Емоції, жага й фізична витривалість нашої збірної залишилися в Києві, на оновленому НСК «Олімпійський». Феєрично відкрити ще один стадіон – цього разу у Львові – не вдалося. Попри позитивний результат, гра української національної команди не вразила абсолютно нічим.
Питань, як і завше, на порядок більше, ніж на них відповідей. Мабуть, очевидно для багатьох, що гра проти Німеччини – то одкровення. Воно трапляється у нас вкрай рідко. А ось гра проти Австрії – то наші будні, звичний стан душі, коли хотілося як краще, а вийшло як вийшло. Дякувати долі, що завершили футбольний рік перемогою. Прикро, що окрім моментів із забитими м’ячами згадати більше нічого.
Десь можна зрозуміти Блохіна. Він надав можливість проявити себе тим, хто не зміг зіграти в Києві. Воно справді так – де ж перевіряти своїх виконавців, як не в товариських зустрічах. Проте, як на мене, майже всі заміни нашого тренерського штабу не зіграли. І ось тут навряд чи можна зрозуміти наших футболістів. Ротань, якого було делеговано в опорну зону в пару до Тимощука, каші ніби й не зіпсував, одначе центр поля українці, за великим рахунком, не виграли. Федецький, який з’явився на правому крилі захисту, узагалі програв свою позицію. Хоча в цьому випадку поява Артема була виправданою у першу (й останню чергу) з точки зору його клубної прописки. Усе ж таки відкривати стадіон у Львові мав хоча б один футболіст із цього міста.
Не знаю, чи читалася в цьому сенсі поява в стартовому складі Алієва й Мілевського. Так, вони гуртом створили перший м’яч. Проте, з одного боку, нічим іншим не запам’яталися. Та й гол той, якщо називати речі своїми іменами, став радше помилкою гостей, аніж звитягою господарів. Хіба щодо воротарської позиції претензій бути не може. Блохін і раніше практикував подібні рокіровки. До того ж, Дикань зіграв без видимих огріхів та помарок. Де міг рятувати – рятував, де не міг – був безсилим.
Хоча, за великим рахунком, причину невиразної гри синьо-жовтої команди треба шукати глибше, ніж у нових персоналіях, котрі з’явилися на полі «Арени Львів». Ті ж Ярмоленко чи Коноплянка, котрі вразили своєю завзятістю та «функціоналкою» в грі проти німців, у матчі проти австрійців, м’яко кажучи, не вражали. Та й не лише вони. Насамперед варто відзначити, що наша національна команда так і не змогла належним чином відновитися після відкриття «Олімпійського». Надто багато зусиль, емоцій та переживань було вихлюпнуто в Києві.
На Львів цього добра, яке просто клекотіло в попередній грі, просто не залишилось. Важко в цьому звинувачувати футболістів. Проте й зрозуміти це також складно. Бодай тому, що через «не можу» вони не грали. Не скажу, що в їхніх діях простежувалась аморфність чи апатія, проте виходити із себе на «проїжджу частину» вони явно не збиралися. Читалося явне намагання зіграти на так званому класі.
Класу виявилося замало. Врятував фарт. Дякуємо й за це. Але на Євро цього буде малувато.
Що стосується гостей, то вони виявилися гідним спаринг-партнером. Хоча не більше того. Чимось здивувати ця команда, що з тріском провалила відбір на чемпіонат Європи, апріорі не могла. Фактично в кожному фаховому компоненті вона все ж таки поступається українській збірній.
До того ж у Львів австрійці прибули з новим наставником, для якого ця гра стала дебютом. Тобто, яскравий приклад темної конячки, яка стоїть на роздоріжжі. Щось на кшталт збірної Болгарії, з якою ми грали зовсім недавно – розбалансованість на нинішньому етапі та незрозумілість у майбутньому. Такий колектив можна брати якщо не голими руками, то, в усякому разі, вишколом. І відпрацьовувати гру першим номером також потрібно саме в таких матчах. Щоб більш-менш природно почуватися із німцями чи італійцями.
Але на відміну від болгар збірна Австрії продемонструвала, що за рахунок бажання та активності можна створювати серйозні проблеми вправнішому супротивникові.
Вони нам створили таки чимало проблем. Що не зуміли реалізувати – так то їхній головний біль. А те, що ми дозволили це зробити – то вже наш. Якщо бути об’єктивним, то і в першій половині зустрічі, не кажучи вже про другу, моментів поблизу наших воріт гості створили значно більше.
У другій половині матчу передовсім хотілося бачити в діях українців пристрасть. Ну, хоча б вогник. Проте стало ще гірше. Австрійці вже контролювали не лише територію, а й гру. Тому закономірним підсумком такої розхлябаності і став пропущений м’яч. Який яскраво характеризує дії в цьому матчі не тільки наших оборонців, а й всієї команди в цілому. Згадайте, як це сталося: одна помилка в центрі поля, друга – на фланзі, третя – на другому поверсі в центрі захисту, потім – там же, але на поверсі першому. Головною рисою всіх цих огріхів був не стільки брак майстерності з боку підопічних Блохіна, скільки небажання/невміння догравати епізод до кінця. Хтось прибрав ногу, хтось не добіг, комусь ліньки було стрибати, а ще комусь – тримати свого візаві. Оця тотальна безвідповідальність і коштувала в підсумку так дорого. А її апофеозом стало вилучення Кучера. Запитується в задачі: навіщо? Хіба ситуація цього потребувала? Однозначно – ні. Навпаки, треба було стримувати суперника, котрий почув запах крові. Натомість повна безвідповідальність.
Ситуацію врятувала інтуїція Блохіна та бажання Девіча. Назаренко, Гусєв і особливо Девіч, котрих наш головний тренер кинув у бій наприкінці зустрічі, додали грі української збірної осмисленості й чіткості. Ця трійця й створила другий гол. І тепер як мінімум Блохін із Девічем можуть вважатися героями.
Та чи це нам нині потрібно? Нещасна та країна, що потребує героїв. Це не я сказав, а класик. І він таки мав рацію, адже наявність тих таки героїв за визначенням передбачає щось екстрене, надзвичайне, «нештатне». А в нашому випадку цього хотілося б менше всього. А більше всього — чіткості, зваженості й солідності. Саме тих рис, що притаманні справді класним командам. Нам цих характеристик поки що бракує.
Із тим і йдемо зимувати.
