chrome firefox opera safari iexplorer

Інтелігенція проти «канівського рецидиву» із Національним музеєм Тараса Шевченка у Києві

25 вересня 2013 о 14:03
museumshevchenko.org.ua

Звернення до Президента України, народних депутатів, музейних працівників, письменників, художників, до широкої громадськості

Сім років тому Національний музей Тараса Шевченка опинився перед загрозою виселення зі свого приміщення на бульварі Шевченка в центрі Києва.

Указом Президента ­України від 16 червня 2006 року, що його підготував академік М. Г. Жулинський, передбачалося переселення музею до Шевченківського дому. Дім мав бути збудований на ще не визначеній ділянці столичної території. Це викликало обурення музейників і громадськості, пункт про віддання музею «у прийми» був відкликаний.

З появою на посаді генерального директора музею Д. В. Стуса ситуація готова повторитися. Щоправда, за іншим сценарієм.

Якщо музей «не йде» до Шевченківського дому, то Дім «приходить» до музею. Існує концепція створення «Науково–методичного та інформаційного центру вивчення, популяризації та зберігання творів Тараса Григоровича Шевченка», в якій зазначено: «...трансформувати Національний музей Тараса Шевченка в Шевченківський дім, з підпорядкуванням йому всіх музеїв Тараса Шевченка в Україні та світі в науково–методичному та інформаційному аспектах».

Наскільки хочуть музеї, зокрема в Росії, Казахстані та Канаді, комусь підпорядковуватись — то вже знають хіба що автори концепції. Якщо це взагалі їх цікавить. Бо, як дізнаємося на сайті музею, вже розпочато (!) його трансформацію в «центр розвитку культури сучасної України навколо постаті Шевченка як найбільшого авторитета для всіх мешканців України». Теж цікава «трансформація» українців, для Шевченка сущих у всі часи «в Украйні і не в Украйні» — мешканці.

Відповідне й ставлення до «мешканців» і до їхнього «авторитета» — якщо раніше відвідувачів зустрічав у вестибюлі скульптурний портрет Тараса Шевченка роботи Лео Мола, то тепер — вітрини з... наперстками, рекламною продукцією фарфорового підприємства. А Шевченка вже рік як спустили до підвалу, там він і сиротіє між туалетом і гардеробом. При тому, що це подарунок музеєві всесвітньої слави скульптора, авторська копія пам’ятника у Вашингтоні, на відкритті якого президент Д. Айзенговер вистояв шість ­годин і заявив у промові, що Шевченко «запалить тут новий світовий рух».

І якщо директор музею в інтерв’ю газеті «Слово Просвіти» (ч. 1, 2013 р.) журиться, що Шевченко «сприймається в Україні і в світі як регіональне явище», то нагадуємо, що з нагоди створення скульптурного образу, оберненого нині обличчям до гардеробних вішаків, Л. Джонсон у вітальному листі назвав Шевченка громадянином світу, а Дж. Кеннеді оцінив його творчість як «благородну частку» американської історичної спадщини. Висловів трьох президентів про наперстки історія не зберегла.

У створюваному «центрі» нам обіцяють широку програму: презентації нових видань, літературні й музичні вечори, перегляди фільмів... Але в тому й річ, що все це було. Музей Шевченка упродовж років був одним iз культурних осередків столиці. Був духовним центром, залишаючись музеєм. Національним, наголошуємо. Бо постає питання про правомірність перейменування Національної установи, яка діє за своїм статутом, згідно із Законом про музеї і музейну справу, має у вічному користуванні земельні ділянки, на яких розміщені головна споруда і філії музею. Але з ділянками у столиці становище тривожне. Бо з кожного метра столичної землі можна добувати — ні, не старовинні скарби, а банальні грошики. Тому й плодяться, як короста, будівельні майданчики на місцях скверів, зон відпочинку.

