chrome firefox opera safari iexplorer

Євген Чикаленко -один з донкіхотів, що творили український рух

21 грудня 2021 о 15:17

21 грудня минає 160 років від дня народження Євгена Чикаленка. Не можна говорити про Євгена Чикаленка лише як доброчинця, він передусім – суспільний діяч і навіть мислитель. Місце його на третьому етапі визвольного руху рівнозначно таким постатям, як Олександр Лотоцький, Сергій Єфремов, Симон Петлюра, В’ячеслав Липинський. Його місце в суспільно-політичному житті України дорівнюється праці на громадському полі Михайла Грушевського.

Євген Чикаленко мав безпосередній стосунок до заснування Загальної української безпартійної демократичної організації (ЗУБДО), Української демократично-радикальної партії (УРДП), Товариства українських поступовців (ТУП). Причому був не лише спонсором перших політичних партій, а й визначальником ідеологічної лінії їхньої діяльності. Можна навіть сказати, що він утілював собою національно-політичне життя 1900–1917 років, так само як період 1860-х –1890-х уособлювали на Наддніпрянщині Володимир Антонович і Олександр Кониський. Євген Чикаленко за власним метафоричним порівнянням був один із 300 душ донкіхотів із 30 мільйонів українців, які робили, здавалося б, справу абсурдну, роботу, приречену на поразку, – творили український рух. Він був критиком чистого культурництва, ставив на перші місця за значущістю для національного визволення саме тих діячів, які бачили своїм завданням добиватися автономії для України. Володимир Антонович для Євгена Чикаленка в другій половині ХІХ століття був українцем номер один. Володимиру Антоновичу Чикаленко протиставляє Олександра Кониського-культурника. Але, на наш погляд, зовсім неслушно. Кониський був більше, ніж Антонович, задіяний у політику «Нової ери». Він, а не Антонович, керував молодоукраїнською гілкою громади, що утворилася при київській семінарії. Захоплення Михайлом Драгомановим як кумиром своєї молодості Євген Чикаленко зберіг до кінця життя. В часи російської революції 1905–1907 років він намагався популяризувати постать Драгоманова на сторінках газети «Рада». Замовляв драгомановську тему Сергію Єфремову. Чикаленко не бачив суперечності між національним і класовим у творчості Драгоманова. Він перебував, однак, під чаром постаті Драгоманова, що було викликано впливом на його юнацьку душу перших громадських вчителів – Опанаса (Панаса) Михалевича у Єлисаветграді та Володимира Мальованого в Одесі. На початку ХХ століття обласна автономія Михайла Драгоманова ставала анахронізмом. Українці вже йшли вперед, висуваючи вимоги політичної окремішньості. Чикаленко ж, залишаючись традиційним драгоманівцем, не помічав того, що кадети, з подачі Богдана Кістяківського, використовували Драгоманова для «підігравання» імперським амбіціям росіян. 

Євген Чикаленко фактично увічнив для історії українського визвольного руху постаті Леоніда СмоленськогоДмитра Пильчикова – лідерів часів його молодості одеської, полтавсько-харківської громад. Він дуже вдало зміг у своїй візії минулого українського життя поєднати проблему культурництва і політичності. Політиком для Чикаленка був і лідер одеських українців Леонід Смоленський, який, закладаючи українську організацію, чекав слушного політичного часу, щоб ця громада змогла свої сили віддати політичній праці, бо була вже об’єднана у громаді. Характеристика українофільського табору Євгеном Чикаленком виявилася влучною і знайшла лише підтвердження у спогадах інших сучасників та в історіографії. Таборові Володимира Антоновича – Олександра Кониського Євген Чикаленко протиставляв українофільський табір Володимира Науменка – Олександра Лазаревського. Останні не підтримували політичну складову українського руху, залишилися чистими культурниками, за суспільними стремліннями були політичними росіянами, бо визнавали державне право Росії над Україною.

