Сьогодні виповнюється 90 років з дня народження видатного поета, автора улюблених народом пісень Дмитра Луценка. Спогадами про відомого лірика з «Рідною країною» ділиться його дружина Тамара Іванівна…
Життя Дмитра Луценка було далеко не легким. Голодомор, смерть батька і тяжка нужда штовхнули юнака в донбаські шахти. Далі – напівголодні студентські роки у Києві… З 1939 року зовсім молодий Луценко йде на військову службу. Далі фронт, контузія на німецькій землі, що зробила поета інвалідом другої групи…
Після госпіталю повертається в інститут. Матеріальна скрута і невлаштованість життя привели тоді вже побитого долею Дмитра Омеляновича до «Сільські вістей» та «Молоді України». Його перша збірка «Дарую людям пісню» побачила світ лише 1962 року, коли йому було вже за сорок. Вихід першої ластівки тоді благословив сам Володимир Сосюра.
Найвідомішими піснями видатного лірика, які завоювали любов мільйонів співвітчизників, стали «Києве мій», «Мамина вишня», «Осіннє золото», «Хата моя, біла хата», «Неспокій», «Ой, ти річенько», «Пісня про щастя», «Зачарована Десна», «Дорога спадщина», «Фронтовики», «Сивина», «Не шуми калинонько».
Слова цих шедеврів знає ледь не кожен, але їх автора – далеко не всі. Як складалися куплети нелегкої долі та неперевершеної творчості Дмитра Омеляновича, розповідає його дружина, вірний друг та натхненник, Тамара Іванівна Луценко.
— Що ж, почнемо з питання, яке я не можу не задати: з чого все починалося?
— Починалося все досить несподівано. До чергової річниці революції ми вирішили підготувати святковий вечір. Накрили столи, нам навіть ковбаски тоді трохи знайшли (сміється – авт.). Коли бачу — один із наших співробітників веде до нас такого худесенького, зблідлого, змарнілого солдатика в кирзових чоботях і каже, що він тільки з фронту приїхав. Як я вже дізналася потім, він ще 8 травня отримав контузію на фронті, а потім аж до листопада пролежав в німецькій лікарні. Ця травма йому не давала спокою все життя.
— Ви зрозуміли одразу, що це не просто зустріч?
— Як зустрілися ми, то він так соромився, не міг слова сказати, червонів, запинався постійно. Але мені було його так жаль! Кажу, що не говоріть вже нічого, ми вам все самі скажемо (сміється – авт...). Давайте знайомитися, кажу: це Надя, а я Тамара. А він мене перебиває і каже: «Тамара! Невже всі «тамари» такі гарні, як ваша грузинська тезка (про царицю)?». Ну, це мені вже так сподобалося! На другий день він прийшов і почав читати мені вірша «Я тебе, як мрію, зачарую». І я зглянулася на його голубі очі, на скалічене молоде життя… І так, 8 листопада ми зустрілися, а 13-го вже сиділи в РАГСі. Дата не щаслива, але нам було байдуже. Отаке у нас було незвичайне одруження.
— Але, незважаючи на дату, ваше перше кохання вас не підвело в житті?
— «Ми прожили 17 років у прохідній кімнаті, де не було ні опалення, ні води. Дрова сама таскала, діти виростали в чемоданах, бо ніде було їх покласти. А потім, потихеньку, важкою працею вишкреблися. Тоді Дмитро купив омріяну машину, бо страшенно любив подорожувати. Через травму водити він не міг, тому за кермом сиділа я. Де ми тільки не бували! І в Середній Азії, і всю країну нашу об'їздили. Наше кохання жодного разу нас не підвело.
— А творчість Дмитра Омеляновича теж з вашого кохання розпочалася?
— Все почалося з того, що друг по фронту одного разу показав йому книгу, де було написано наступне: «Музика Ревуцького, переклад Малишка, слова Луценка»… а він як глянув, тай аж руками сплеснув: «Боже, в яку це я компанію попав! Це ж такі великі люди, а я солдат простий». А потім Дмитро пригадав, що ще у 41-му подарував Ревуцькому газету, де були його власні вірші. Він відразу поклав їх на музику… З того часу це стало справою його життя. Він дуже любив Ігоря Шамо, з яким він написав свої перші пісні («Ой, ти річенько», «Зачарована Десна» для фільму Довженка, «Не шуми калинонька»). А найголовнішою їхньою піснею стала композиція «Як тебе не любити, Києве мій».