Цього літа будівельна техніка з’явилася у дворі Національного музею Тараса Шевченка. Будинок справді потребував ремонтно–реставраційних робіт, але виділені на ці потреби державою кошти в сумі 27,2 мільйона гривень дали змогу розгорнути капітальне будівництво. Реве техніка, риють землю, заливають бетон під опори... Знищено квітник, викорчувано садок iз горіхами, вишнями, абрикосами, пішли під бульдозерний ніж верби, калина, тамариск. Не вціліла і шовковиця — її саджанець привезли з Казахстану, з Форту Шевченка, а власне — з садиби коменданта Новопетровського укріплення І. Ускова, де відпочивав і потай працював Шевченко. Очевидно, вирішили, що двох шовковиць для Шевченка забагато — одна є на території Літературно–меморіального будинку–музею Т. Шевченка. Кажуть, на таке знищення рекреаційної зони — зеленого дворика — є дозвіл відповідних інстанцій. Можливо. Сьогодні є такі посадові «мешканці України», які що завгодно дозволять, були б на це гроші чи вказівка «згори». Та чи й на знесення тераси головного будинку вони дали дозвіл? Адже це пам’ятка архітектури, є відповідна охоронна табличка на фасаді.

На донедавна затишний вигляд музейного дворика чомусь давно нерівно дихають. У 2004 році виникла концепція Шевченківського подвір’я. Там передбачалося багато модерново–комерційного, зокрема й побудова харчевень трьох рівнів, від дешевої студентської їдальнi до елітного етнографічного ресторану для заможних «мешканців» та іноземців. Тоді обійшлося. А що будується тепер? Для гідроізоляційного поясу, про що читаємо на музейному сайті, палі не вбивають і котловани не риють. Ідеться вочевидь про реконструкцію. Яку? Чому з її проектом не ознайомлені не лише громадськість, а й науковці музею?

Знають одне — керує цією добудовою (перебудовою?) професор Лариса Скорик. Реконструкція і побудова експозиції, здійснені під орудою Л. Скорик у Канівському національно­му музеї–заповіднику «Могила Т. Шевченка», мали наслідком порушення архітектурних елементів, декору, інтер’єрів музею, спроектованого Василем Кричевським, і «мертві» експозиційні зали. Це викликало обурення громадськості і занепокоєння, що подібне може трапитись і в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві. Тим більше що його директор вважає експозицію на Чернечій горі еталонною. У цьому Д. Стус посилається на високу начебто оцінку цієї експозиції в Європі. Нам такі оцінки не відомі, але, зрештою, там теж люди різних рівнів сприйняття, хтось вважає найбільшим культурним надбанням Діснейленд, інший віддає перевагу урочистій тиші в залах Лувру чи Прадо. Отож група німців, побувавши, після Чернечої гори, у Шевченковому (Кирилівці), спантеличено допитувалася, чому в Каневі так не люблять Шевченка.

Про можливість повторення «канівської» ситуації в Києві свідчить авантюрне ставлення до експозиційної роботи дирекції Національного музею Та­раса Шевченка. Спочатку зникла експонатура зали увічнення Т. Шевченка (раритетні видання, твори Шевченка мовами світу тощо).

Потім демонтували експозицію першої зали, центром якої була реліквія — метрична книга із записом про наро­дження Тараса Шевченка. Натомість організували виставку «Несподіваний Шевченко», центром якої виявився карикатурний портрет поета — дебільного вигляду вусате дитя в підгузках під промовистою назвою «Пророк України». Українці цей знущальний жарт оцінили як образу. І «мешканці», й відомі художники, журналісти («Літературна Україна», ч.13, 2013 р.)

Насамкінець — закриття всієї експозиції, для відвідувачів залишили дві зали. Певна річ, що збираються будувати нову. Яку? — Це така ж таємниця, як і те, що ж постане після будівельних робіт на бульварі Т. Шевченка.

Такі «експерименти» з експозицією професійно неграмотні й суперечать музейній практиці. До діючої експозиції можуть вноситись тільки локальні зміни (доповнення експонатури, заміна окремих експонатів, облаштування освітлення і т.ін.). Аж до того моменту, коли буде готовий і схвалений (у даному випадку Міністерством культури) проект нової експозиції. А для цього потрібні: розробка наукової концепції, тематичної структури, тематичної спрямованості і, на основі цих напрацювань, створення тематично–експозиційного плану (ТЕП). Саме так будувалися в музеї Шевченка експозиції у 1949,1989, 2006 роках.

