chrome firefox opera safari iexplorer

Єдиний україномовний журнал Харкова може зникнути напередодні свого 60-річчя

13 березня 2015 о 13:08
berezil.kh.ua

«Березіль» — не просто літературний часопис. Це — харківський український бренд. Таких ніколи не було забагато, тому фатальна фраза редактора Володимира Науменка: «Журнал призупиняє свій вихід на невизначений термін», що днями ненав’язливо сколихнула інформаційний простір, спочатку здалася поганим сном або фейком невсипущих українофобів. Утім усе — чистісінька правда. Причому ідеологічні супротивники і комунальні статисти до вимушеної «евтаназії» аж ніяк не причетні, хоча за звичкою хотілося б вірити саме в цю версію.

Через кожні 10-15 хвилин у редакції «Березолю» гасне світло. Старі комп’ютери тужно гудуть, відмикаючи приєднану до них оргтехніку, а вже за мить, після короткої тиші, вмикаються знову. «Ось бачите, у нас тепер так постійно, — окидає сумним поглядом своє робоче місце бухгалтер журналу Світлана Глушенкова. — На тій частині будинку з електрикою все гаразд, а для нас бракує потужності. І тепла також, бо всю зиму просиділи вдягнуті».

В останніх словах — вся суть проблеми, бо протиставну фразу «ми і вони» довелося почути і від членів Харківської обласної організації Спілки письменників України (ХОО НСПУ), що розміщується на першому поверсі будинку по вулиці Чернишевській, 59, і від «березолівців», яких минулого місяця потіснили у дві невеликі кімнати в кінці другого поверху.

«Ми тепер у глухому куті і в прямому, і в переносному значеннях цього слова», — каже відповідальний секретар редакції Валентина Ростиславова, пригадуючи старі добрі часи, коли журнал займав усе «крило». Пізніше часопис втиснувся у чотири кімнати, а тепер — у найтісніший куток, куди не доходить ні тепло, ні світло. Переселили його письменники із сокирою. У прямому значенні цього слова.

Недавно у цьому двоповерховому особняку вистачало місця і письменницькій Спілці, і «Березолю», і орендарям вивільнених кімнат, коштом яких вдавалося утримувати недешеве комунальне господарство. А тепер усе змінилося через невпинне здорожчання життя. Рятуючись від злиднів, у ХОО НСПУ ухвалили рішення віддати в оренду фактично увесь другий поверх будинку обласній організації партії «Свобода», залишивши за редакцією згадані дві кімнати. Мовляв, 29 із половиною квадратних метрів площі на п’ятьох осіб вистачить із головою — зараз скрута в усіх.

З цим можна було б і погодитися, якби не одна суттєва деталь. Редакція боролася за чотири кімнати не для того, щоб кожній своїй людині виділити окремий кабінет. «Ми просили НСПУ закріпити за нами на безоплатній основі 54,5 кв.м., надавши право здавати при безвихідному становищі частину кімнат у суборенду, — каже Науменко. — Це мізер, що його Спілка цілком спроможна надати «Березолю» для порятунку спілчанського часопису».

«Безвихідне становище» вже настало, бо НСПУ три роки поспіль не дає на видання журналу жодної копійки, хоча, за статусом, він є її офіційним друкованим органом і, згідно з редакційним статутом, на 50% повинен фінансуватися з Києва.

Власне, про останні умовності у наш непростий час сьогодні вже особливо ніхто й не згадує. Але, дозволивши суборенду, Спілка могла б реально допомогти журналу, який цього року зможе вийти у світ щонайбільше двома номерами. Розмов про більш віддалене майбутнє тут уникають узагалі. «Питання про ймовірне закриття часопису недавно обговорювалося на зборах трудового колективу, — пояснив непросту ситуацію Науменко. — «Березіль» на крайній межі. Переступивши її, повернутися назад майже неможливо. Хоча б до ювілею дали дожити: 60-річчя часопису — через десять місяців». Але не дали.

За словами пана Володимира, у телефонній розмові з головою НСПУ Михайлом Сидоржевським нібито вдалося досягти усної домовленості про те, що кабінет головного редактора залишається за редакцією «Березолю», але невдовзі після цього до редакторського кабінету прийшло шестеро харківських письменників із сокирою і почали силоміць виламувати двері. У хвилини, коли зривався замок, редактор не зміг додзвонитися до голови НСПУ, щоб той підтвердив усну домовленість, а коли спілчанський очільник таки взяв слухавку, то сказав лаконічно: «Не можу зараз говорити».

