«Людина може володiти кiлькома мовами, залежно вiд її здiбностей, нахи-лiв i прагнень, але найкраще, найдосконалiше людина має володiти, звичай-но, рiдною мовою. I це не тiльки тому, що цiєю мовою, засвоївши її змалку,вона користується повсякденно, а й тому, що рiдна мова — це невiд’ємна частка Батькiвщини, голос свого народу й чарiвний iнструмент, на звуки якоговiдгукуються найтоншi й найнiжнiшi струни людської душi».
Ці прекрасні слова – з книги «Як ми говоримо». Вони належать Борисові Антоненку-Давидовичу, українському письменникові, мовознавцю, правозахиснику-дисидентові.
Борис Дмитрович Антоненко-Давидович (справжнє прізвище – Давидов) народився 5 серпня 1899р. у Ромнах на Полтавщині (тепер – Сумська область), у родині робітника-залізничника.
Невдовзі батька, Дмитра Олександровича, перевели до Брянська, де й минуло дитинство хлопчика. Щоліта Борис із мамою їздили до села Засулля неподалік Ромнів та до Недригайлова, де мешкали його бабусі. Хлопця назавжди причарували українська природа, сповнена квітучої щедрості, українські пісні та неповторна мова.
Коли Борисові виповнилося 15 років, помер батько. Хлопець опинився в Охтирці, де навчався у гімназії (закінчив 1917р.), затим вступив на фізико-математичний факультет Харківського, згодом – на історико-філологічний факультет Кивського — університетів. Однак навчання не завершив: стали назаваді суспільні зміни та матеріальні проблеми. Тож пізнавав науку самотужки, а маючи феноменальну пам’ять і величезну жагу читання, більшість часу проводив у бібліотеках.
Дуже любив подорожувати: 1933р. разом з В.Підмогильним, І.Багряним та Б.Тенетою проїхав велосипедом від Києва до Полтави: через Батурин, Глухів, Гадяч, Охтирку й Диканьку. Також полюбляв мисливство, брав участь у відкритті кожного сезону полювання.
Поринув усім єством в Українську Революцію: служив у Запорізькому козачому корпусі (1918р.) та Армії Директорії (1919р.) Перебував на посаді коменданта Мелітополя (1918 р.). У 1920-і роки очолював відділ народної освіти Охтирського району. Був членом Української комуністичної партії, що створилася в січні 1920р., секретарем її Київського губкому. Після ліквідації партії до жодної політичної сили не пристав. Працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», відповідальним секретарем журналу «Глобус».
Творчістю захопився Борис Антоненко-Давидович іще під час навчання в гімназії. 1923р. з’явилися перші публікації: оповідання «Останні два», драма «Лицарі абсурду».1923-33р.р.написав «Запорошені силуети», «Тук-тук», «Справжній чоловік», «Землею українською» та ще цілу низку творів, загалом 14 книг.
Арешти 1933 р., самогубства М. Хвильового та М. Скрипника примусили Б.Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану. Тут він працював у державному видавництві над антологією казахських творів українською мовою та української літератури – казахською.
5 січня 1935р. Антоненко-Давидович був заарештований. За сфальшованим обвинуваченням письменника було роковано до смерті. Справжня ж його «провина» полягала у відмові русифікувати словники української мови, в оприлюдненні праць, які відверто захищали українські мову, культуру, літературу і, зрештою, в тому, що принципово спілкувався лише українською.
Розстріл було замінено на 10 років таборів. Натомість твори Антоновича були заборонені, навіть до Роменського краєзнавчого музею надійшла вказівка спалити його книги.
Карався у СибЛагу, БамЛагу, під час війни – у БукачачЛагу. Працював землекопом, шахтарем, втратив здоров'я. Лише завдяки переведенню на полегшені роботи — рахівника, бухгалтера, санітара – вдалося зберегти життя.
По завершенні табірного строку Б.Антоненко-Давидович повернувся до України. Однак 1946р. був знову заарештований і без суду позбавлений волі. Суд похапцем провели пізніше, аби заслати довічно до Малоросєйки , у Красноярський край. Тоді ж булла репресована перша дружина письменника – Віра Баглій.
1957р. повернувся до Києва. Був реабілітований, поновлений у Спілці письменників. Працював редактором, видав збірки репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї вольній, новій» (1960). 1961р. в журнальному варіанті був опублікований роман «За ширмою».Також у цей період написав твори «Золотий кораблик», «Образа», «Так вонопоказує», «Слово матері», вийшли друком «Вибрані твори».
Видав праці з мовознавства і літературознавства: збірки статей «Про що і як», «В літературі й коло літератури», нариси «Здалека й зблизька», роздуми про українську мову — «Як ми говоримо». Залишив чудові спогади про Є.Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, С.Васильченка.
У 1960- 70.р.р Антоненко гаряче підтримав дисидентський рух. Мав тісні контакти з середовищем українських правозахисників. Через відмову свідчити в суді над Валентином Морозом твори Б.Антоненка-Давидовича заборонили друкувати, під час обшуків вилучили папери та друкарську машинку, тобто позбавили найменшої можливості заробітку. Водночас у пресі тривало знавісніле цькування. Тяжкого душевного стану додала смерть другої дружини – акторки Наталі Карпенко.
У січні 1971р. Борис Антоненко-Давидович пише колезі Дмитру Нитченкові: «Офіційно мене не покарано за відмову давати свідчення на суді, як того можна було сподіватись, але неофіційні санкції вже почались: знято в журналі «Україна» вже ухвалену до друку мою повість «Завищені оцінки», не друкуються в «Літературній Україні» мої дальші мовні нотатки «Ваговиті дрібниці» й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу «Як ми говоримо». Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року «порадувати читачів новими творами», як Ви того мені бажаєте… Взагалі, в літературі тепер настанова — писати «виробничі» та «колгоспні» романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж — доведеться писати «для вічности», відкладаючи написане в папку «Як умру, то прочитайте»…
Серед творів, написаних «у папку» — «Сибірські новели», оповідання «Спокуса», «Гроза», «Так воно показує», «Чистка».
Тим часом чимало творів Антоненка виходять друком — у перекладі – в Австралії, Великій Британії, Канаді, США, Польщі, Болгарії.
Помер Б.Д.Антоненко-Давидович 1984р. Похований на Лісовому кладовищі у Києві.
Ім’ям Бориса Антоненка-Давидовича названа одна з київських вулиць, а також вулиці у Львові та Коломиї.
1991р. у видавництві «Дніпро» вийшли друком «Твори у двох томах» Б.Антоненка- Давидовича. 1999р. – «На шляхах і роздоріжжях» (видавництво «Смолоскип»).
Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