В обговоренні ТЕП останньої експозиції взяли участь письменники, художники, директори провідних київських музеїв. Працівниками На­ціонального музею літератури та Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ була дана ­експертна оцінка. Був відзначений як найефективніший монографічний показ життя і творчості Т. Шевченка через хронологічно–тематичну побудову експозиції. Що ж ми маємо сьогодні? Кілька чергових варіантів модернізації експозиції, де цю струнку структуру порушено. То пропонується в центральній залі експозиції тему «Родина Терещенків», другу половину залів віддати, в куцому вигляді, життю і творчості Шевченка, а тоді — назад, у перших залах — Кирило–Мефодіївське братство, меморії і таке інше. То взагалі «розірвати» експозицію між першим і другим поверхами.

Пропонуються якісь позавчорашні теми, наприклад, Шевченко в музиці, в кіно, російське образотворче мистецтво XIX століття. Чомусь вважається необхідним і доречним у розділі «Рецепція образу Т. Шевченка» показувати «значки, певні види сувенірної продукції, як футболки з принтами тощо». Подібні «прориви» ще були б вибачливі, якби була доцільність, необхідність пошуку. Але в тому й річ, що останній експозиції, в оновленому варіанті, не виповнилося ще й семи років! У ній крок за кроком, тобто позально, висвітлювалося життя Т. Шевченка, ілюстроване його ж творчістю. Одне невіддільне від другого!

Художнє оформлення здійснив найкращий сьогодні в Україні фахівець у цій галузі художник Анатолій Гайдамака. Незважаючи на ім’я і заслуги, він узяв участь у відкритому конкурсі (про оголошення конкурсу на оформлення експозиції, планованої у музеї Шевченка, тепер ніхто не чув і не знає). Враховуючи творчість Шевченка, він створив художньо–літературну експозицію, де головним є експонат, а не технічні засоби, як на Чернечій горі.

А щодо інтерактиву, на чому наголошує Дмитро Стус, то локальні інтерактивні зони можна облаштувати і в експозиції, не порушуючи її монографічного принципу, і в інших приміщеннях музею. І якщо вже так взоруватися на Європу, то слід усе ж звертати погляд не на сучасні арт–галереї чи деякі музеї історії XX століття, а на музеї Бальзака чи Гюго в Парижі, Ван Гога в Амстердамі, де академічні експозиції не змінюються кардинально десятиліттями. Бо французи воліють подивитися на легендарну кавничку чи каламар iз перами, яких торкалася рука генія, а не на Бальзака в підгузках.

Так само голландці, очевидно, мало переймаються стереотипним сприйняттям Ван Гога з одрізаним вухом — вони мають змогу в класичній експозиції бачити геніальні твори художника. У нашому ж музеї — нашого генія — оголосили війну стереотипам і канонічному образові поета. Та не треба з ними боротися! Нi з шапкою, ні з кожухом — це дріб’язково і смішно. Ані з образом національного пророка — цей «канон» Шевченкові належить по праву. Шевченка треба читати. Все життя. Як, зрештою, твори кожного генія. А в музеї у професійно побудованій експозиції показувати його твори, меморії, а не маєчки з принтами. Та для цього музей має бути музеєм, а не чимось наразі невідомим, що після всіх реконструкцій і модернізацій з’явиться несподівано, як з–під піднятого в грі наперстка.

Держава, хоч і попередня, надала палацовий дім під Музей Тараса Шевченка, а не якийсь центр, готовий обрости службами, новими структурами, іншими музеями. Бо тоді музей, маючи досі власний дім, опиниться в «комуналці».

Держава Україна надала Музеєві Шевченка статус національної установи. Змінювати її назву, структуру, вид діяльності не може бути дозволено.

Порушувати екстер’єр пам’ятки культури (знесення тераси), знищення насаджень у дворі, в тому числі «шевченківської» шовковиці — акт відвертого вандалізму.

Роботи з реконструкції ведуться «натемно» і набули в охоронній зоні характеру капітального будівництва. Чого саме — невідомо.

Експозиція закрита без широкого обговорення й затвердження тематично–експозиційного плану наступної. Його наявність під сумнівом. Демонтаж донині діючої експозиції був недоцільний.