Уже після того, як скандал докотився до ЗМІ, Сидоржевський озвучив свою позицію у «Фейсбуку». За його версією, з Науменком у телефонній розмові вони погодили варіант лише безоплатної оренди двох кімнат, назвавши таку усну угоду «цілком нормальним вирішенням питання». Голова НСПУ не виключає, «що в майбутньому Спілка зможе надати йому (журналу) якусь невеличку підтримку», але тут же зізнався: негативний розвиток подій також не виключений — «Березіль» може закритися». Тобто запропонований Спілкою «нормальний» варіант можна назвати відвертим лукавством, адже часопису (як друкованому органу НСПУ), очевидно, вже винесли вирок. А могли б надати шанс, поступившись усього двома кімнатами. Їх у двоповерховому літераторському будинку не так і мало.

Позиція деяких членів харківської обласної організації у цій історії виявилася ще категоричнiшою. Вони тримають велику образу на Науменка за те, що вважає їх графоманами, друкуючи авторів з інших регіонів. А ще письменники серйозно, по-господарському, перейнялися проблемою збереження за Спілкою усе того ж будинку. Вони кажуть, що у його стінах, iз приходом нового голови Анатолія Стожука, нарешті почалося справжнє спілчанське життя: проводяться збори, творчі вечори, друкуються книжки. Заради того, щоб несподіваний ренесанс тривав і далі, вони готові, схоже, брати у руки навіть сокиру. Але наскільки цей метод дієвий у справі вибору пріоритетів?

Письменники самі визнають, що фінансові справи НСПУ — гірше нікуди, обласні структури переводяться на госпрозрахунок і, за такого розкладу, в обласної організації літераторів невдовзі можуть будинок забрати взагалі. Мовляв, є ризик, що незабаром причин для такої дискусії не буде саме з об’єктивно неминучого лиха. Але ж ось тоді якраз і можна було б вийти під мерію з плакатами на кшталт «У Харкові нищать єдиний україномовний журнал iз великою історією», і, дивись, дамоклів меч чиновники, можливо, й прибрали б, щоб не зганьбитися на всю країну. Протоколи ж проведених спілчанських зборів, навіть якщо їх буде рекордно багато, на Кернеса навряд чи справлять переконливе враження.

Проблема «Березолю» набагато складніша, ніж може видатися на перший погляд, бо явно виходить за межі скромних письменницьких можливостей. Нині часто звучить, як мантра, сакральна фраза: «Харків — це Україна». А що насправді у ньому є українського? Список — не надто довгий. «Березіль» міг би і далі бути одним iз таких знакових брендів, якби держава визнала його потрібність не лише в контексті літературного процесу.

ПРЯМА МОВА

Оксана Забужко, письменниця:

«Нині, коли Україна, внаслідок багатолітніх «культурних політик на користь північного сусіда», залишилася де-факто без власних літературних журналів, і елементарний брак «друкованих майданчиків», на яких мають рости й формуватись культурні еліти демократичної нації, стає, без перебільшення, питанням стратегій національного виживання, перспектива закриття «Березолю» — одного з небагатьох (і єдиного на всю «прифронтову» Слобожанщину!) журналу, котрий зумів заціліти й зберегти за собою, крізь всі роки незалежності, функцію «інтелектуальної трибуни», сприймається якось геть депресивно: мовляв, не тратьте, хохли, сили, спускайтеся на дно... Нагадаю, що інтелектуально «перестройка» в Україні свого часу почалася саме з «Березолю», тоді ще «Прапора», — 1987 р. маленький і відважний, мало кому поза Харковом знаний журнальчик відкрив на своїх сторінках дискусію «про національне й інтернаціональне в культурі» — і за рік зумів круто «наростити тираж», явивши здивованій публіці (яка тоді, як і нині, поняття не мала про свій «національний продукт» і ловила майже винятково «світло зі Сходу», з московської періодики), мов Афіну з голови Зевса, — ціле гроно українських інтелектуалів, котрі, «побачивши» (прочитавши) одне одного, зраділи, як на Майдані: чи ти ба, та ж нас багато!.. (Кажу це не з чуток, бо й сама, тоді ще аспірантка, виступила в тій дискусії, зі статтею «Культура і традиція» — і добре знаю, який це зробило «медіальний ефект» і як змінило моє життя!). Взагалі, переоцінити наявність такого журналу в реґіоні як своєрідної «точки культурної зборки» неможливо — досить сказати, що в Харкові «нульових» і пам’ять про Юрія Шевельова навряд чи збереглась би поза гуртком філологів, знайомих із ним особисто, якби не вперта, послідовна низка «березільських» публікацій — від листа Шевельова учням п’ятої гімназії, куди він віддав свою Шевченківську премію (і де б ми про це прочитали, якби не «Березіль»?), до «ювілейних» матеріалів 2008 р. (особливо важливих тим, що тоді вже 100-ліття вченого було геть інформаційно затоптане, і починалась проти його імені «повзуча добкінщина» з ефесбешним душком). А «Березіль» — маленький і впертий — таки якось плив, і на щось таки впливав... І нема сумніву, що сьогоднішьому пробудженому Харкову він потрібен як ніколи раніше — в оновленому, інформаційно потужнішому форматі (для цього, очевидно, потрібне «перезавантаження», професійний менеджмент, і такий досвід в Україні є, і все це, не сумніваюся, можна зробити, була б охота...) Але — «закриття»?.. І куві ж, вибачайте, продест?

