chrome firefox opera safari iexplorer

8 січня Василеві Симоненку виповнилося би 83 роки 

08 січня 2018 о 19:32

Нині, в день народження Василя Симоненка, ми пропонуємо спогади про великого поета, якими ділилися його друзі, знайомі, ті, кому поталанило бачити його, чути його неповторний голос, дивитися в його глибокі очі.

Василь Тараненко, одноклассник:

— Я був старший від Василя Симоненка на три роки. А ходили ми до одного класу у Тарандинцях через те, що при німцях навчання не було. З нашого краю ходили три Василі і Микола. Четверо друзів: Микола Цьохла і я з Єнківець, а два Василі — Бойко і Симоненко — з Бієвець. До Єнківець 4 кілометри, до Бієвець – 7. Ходити далеко.

Післявоєнні зими багатосніжні і холодні, але ми і одного дня не були на квартирі. Бігли додому, бо треба було допомагати по господарству. Я – круглий сирота, жив з мачухою, доброю жінкою, Василь Симоненко теж ріс без батька. Його заміняв йому дід.

Дід був на всі руки майстер: швець і кравець. От пошив ялові чоботи Василеві. Сам вичинив шкіру і пошив. Була весна, Василь забрідає у найглибшу калюжу і гордиться: «А вони в мене не промокають!» Я ходив у «ризових», але не ризикував, щоб не намочити ніг.

У чому ходив Василь, пам'ятаю, як зараз. Влітку-брезентові туфлі, штани чорного кольору і біла у смужку сорочка – дід пошив. А взимку – чоботи ялові, довгі, аж за коліна. Халяви високі, тому ні снігу не набирали, ні води не пропускали. Було галіфе темно-синього кольору, піджак на ваті, картуз – все пошив дід.

Після війни важко було. Писати ні на чому,тому вчились не дуже.Точніше – хто як. Багатьом не доставало підручників.

Василь уроків майже не вчив. Все ловив на льоту з пояснень вчителя на уроці. Ну, математику доводилось рішати вдома. Поки на уроках посидить – напише кілька віршів. Дорогою додому всі анекдоти, вірші порозказує. Хлопці ми були веселі.

Василева мати пекла пироги із солодкою квасолею, калиною, буряком, інколи з сиром, то він часто було їх брав у школу. Завжди розділить на чотирьох. Смачно було. У школі Василь виступав на всіх олімпіадах з гуманітарних наук. Був веселий, розповідав анекдоти, вірші. Але у самодіяльності участі не брав. Співати не вмів. Любив найбільше історію і українську мову та літературу. Цей предмет викладала Марія Йосипівна – класний керівник, душевна людина. Була у Василя шкільна симпатія – Люба Назарець.

Пам'ятаю, йшли ми з екзаменів навесні. Сіли на траві біля озера. Підкурювали трохи. Василь не курив тоді. Почитав нам вірші і рецензію з журнала  «Дніпро», куди посилав свої вірші. Це було закінчення школи. Після з Василем вже не зустрічався. Одне знаю: Василь матір і діда дуже любив і дуже піклувався про них усе життя.

Людмила Ганнич – донька журналіста Миколи Ганнича, колеги й товариша В.Симоненка за часів спільної праці у газетах «Черкаська правда» та «Молодь Черкащини»:

— … Їх об’єднували спільні погляди, надзвичайний патріотизм та щирість у стосунках. Вони були знавцями сучасної української мови, мали енциклопедичні знання з літератури, добре грали в шахи, а ще обоє мали чудове природне почуття гумору, любили пожартувати зі своїми друзями.

…Це був кінець 50-х років минулого століття. Ми тоді з сестрою були маленькими дівчатками і пам’ятаємо (на жаль) всього декілька епізодів зі свого життя, пов’язаних з Васею Симоненком… Влітку 1959 року наші батьки отримали квартиру від редакції «Черкаська правда», у самому центрі міста, та ще й напроти самої редакції. Тепер до нас частенько «забігали» батькові друзі, його колеги по перу або просто добре знайомі. В основному це був Черкаський «творчий контингент»: поети, художники, журналісти. Серед них був високий, худорлявий і блідий на лиці молодий чоловік – Вася Симоненко. Височенне чоло з відкинутим назад темно-русявим волоссям, карі очі, що завжди іронічно посміхались і … ямочка на підборідді! Зодягнений був завжди дуже скромно: темний костюм, якась «немарка» сорочка (в клітинку або смужечку), а взимку – довге демісезонне пальто і велюровий капелюх. Таким залишився в нашій пам’яті Василь. Він приходив до нашого батька, коли в нього з’являлося щось «новеньке і цікавеньке» з літератури, або пограти в шахи чи просто погомоніти. Наша мама швиденько щось готувала на кухні і відносила їм до зали, а потім, щоб не заважати, виходила і тихенько зачиняла за собою двері. Згодом, через багато років, наш тато розкаже про що вони (годинами!) розмовляли з Василем. Справа в тому, що в нас була величезна (як на той час) бібліотека, де крім відомої класичної літератури була й «невідома», або просто заборонена література, яку батько притримував для своїх найвірніших друзів (і за яку міг би «загриміти» років на 10).

Пізніше наш тато розповідав нам, що, розмовляючи з Василем, після чергової прочитаної історичної книги (зазвичай забороненої), вони шукали відповідь на одне-єдине запитання: «Чому саме Україна стала жертвою такого лютого терору, а український народ – об’єктом найкривавіших експериментів епохи?» І згодом вони дійшли-таки до доволі простого висновку: «Український народ був добрим землеробом, але поганим воїном, тому Україна поневолювалася і розпиналася більш вправними войовничими державами-сусідами. Особливою садистською жорстокістю відзначилась імперська Росія – вічний сусід і «старший брат», під ярмом якої Україна стогнала більше трьох останніх століть, а російський великодержавний шовінізм став основною загрозою існуванню України, як держави». З того часу, коли Василь Симоненко знайшов відповідь на головне питання свого життя, у нього з’являються вірші «Гранітні обеліски…», «Україно, ти моя молитва», «Де зараз ви, кати мого народу?», «Курдському братові», що стануть вироком репресивній тоталітарній системі.

На жаль, стали вони вироком і самому поетові теж. Тільки найближчі друзі знали, що справжньою причиною Васіної смерті був не «Рак нирок»(як було написано в діагнозі), а жорстоке побиття в лінійному відділку міліції Південного вокзалу м. Сміли влітку 1962 року. Не маю сумніву, що в цей надскладний для України час душа Василя Симоненка перебуває серед янголів-охоронців і закликає кожного українця: «…бережи свої набої – Без них тобі свій рід не вберегти. Не заколисуй ненависті силу, Тоді привітність візьмеш за девіз, Як упаде в роззявлену могилу Останній на планеті шовініст»…

Євген Сверстюк, доктор філософії, президент Українського пен-клубу:

«…був він людиною, яка дуже любить і дуже ненавидить... Мені пригадується перша зустріч із Василем Симоненком. Жив поет у Черкасах, приїжджав часом. Зі мною підходило знайомитись багато хлопців. Якось підійшов Василь Симоненко.  «Ви Євген Сверстюк?» –  «Так». –  «Я – Василь Симоненко. Далеко Ви йдете?» –  «До бібліотеки». – «Можна з Вами пройтися?» –  «Коли Ви – Василь Симоненко, то я не піду до бібліотеки. Ходімо до Івана Світличного». Василь уже був автором, і тільки тоді підійшов знайомитися. Навіщо ми йому були потрібні? Він шукав людей, які серйозно і вимогливо поставляться до того, що він пише. Це дуже важливо для поета – дати почитати свій твір і почути хоч і найгіршу, найсуворішу оцінку, але не компліментарну. Василь дуже дорожив тим, щоби не давати на люди тих речей, які не підіймають його як поета.

…ніколи ні я,  ні Світличний не радили би йому писати «Тремтіть, убивці…» або «Злодій». Це був прямий виклик системі. Це безпрецедентно. Він читав вірш «Злодій» у присутності черкаського секретаря Комуністичної партії...  Симоненко сам вибрав собі роль. Не ту, яка з’явилася після смерті… Мені пригадується новорічний вечір. Тоді Іванові Драчу дали квартиру з натяком – біля Лук’янівської в’язниці. Чомусь нас запросили (вже не пригадую, хто). Ну, Іван Федорович купив барило червоного дешевого вина, якийсь був батон. Там зібралося багато люду з самого ранку, і до вечора почали розходитись. А тим часом Василеві треба їхати до Черкас. Вечір. І раптом переказують, що ЦК комсомолу скликає поетів у Жовтневий палац культури. У Москві якраз виступав Микита Сергійович і всіх вчив їх, лаяв,  вивів новий погляд на мистецтво. Нікого не було з поетів, окрім Василя Симоненка… І коли ми прийшли, відразу його кличуть, дають слово Василеві. Він виходить і читає «Ти знаєш, що ти людина?» Як білий ангел… Але потім він прочитав усе. І я не знав, куди дітися, і представники компартії. Тоді з трибуни зійшов інший Василь Симоненко. Словом, я би не сказав, що ми творили культ борця. Він сам себе творив!..

Потім ми пішли з Василем. У мене було три рублі, а у Василя – нуль. Але був квиток на Черкаси. І ми сиділи в ресторані… Пили дві пляшки пива і мали дуже цікаву розмову про те, що буде, коли почнуться арешти й допити. Цю розмову почав сам Василь, тобто готовність у нього була цілковита…»

Древній, обікрадений народе!..

Древній, обікрадений народе!

Над тобою прошумів розбій,

Та кати не вкрили твою вроду,

Не всушили дужий мозок твій.

Нові покоління, як обнова,

В лоні сповиваються твоїм,

І дідівська гордовита мова

 Служить вірно і слухняно їм.

Пристрасним, орлино-мудрим зором

 Дивишся у всесвіт з-під повік…

Виродки — підтвердження суворе,

Що живеш і житимеш повік!

 

За матеріалами: chytomo,vasylsymonenko.in.ua, symonenko.ck.uа

Підготувала 

Олена Бондаренко

 

16 жовтня

Інші дати
Народився Петро Григоренко
(1907, с.Борисівка, Запорізька область - 1987) – радянський генерал-майор, правозахисник. Виступав на захист кримських татар та інших депортованих народів. У 1964 за легальну правозахисну діяльність розжалуваний у рядові і позбавлений всіх державних відзнак, перебував у радянських тюрмах, таборах.
Розгорнути
Народився Олександр Митрак
(1837, с.Плоске, Закарпатська область – 1915) – український (русинський) письменник, фольклорист і етнограф. Поезії, етнографічні нариси присвячені життю, побуту та звичаям закарпатських горян («Домашній быт угро-русского крестьянина», «Сенокосы в угро-руссов», «Народная свадьба угорских русинов»). Видав «Русско-мадьярскій словарь» та «Мадьярско-русскій словарь».
Розгорнути