Причетність професора Лариси Ско­рик до ремонтно–реставраційних робіт і ймовірна її участь у побудові нової експозиції може створити «канівський рецидив».

Національний музей Тараса Шевченка перетворюється на експериментальний майданчик для вигаданого «поборювання стереотипів», що насправді призводить до спотворення образу поета.

Усе це вимагає відвертої розмови. Висновків. Конкретних дій. Аби не трапилось, як у Шевченковому вірші:

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби.

ДО РЕЧІ

Зауваги принагідні, але посутні

Зміна робочого профілю Національного музею Тараса Шевченка на Шевченківський дім, що передбачено назвою «Науково–методологічний центр вивчення, популяризації та зберігання творів Тараса Шевченка», багато чого докорінно міняє. Найперше — усталену в Європі й решті світу специфіку подібних закладів, які покликані:

— зберегти дух певної історичної епохи;

— відтворити матеріальну автентику цієї епохи;

— змоделювати сумарний образ людини (якщо музей іменний), навіки у цій епосі «залишеної»;

— проілюструвати предметний, творчий і агіографічний зрізи життя того чи того митця, політичного діяча, науковця у його становленні й розвитку;

— залишити якомога довше (в ідеалі навіки) недоторканим той сегмент історичного часу, в якому той чи той тип всенаціонально чи й вселюдськи значущої діяльності або діянь протікав, відбувся і залишився непереможеним. А з тим і унікально самодостатнім.

Музеї, грубо кажучи, нічого не вивчають, а всього лиш сприяють вивченню того, що пропонують на всезагальний розгляд. При тому розгляд гранично демократизований. Саме тому мова всього того, що є, було і повинно залишитися наразі Шевченком, не повинна ставати науково ускладненою. А в цілому — різновидом шевченкознавства, яке пропонує, ілюструє і пропагує себе не музейно, а монографічно.

Те саме стосується претензій на «вивчення творів» Великого Кобзаря. Це справа академічних установ, університетів, але аж ніяк не тих, для кого картина, книга, сорочка, пензель чи палітра Шевченка є артефактом віднайденим, доглянутим і навіть описаним, але музеєзнавчо...

До того ж керувати у всеземному масштабі справою, до якої нинішні автори аналізованого проекту не готові й готовими стануть (якщо стануть) нескоро, не дуже коректно. Та й немає жодної потреби.

Професор Штонь Г. М.

А. Гайдамака, народний художник України,
лауреат Національної премії ім.Т. Г. Шевченка,
Ф. Гуменюк, народний художник України,
лауреат Національної премії ім.Т. Г. Шевченка,
М. Сядристий, народний художник України,
М. Сидоржевський, письменник, голова Київської організації
національної спілки письменників України,
В. Гарбуз, художник, ілюстратор «Кобзаря»,
Т. Федюк, письменник, лауреат Національної премії
ім.Т. Г. Шевченка,
П. Вольвач, письменник, журналіст,
Г. Штонь, письменник, лауреат Національної премії
ім.Т. Г. Шевченка,
Д. Чередниченко, письменник, лауреат премії ім. Л. Українки,
Г. Кирпа, письменниця, перекладач, лауреат премії
ім. М. Рильського,
Л. Таран, письменниця, лауреат премій ім.О. Білецького,
В. Мисика, літературно–мистецької премії «Київ»,
К. Стеценко, голова київської «Просвіти»,
заслужений артист України,
М. Стороженко, народний художник України,
лауреат Національної премії ім.Т. Г. Шевченка,
Н. Клименко, письменниця,
заслужений працівник культури України,
В. Портяк, письменник, кінодраматург,
лауреат літературної премії «Благовіст».

29 травня

Інші дати
Народився Петро Карманський
(1878, м. Цєшанув, Польща - 1956) - український поет, педагог,перекладач, член групи письменників "Молода муза". Представник раннього українського модернізму. Автор збірок віршів "З теки самовбивці", "Блудні огні", "До сонця". Переклав "Божественну комедію" Данте, окремі твори Гюго та ін.
Засну, як легіт, в сірій скибі, Розвіюсь, мов рідка імла, Візьму з собою злидні й болі, Оставлю вам самі діла. (Петро Карманський)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі