писати за батьківськими та за старших братівоповіданнями.
Справді погано ріс я. Мабуть не булотакоїдитячоїхвороби, щоб мене вона поминула…
– Такехуде, такесухе аж синє... Самікістки та шкура. Та ще голова, як довбня. От-от, здавалося, переважить голова до низу й упаде хлопецьікісткизньогопосипляться, – так оповідаламати про моєхворобливедитинство.
Й вирішиламати, щоодначе толку з мене не буде – вмру, тому не дужевжейтурбувалася: не перша дитина мала вмирати... Коли вліткуйшлажати, зачинялайзамикала мене мати в хатіістаршудвома роками сестру також, щобгодувалайдоглядала. Щовечора, з поля повертаючись, сподівалася, щоможей умер за день. Але я впертожив, не хотівумиратий не вмер…»
Як же міг він померти в дитинстві, чи, скажімо, в юності, чи й на київських вулицях лютої зими 1918-го, коли вибивали більшовиків з Арсеналу? Адже йому судилася козацька смерть за Україну – хоч і не на Великдень це сталось, але, певне, Господь одразу прикликав його туди, де праведні спочивають, молячись за рідну землю…
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