Євген Чикаленко, попри свою належність до панської верстви, був типовим демократом. Вульгарний марксизм не ліпився до його переконань та громадсько-політичної діяльності. Він вважав, що на місцеве панство немає чого розраховувати, не вірив, що можна повернути нащадків козацької старшини або спольщену шляхту до української суспільно-культурної праці. Натомість надії покладав на селянство та інтелігенцію.  

«Дворянство, здається, ніде не грало великої ролі при відродженні націй, – писав Чикаленко у «Щоденнику». – Принаймні у нас воно для цього нічого не зробило. Наші письменники і взагалі діячі національного відродження – переважно все так звані різночинці чи підпанки, а найбільше діти духовенства. Це й не диво, бо це одинока інтелігентна верства, що з юних літ близько стоїть до народу, знає його мову, його життя і т. ін.»

Чикаленко зазначав: «Дворяне… за малими виїмками, ставляться до українства виразно вороже. Рух наш переважно держиться так званим третім елементом, а матеріально підтримується деким з буржуазії, що вийшла з низів народніх. В селянстві, правда, свідомість за останні роки дуже поширилась, поглибилась. Є села, в яких майже всі селяни – свідомі націоналісти, навіть шовіністи українські, це залежить від учителя чи фершалка, який пробудив у них ту свідомість. Та в думу таких селян не пустять дворяни».

Можна сказати, що Євген Чикаленко був речником українського середнього класу. Сам практичною працею намагався цей клас витворювати, віддаючи кавалок за кавалком своєї землі селянам ледь не задарма, намагався розвинути в них інстинкт власника, пробудити інтерес до культури, літератури, громадських питань. Це породило в ньому переконання, що економічне майбутнє не за латифундіями, а за малими і середніми господарствами, які тільки й можуть бути ефективними як у світі, так і в українських економічних обставинах. До 1917 року Чикаленко був демократом «з неволі» – з обставин тодішнього позиціонування українських суспільних сил; точніше, через нерозвиненість нашого громадянського суспільства. До Євгена Чикаленка можна прикласти слова такого ж консерватора Петра Стебницького: «Наша біда в нашій демократичності. Єсть в книзі судеб якась певна міра для демосу, через яку він сам собою не перескочить; обмежено йому розум, прикручено йому душу і тільки в один бік йому одчинені двері: роби та їж. А виробити своє нове панство, свою нову інтелігенцію – годі, пізно». 

Після поразки Першої російської революції, у 1907–1908 роках Євген Чикаленко розчаровується в селянстві. У нього пропадає віра у можливість пробудження до культурного життя патріархального українського села. Він згадує вислови Карла Каутського про те, що трудове селянство «затоптало своїми чоботиськами здобутки не однієї революції». Надію він покладав з цього часу на міську молодь.

Доля від початку пророкувала йому як дідичу бути прихильником правих поглядів. Але до 1917 року Євген Чикаленко був класичним демократом. Він стояв біля початків створення Української демократичної партії, намагався надати їй статечних зважених рис, вів полеміку з прихильниками більшої соціальної лівизни: Борисом Грінченком та Сергієм Єфремовим. Зрештою саме він добився злиття обох відламів колишньої Загальноукраїнської безпартійної демократичної організації (ЗУБДО) в одну Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

Але разом з тим Євген Чикаленко тішився з розвою лівого соціалістичного українського руху, бо цей рух залишав при українській справі молодь, яка не йшла в російські радикальні партії, працювала на свій національний інтерес. Тому Чикаленко підтримував частково і Революційну українську партію (РУП). Він перебував або в дружніх, або у приятельських взаєминах з низкою провідних діячів РУП, згодом Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Симон Петлюра працював у Чикаленковій «Раді» секретарем редакції, Володимир Винниченко сприймав Чикаленка як батька, одержував від нього постійну спонсорську дотацію, відпочивав неодноразово в його Перешорах, навіть вів там антипоміщицьку пропаганду серед селян, на що Євген Чикаленко дивився зовсім поблажливо. 

Революція 1917–1921 років остаточно розставила усе по своїх місцях, і Євген Чикаленко остаточно визначився зі своїм політичним пріоритетом. Він так само став на бік В’ячеслава Липинського. Був прихильником м’якої диктатури, яка придушить ліворадикальну більшовицьку анархію і наведе лад в Україні.

На початку 1920-х років Євген Чикаленко став більше прихильником партій типу УНП (Української народної партії), партії заможних селян і середняків, але не вірив у можливість постання Гетьманської України, тому в неогетьманському рухові В’ячеслава Липинського та УСХД участі не брав.

Євгена Чикаленка можна вважати класичним представником тієї самостійницької течії національної суспільно-політичної думки, яка з тактичних міркувань мусила тимчасово ховати свої заміри за федералістичними постулатами.

Чикаленко завжди мріяв про українську державу, але разом з тим і боявся реакції всуціль антиукраїнської російської поступової громадськості, боявся негативізму і войовничого несприйняття з боку своїх «ольстерців» у містах України, осіб українського походження і неукраїнців, що перебували в орбіті впливу російської культури і російських завдань згідно з «русской» ідеєю. Українці, і Євген Чикаленко в тому числі, під тиском репресій так добре засвоїли науку «песького обов’язку супроти Москви» (Михайло Грушевський), що добровільно, з генетично закладеного страху, накидали на себе зобов’язання берегти єдність «руського» народу та неподільність російської держави.

Навіть такий переконаний самостійник, як Чикаленко, в запалі чергового звинувачення в сепаратистичній скверні від росіян, писав Петру Стебницькому: «В дійсності ми «богданівці», бо ми від самого початку відродження української свідомості далі автономії не йшли». На початковій стадії еміграції, готуючи в Карпатах до видання «Спогади», Євген Чикаленко подумки повертався у дореволюційний час і намагався собі й читачеві пояснити відсутність активної діяльності щодо здобуття незалежності до 1917 року, причини переваги федералістичних гасел над самостійницькими. Ці причини він вбачав у слабкості самого національного руху. 

озиція Євгена Чикаленка у розумінні поняття «політичного українства» близька до позиції В’ячеслава Липинського. Близька не тим, що він визнавав концепцію територіалізму Липинського і дотримувався її, а тим, що не трактував українську націю вузько етнографічно. Чикаленко критикував вузько етнографічний підхід для визначення належності до українства. Для нього українцем був той, хто визначився свідомісно як українець.

Чикаленко неодноразово кепкував з Миколи Міхновського за нетерпимість і упередженість останнього до людей малоросійської психіки. Він наводить випадок, коли Міхновський не подав руки світочу російської літератури Володимирові Короленку за «зраду» українських інтересів.

Натомість Євген Чикаленко ставить за зразок для наслідування звичайних полтавських міщан, які пояснили Короленку, чому свідомо вживають у розмові між собою літературну українську мову, а не говорять суржиком, цим змусили Володимира Короленка визнати природність українського руху та самого почати вивчати забуту мову предків.

Євгенові Чикаленкові була близька формула «польський, російський, єврейський українець». Він співчував замірам В’ячеслава Липинського щодо повернення в українське національне річище «культурно польських» людей. Він брав участь у нарадах українців польської культури та поляків – прихильників української культури, що організував у Києві в 1909 році В’ячеслав Липинський. Йому не притаманні були характерні наддніпрянські упередження щодо участі в українському русі етнічних поляків, росіян чи євреїв.

Навіть після Лютневої революції Євген Чикаленко ще залишався на федералістичних позиціях. У листі до Петра Стебницького від 2 квітня 1917 року він зазначав: «Але боюсь я отих широких замірів… мало не самостійної України. Ми тільки перелякаємо великоросів в центрі і своїх ольстерців. Вже є приклади… Кадети про автономію України мовчать і вони, очевидно, будуть проти неї; взагалі проти неї будуть всі, крім свідомих українців, яких тільки купка… Я боюсь навіть більшого – що ми не зможемо здійснити націоналізації школи та інституцій. Народ наш, за незначними винятками, не надає цьому ваги і обстоювати цього не буде, йому аби земелька!» Знову той страх, що й до революції, змушував стихійних самостійників робитися федералістами, – страх втратити сам шанс на незалежність, якщо її публічно декларувати. 

Події ж випереджали психологічну готовність людини до сприйняття нових вимог часу. Євген Чикаленко, як і переважна більшість проводу українства, не сподівався на те, що Перша світова поставить на порядок денний українське питання. Він гадав, що ця війна лише визволить Польщу, і тільки за 50 років друга війна допоможе вирішити українське питання. Чикаленко ще не відчував розмаху українізації. Масова підтримка селянством Центральної Ради на Правобережній Україні й у колишній Гетьманщині ще не віщувала такої ж підтримки на Катеринославщині, Слобідській Україні і Півдні.

Євген Чикаленко боявся «гнати коней, вважав за потрібне задовольнятися малим, аби лише в цьому малому мати можливість проведення своєї, а не імперської ідеології. «Я б згодився і на три губернії», – писав він до Петра Стебницького, коли Тимчасовий уряд визнав за Центральною Радою лише Правобережжя та Гетьманщину, – а не те що п’ять губерній, бо згодом українська автономія пошириться до своїх етнографічних границь».

Будучи людиною куди далекогляднішою за переважну більшість керівництва Центральної Ради, він до цієї Ради не потрапив як «буржуй». Вплив Євгена Чикаленка на українську політику 1917–1921 років був куди менший, ніж у 1900–1914 роках, коли його можна було вважати людиною «першої п’ятірки» національного руху. Чикаленко вважав, що його присутності в передпарламенті України не хочуть самі керівники і передусім Михайло Грушевський, котрий перед революцією був найближчим співробітником Чикаленка в усій культурно-громадській справі на підросійській Україні.

Відома формула В’ячеслава Липинського: «Без держави ми нацією не є, і без держави нею не будемо. Хто проти держави, той нищить ідею нації» – мала в Чикаленкові цілковитого послідовника. У щоденнику за 1920 рік (17.01.) він писав: «Народ наш ще не нація, а тільки етнографічна маса, а тому і не оборонить своєї території і не збудує своєї держави, як би не вихваляли його наші патріоти, а через те сусіди знов, як в 17 віці, поділять нас границею, на якій помиряться».

У питанні, що має бути першим – нація чи держава, питанні, яке розсварило В’ячеслава Липинського і Дмитра Донцова (перший казав – держава, другий – нація, яка, поставши, свою державу збудує), Євген Чикаленко після 1917 року радше схилявся до думки першого. Здавалося б, саме життя давало саме таке вирішення українського питання. Євген Чикаленко залишався оптимістом і після збройної поразки у визвольних змаганнях. Вважав, що Україна й українці одержали для себе добрий урок, який не минеться марно. Селяни під пануванням чужих урядів переконаються, що свій уенерівський уряд був все ж кращий. Розділена знову між сусідами Україна виявиться малоперетравною їжею для окупантів. Це не підсилить їх, а лише послабить. При першій-ліпшій нагоді українці розвалять і Польщу, і Росію

Думки Євгена Чикаленка про Українську державу і націю, зібрані по крихтах з його листів, спогадів, щоденників, дають змогу зробити висновок про Чикаленка як про небуденного й далекоглядного суспільного мислителя. З розкиданих у різних джерелах його влучних і слушних висловів перед нами постає людина, яка міркувала про ідейний та ментальний стан суспільства, на рівні з такими велетами суспільної думки, як В’ячеслав Липинський, Михайло Грушевський, Дмитро Донцов. Отже, час перестати дивитися на Євгена Чикаленка як на «мішок з грошима». Як про це писав Сергій Єфремов, так на себе відучив дивитися сам Євген Чикаленко ще в часах переїзду до Києва на межі нового століття.

https://www.radiosvoboda.org/a/intelektual-yevhen-chykalenko/31616488.html

22 листопада

Інші дати
Народився Володимир Даль (Козак Луганський)
(1801, м.Луганськ –1872) – російський вчений, письменник. Прославився як автор «Тлумачного словника живої великоросійської мови».
Розгорнути