Розумію, що юридично журнал «спілчанський», а НСПУ — це жахлива «постяворівська руїна», з якою розібратися зараз так само складно, як і з країною в цілому (від самих тільки оповідей про запродане росіянам кафе «Еней», яке ті, зі спритністю «апалчєнцев», умить обдерли з безцінних розписів Базилевича, кров стигне в жилах, куди вже тут до «маленьких, але гордих журналів»). Маю одну практичну пропозицію. Днями мені з правління тої НСПУ зателефонували, повідомивши, на мій подив, що я, виявляється, теж числюсь її членом, — я-то вважала себе, вже майже 20 років, членом «опозиційної» Асоціації українських письменників, але мені пояснили, що «розлучення» цих двох організацій юридично ніколи не було оформлене, і за мною, відповідно, числиться «борг по членських внесках у НСПУ» — за всі 20 років «неучасти». Жодного бажання оплачувати зі своєї кишені «бенкет Яворівського і його команди» в мене немає (краще віддати ці кошти на армію чи принаймні на книговидання), але подумалося — чому б НСПУ не закласти тепер окремий Фонд «Березолю», з належною медіальною підтримкою? Особисто я готова «відкрити флешмоб» — і свої, так неждано вибульклі з українського правового болота, «членські внески» віддати цілком адресно: во спасеніє єдиного харківського україномовного журналу. І «передати естафету», як водиться у флешмобі, іншим «спілчанським боржникам мимоволі» — міністрові освіти Сергію Квіту та народному депутату ВР Марії Матіос. Це буде непоганий старт для перезавантаження «Березолю».

Тетяна Терен, журналіст (працювала в журналі «Березіль» у 2005—2008 рр.):

«У Науменка завжди була амбітна мета — видавати тексти талановитих авторів, а не бути просто рупором Спілки письменників. Та, схоже, Спілка письменників хотіла би мати абсолютно підконтрольний її керівництву часопис.

За майже 60 років свого існування «Березіль» давно став частиною історії української літератури, був свого часу важливим майданчиком і для шістдесятників, і для вісімдесятників, і для молодших поколінь письменників. Мало хто знає, що саме у «Березолі» дебютували як прозаїки Юрій Андрухович, Людмила Таран, Сергій Жадан. Наприкінці 80-х у харківському «Прапорі» почали друкувати тексти заборонених, репресованих і розстріляних авторів, серед яких були Володимир Винниченко, Іван Багряний, Василь Стус, Леся Українка (поема «Бояриня»).

У журналу за останні десятиліття було безліч проблем. Через мізерне фінансування редакція видання зменшилася вдвічі, «Березіль» не міг залучити професійних дизайнерів, редакторів відділів, витрачати кошти на рекламу, просування і платити гонорари авторам. Колись багатотисячні наклади журналу нині менші тисячі, і ці всі проблеми накладаються ще й на загальний занепад літературної періодики в Україні. Якби керівництво Спілки письменників думало про свій статус і хотіло б змінити ставлення літературного середовища до своєї діяльності, воно би мало допомагати «Березолю» вирішувати ці проблеми, а не заганяти редакцію в безвихідь».

Лариса САЛІМОНОВИЧ, Україна молода

26 вересня

Інші дати
Народився Петро Сокальський
(1832 – 1887), український композитр і фольклорист. Автор опери «Мазепа» (1859), «Майська ніч» (1876), «Облога дубна» (1884), фортепіанних творів, солоспівів, обробок народних пісень.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі