Історія проста. Від 1995 року в Україні присуджується Державна премія імені Олександра Довженка — за видатний внесок у вітчизняне кіномистецтво. Її лауреатами є Борислав Брондуков, Кость Степанков, Юрій Іллєнко, Кіра Муратова, Маргарита Криницина, Леонід Осика, інші визначні кінематографісти.
Минулого року премію присуджено авторам документального фільму «Освідчення в любові». Її мали вручити ще 12 вересня 2010 року, в Довженків день народження. Одначе відповідного президентського указу не дочекалися…
Чиновники просили не здіймати галасу: ну, сталася невеличка технічна заминка, але ж невдовзі указ буде підписано.
Тим часом минали місяці, віз стояв у тому самому місці…
А нас знову й знову запевняли: ще трохи, ось-ось. Уже під кінець року я, як голова комітету з премії, звернувся з листом до президента України Віктора Януковича. В ньому, зокрема, написав:
«Звертаємось до Вас у зв’язку з прикрою ситуацією, що склалася з цьогорічною Державною премією імені Олександра Довженка. Комітет з премії прийняв рішення про присудження її авторам фільму „Освідчення в любові“ — режисеру Ролану Сергієнку, оператору Едуарду Тімліну, композитору Володимиру Губі. Це видатні майстри, цвіт вітчизняної кінематографії.
На превеликий жаль, Указ Президента щодо присудження премії не було підписано й відтак її не було вручено 12 вересня, у день народження О.Довженка, як це має бути згідно з чинним Положенням, затвердженим Кабінетом міністрів України. Так триває досі, попри те що рік закінчується. Жодних пояснень цій прикрості ми не отримали.
Просимо Вас, пане Президенте, віддати данину пошани визначним кінематографістам і дати вказівку щодо оформлення процедури присудження Державної премії. В іншому разі буде принижено митців, саму пам’ять про великого Довженка».
Уже березень, відповіді немає. До президента ці листи просто не доходять?
Одна з версій — ті, хто вчасно не оформив і не подав на підпис президентський указ, намагаються зробити вигляд, що нічого не сталося. Доповісти президенту про скоєне — означає наразитися на великі службові неприємності. То хай буде, як є. Подумаєш, якась премія.
Інша версія — є якісь претензії до рішення комітету з премії.
«Освідчення в любові» знято ще за радянських часів, і присудження виглядає ніби не зовсім логічно... Так, за радянських, і тоді ж покладено на глуху полицю. І тільки минулого року картині повернули життя, відреставрувавши її.
Фільм є високохудожнім твором, що подає історію України впродовж чотирьох десятиліть. У фокусі — долі українських жінок, заримовані зі словом і світоглядними принципами геніальної Лесі Українки, чий образ присутній у стрічці. Учень О.Довженка режисер Роллан Сергієнко запропонував рішення, позначене традицією його великого вчителя. Це поетичний літопис, лірико-епічний витвір, що вдається передусім до засобів візуально-поетичної мови.
Та навіть коли щось не так — чиновники мусили визначитися із цим ще до 12 вересня 2010-го.
У будь-якому разі, ухвалене рішення не суперечить чинному положенню про премію — обмежень щодо часу створення фільму там немає.
І це на тлі доволі радикальних змін у ставленні влади до кінематографа…
В рази збільшено державне фінансування кіно. Прийнято доповнення і поправки до чинного „Закону про кіно“, про які йшлося щонайменше протягом десятиліття. У Податковому кодексі теж зафіксовано заледве не революційні переміни...
І ось такий пасаж — з Державною премією.
За що так ображено блискучого оператора Едуарда Тімліна, одного з найкращих представників вітчизняної кінооператорської школи?
А автора музичних шедеврів у чималій кількості фільмів — Володимира Губу (досить назвати такі стрічки, як „Камінний хрест“, „Захар Беркут“, „Каштанка“...)?
Узагалі, чи не забагато в нас скандалів з преміями? З державними нагородами, почесними званнями загалом? Чи не тому, що процедури висунення і присудження досить закриті? В тому числі й у фінальній фазі, коли оформлюються відповідні документи. Премій це стосується меншою мірою, а от почесні звання (усі ці „народні“, „заслужені“ і т.п.), ордени й медалі отримують і бездарні та безпринципні люди, що за будь-яку ціну прагнуть проломити державну стіну.
Це почалося не сьогодні і не вчора. Рік тому я був у складі Шевченківського комітету — злива дзвінків, „ходоків“, особливо з приводу одного поета, дідуся „визначного“ діяча місцевого розливу. Декому з членів комітету навіть гроші пропонували...
Потрібна реформа.
Не повинно бути так, що питання з тими ж таки званнями вирішують „глухонімі“ чиновники, до яких не догукатися. Мусить бути відкрита громадська експертиза, суспільство має право знати, за які заслуги винагороджують одних і відфутболюють інших. А може, відмовитися, нарешті, від тих звань? Рудимент давніх епох, такий собі важілець, яким влада намагається впливати на мистецьке середовище.
Звісно, державні премії мають бути. Одначе й тут прозорості явно не вистачає. Не кажучи вже про те, що найчастіше відзначені твори ні про що не кажуть читачеві чи глядачеві, навіть доволі поінформованому. Раніше була практика широкого показу фільмів — і в кінотеатрах, і на телебаченні. З громадським обговоренням. Чим закритіший преміальний процес, тим імовірнішими є маніпуляції, закулісні домовленості і тому подібні «оздоби» цього процесу.
Премійований високою Державною премією твір повинен мати найширшу трансляцію, поширення в загальнонацінальному просторі.
І насамкінець. Ще раз звертаюся до президента України. Вельмишановний Вікторе Федоровичу, будь ласка, дайте розпорядження завершити цю аж надто прикру історію з підписанням указу про присудження Державної премії імені Довженка. Не годиться залишити все отак — як є...
Сергій Тримбач «Дзеркало тижня. Україна» №8, 04 Березень 2011
