chrome firefox opera safari iexplorer

Україна очима японців

25 січня 2011 о 11:44

Англомовна країна з королем на півдні Китаю або десь біля Естонії, з Чорнобилем та Шевченком. Не поетом, а футболістом. Такою є Україна для японців. І такою збоку її побачила далекосхідними очима Павлина Василенко.

Стародавня столиця Японії Кіото – місто-побратим Києва. Дружать уже 40 років. Однак кіотцям про це не відомо.

Україну називають УкрАїна. Знають ось що.

Токиширо Номія, кіотець: «Україна, там вельми холодно, бо вона далеко на півночі».

Катскі Хошику, кіотець: «Чорнобиль», Чорнобильська бомба... ні, не бомба... як його? Атомна електростанція «Чорнобиль» і це все, що мені відомо».

Кіото – одна серед найбільших туристичних принад Японії. Однак тут переважно – мандрівники з азійських країн. Для цих з Південної Кореї наша держава уславилася іншим.

Корейці: «Україна – Шевченко! Футболіст! Він ще в «Челсі» грає? Хто знає чи він ще в «Челсі»?.. Як я знаю, гарні люди, добре розвинена країна. Була частиною Радянського Союзу.»

Водії туристичного автобуса, що привіз корейців, на питання про Україну реагують жваво.

У цій крамничці шиють кімоно на замовлення. Найдешевше – 20 тисяч гривень, найдорожче – 100.

Каїто Кайо, продавчиня: «Це не дороге, бо повсякденне, в ньому можна вийти надвір, у магазин. Щоб вдягти кімоно потрібно хвилин зо 20».

Туристи, каже Каїто, обирають щось середнє за ціною. Купівельну спроможність українських гостей оцінити не може – бо жодного разу їх тут не бачила.

Каїто Кайо, продавчиня: «Росія, Україна… українців ніколи не було. Були з Канади, з Іспанії, Франції, Італії. Але з України – ні».

Вишиті рушники з написом «На щастя», матрійки та писанки з українськими орнаментами. На вході українською – ресторан «Київ». Офіціантки – дві Наталки. Вони росіянки, але вдягнені у вишиванки. Строї раритетні – ще з часів СРСР.

Наталя й Наталя, офіціантки ресторану «Київ» (м.Кіото): «Наташа и Наташа. У нас еще била третья Наташа, вы представить себе не можете, были три Наташи. Поэтому мне дали Натали, ей – Наташа, а третья была Наталия».

Власник ресторану – японець. Продовжує справу батька – той відкрив «Київ» 40 років тому – у рік започаткування дружби між містами.

Мікіо Като, власник ресторану «Київ» (м.Кіото): «Він любив Київ і був там кілька разів. Кіото, як і Київ, дуже схожі – гарні, старовинні міста. Основні продукти – м'ясо та риба. Японські. Але ми імпортуємо кав'яр із Росії, вино – з Грузії. Раніше завозили вино з України, з Криму. Але тепер це задорого».

Найпопулярніші серед японців – український борщ та котлета по-київські. Головну українську страву японці їдять так само як українці – ложками. Однак іноді – прохають палички.

Наталя, офіціантка ресторану «Київ» (м.Кіото): «Некоторые, я видела, едят борщ палочками, потом суп выпивают».

Сала та горілки — немає.

Наталя, офіціантка ресторану «Київ» (м.Кіото): «К нам украинские ребята приходят и говорят: девчонки, а сало как же? Мы бы сами съели… селедку солят, а сало не делают».

У півторамільйонному місті Кіото зареєстровано лише 25 українців. Ці – одні з них. Студенти місцевого університету. Кажуть: японці українців не відрізняють ні від американців, ні від росіян.

Тимур Сандрович, студент кіотського університету: «Вони думають, що ми всі англомовні. Бабці японські допитувалися, чи Україна не на південь від Китаю. Я кажу: ну, десь приблизно так, але ближче до Європи. А вони кажуть: так у вас же там король є».

Проблеми в японців, як виявилося не лише з географією. З англійською тут гірше ніж в Україні. Заради туристів цьогоріч змінили навіть шкільну програму. Тепер мову тут вивчатимуть не з 13, а з 10-ти років.

20 вересня

Інші дати
Наталія Лотоцька 
1938 – театральна актриса. Лауреат Шевченківської премії. Ролі: Пріська («Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Хведоска («Дві сім’ї» М. Кропивницького), Поліксена («Кассандра» Лесі Українки) та ін. Ведуча передачі Українського радіо «Від суботи до суботи» (понад 30 років). 
Розгорнути
Народився Іван Світличний
(1929, с. Половинкине Луганської області - 1992) - український мовознавець та поет. Твори "Ґранатові сонети", "Серце для куль і для рим", "У мене тільки слово".
Свободу не втікати з бою, Свободу чесності в бою, Любити те, що сам люблю, А не підказане тобою, Свободу за любов мою Хоч і накласти головою, А бути все ж самим собою, — Не проміняю на твою, Ліврейську, жебрану, ледачу, Вертку, заляпану, як здачу, Свободу хама й холуя. Несу свободу в суд, за грати, Мою від мене не забрати — І здохну, а вона — моя. (c) Іван Світличний, 1929
Розгорнути

Новини Дивитися всі