— Чи цей шлягер зробив із Дмитра Омеляновича знаменитість?
— Ні, він тоді вже був відомий на всю країну. Його пісні звучали у багатьох фільмах. Далі на нього звернув увагу Авдієвський Анатолій Тимофійович, почав з ним співпрацювати. Писали пісні і про козаків, на той час їх і не хотіли друкувати. А тоді були й інші: Пашкевич, Кушнарьов, Вовчак, Білаш, Чухрай, Поклад…
— Він писав, а вони клали на музику і співали?
— О, ні! Дмитро був з тих, хто писав не просто вірші. Він називався не лише поетом, а піснярем. Буває ходить, щось наспівує. І складав він їх так, що кожна буква лягала і співалася…
— А в чому, окрім пісень, сьогодні увіковічнився образ автора стількох шлягерів?
— Звичайно, його творчість не пройшла повз увагу стількох поколінь. Сьогодні в Україні існує літературно-мистецька премія «Осіннє золото» імені Дмитра Луценка, яка вручається кожен рік композиторам, поетам, виконавцям у Березовій Рудці, на його Батьківщині. Цього року її отримав поет Олександр Мороз. Є у нас людина, яка не байдужа до творчої спадщини мого чоловіка та молодих українських талантів, людина, без якої б не існувала ця премія – Борис Школенко, який вже 3 роки підряд виділяє на кошти на цю премію.
— А є якась допомога з боку держави? Все ж таки 90 років – це поважний ювілей...
— Держава нам написала дуже гарні слова! Верховна Рада пообіцяла святкування на державному рівні. Вона хотіла і видати твори Дмитра Луценка, і випустити ювілейну марку, і провести урочистий вечір пам’яті, і нічого абсолютно не зробила!
— І що ж виходить, 90-річчя Дмитра Омеляновича пройде непоміченим?
— Є ще небайдужі ентузіасти. Микола Москаленко, який на громадських засадах створив комітет по вшануванню пам’яті мого чоловіка, був йому добрим другом, дуже допомагає у цих справах. Сьогодні він був у Міністерстві культури, то вони пообіцяли, що начебто на 21-ше жовтня дадуть нам приміщення консерваторії для проведення вечора пам’яті. Але люди не чекають, поки влада зголоситься щось роботи! Навіть в Естонії наші земляки поставили пам’ятник Дмитру Омеляновичу, так вони його цінують. У Києві 10 жовтня в Палаці ветеранів вже відбувся один захід. 12-го жовтня в історичній бібліотеці України пройшло чудове свято. Вчора пам’ять Дмитра вшанували у музеї Великої Вітчизняної війни, а сьогодні ми відвідаємо з цією метою клуб СБУ. Наступним заходом, 18 жовтня, буде перейменована школа № 197, яка носитиме ім’я Дмитра Луценка. Я працювала в цій школі, а він там частенько бував. 22 жовтня нас запросила до себе бібліотека імені Стельмаха… Як бачите, люди самі хочуть щось робити… Його пісні їм врізалися в душу…
— Тепер в нашій країні відомих українців вшановують переважно силами ентузіастів…
— Ви знаєте, так приємно, що вони є… Я хочу подякувати усім небайдужим. Поет Микола Данилович Томенко, який є лауреатом премії Дмитра Луценка, він мені перший прийшов на допомогу, ми з ним видали книгу. Також, не можу не згадати ще раз Бориса Школенка, Миколу Москаленка, Юрія Титова…
— Скажіть, а чи є у вас якісь задуми на майбутнє?
— Так, задумів багато. От ми хочемо видати книжку, де твори чоловіка були б покладені на ноти. І роздати її в кожен сільський хор, щоб могли співати його пісень… Але все це в планах, на все потрібно великі кошти, яких у нас, на жаль, немає…
Розмовляла Юлія Кондрацька, «Рідна країна»
