Сьогодні, 22 червня, після Всеукраїнської хвилини мовчання у пам’ять жертв Другої світової війни та панахиди за ними біля хреста у дворі Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» директор музею Руслан Забілий та історик Марта Гавришко відкрили документальну фотовиставку «Тріщина крізь усе життя».
Документальна фотовиставка «Тріщина крізь усе життя» висвітлює тему примусової праці у Третьому рейху, докладно вивчену історичною наукою, однак спеціально тему жінок із дітьми, котрих вивозили на примусові роботи, лишається мало дослідженою. Цю білу пляму намагалися закрити німецькі організатори виставки, які віднайшли у архівах регіональної жіночої клініки міста Вупперталя відомості про остарбайтерок із України: одні народили тут своїх дітей, інші лікувалися чи працювали у цій клініці в якості допоміжної сили. Далеке дитинство й старість – а між ними – тріщина, кілька десятиліть складної долі репатріанток.
Представниці Крайового об’єднання «Рейнланд» записали інтерв’ю із примусовими робітницями про те, як їх вивозили до Німеччини, якими були умови підневільної роботи та як склалася їхня доля після повернення на Батьківщину. Ці десять розповідей жінок, що походять із різних регіонів України склали основу виставки, у якій кожній жінці присвячено по два банери, що розповідають про їхнє дитинство у довоєнній Україні та на життя по війні.
2007 року група представників крайового об’єднання «Рейнланд» вирушила до Києва з метою відвідати й опитати десятьох колишніх примусових робітниць із України. Усі вони відгукнулися на запрошення відвідати Кельн, але приїхати змогли лише троє з них. Після цієї зустрічі постала ідея відвідати решту сімох жінок в Україні.
Представники Євросоюзу в Брюсселі підтримали намір організувати виставку, темою якої мали стати історії життя десятьох колишніх остарбайтерок та їхніх дітей, і спільно з об’єднанням «Рейнланд» виділили необхідні для цього кошти. Спогади десяти українок лягли в основу документального фільму. Його фрагменти є візуальним і звуковим додатком до виставки. Так із великого екрану, розмішеного на другому поверсі музею, де заекспоновано виставку, до глядачів звертається пані Єлизавета, 1920 року народження, яка у 1943 році із села Високопілля Харківської області була депортована до Німеччини. Там на неї чекали важка праця (робота з розчищення вулиць), життя у таборі. У регіональній жіночій клініці міста Вупперталя Єлизавета народила дочку Ольгу, яку одразу забрали. Віддали дитину лише після закінчення війни у травні 45-го.
«Там нас осіб, певно, з 50 було, якщо не більше. Ціла шеренга стояла. Там і лишилися у Вупперталі, у цьому ж таборі, більше нікуди нас не переселяли. А вже на другий день нас почали годувати. Зварили, правда, якийсь суп. Здається, гороховий, вже й забула. Оце хліба дали. І повели нас на роботу», – свідчить пані Єлизавета.
«7 листопада 1941 року була прийнята перша директива, яка започаткувала вивіз робітників на територію Німеччини із окупованих територій. Ця директива виходила від райхсмаршала Третього рейху уповноваженого за виконання 4-річного економічного плану по окупації східних територій Германа Герінга. У директиві зазначалося, що на до Третього рейху повинно бути скеровано більше одного мільйона робітників (загалом було відправлено близько 5 млн, із них – українців 2,4 млн). Герін казав, що німецькі кваліфіковані робітники повинні виробляти зброю для Третього рейху, а слов’янські раби, недо-люди повинні працювати лопатою, видобуваючи каміння. Хоч загалом склалося так, 60 відсотків остарбайтерів працювали у сільському господарстві. Решта – у різних галузях промисловості. Не варто осуджувати людей, які, переживши примусову колективізацію і Голодомор, піддалися на заклики пропагандистських нацистських листівок, в яких були привабливі обіцянки оплати праці та забезпечення їжею, і поїхали до Німеччини під час першої хвилі депортації, що тривала з вересня 1941 року по лютий 42-го. Основна причина, що люди повірили у той час німецькій агітації, – нестерпні умови життя і репресії радянської влади.
У 1942-43-му роках остарбайтерів вивозили на чужину вже силоміць. Кожна з дівчат мріяла про повернення додому, про щасливе життя. Але за перебування в Німеччині радянська влада затаврувала їх недовірою, не дозволивши оселитися на їхній малій батьківщині та примусивши до не менш важкої праці. Ось що свідчить пані Ганна, яка нині мешкає в Гутах: вона хотіла працювати провідницею на поїздах, але їй відмовили, запропонували мити вагони у Харкові. Вона усе життя пропрацювала на заводах, але й досі не дочекалася пристойного житла. І таких українок із схожими долями було багато, вони живуть серед нас і їхні свідчення примушують нас робити все можливе, аби пережитий ними жах не мав змоги повторитися», – розповіла на відкритті виставки кандидат історичних наук Марта Гавришко.
За словами Марти Гавришко, виставку «Тріщина крізь усе життя» від 2007 вже мали нагоду побачити в різних містах ФРН та України. У музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» виставку експонуватимуть упродовж місяця.
