Саме той випадок, коли перемогу (в даному випадку для господарів нічию) варто ділити на всю команду, а поразку (в даному випадку для гостей таким треба вважати той таки нічийний результат) – лише на одного тренера. Доки грали в свою гру – все вдавалося. Ну, майже все. Атакували, створювали, домінували.
Варто було Сьоміну за двадцять хвилин до завершення зустрічі з якогось дива повністю міняти акценти в матчі, відверто граючи на втримання дуже слизького рахунку, як замість синиці в жмені отримали «качку» під ліжком. Було б не так прикро й дивно, якби це з ЮрПавловичем сталося вперше.
Але ж і в попередніх зустрічах він втинав аналогічно. Згадайте, як в Ізраїлі заспокоїлися після забитого м’яча й чомусь стали діяти надто академічно. А як у Стамбулі усім своїм виглядом демонстрували, що приїхали за нічиєю. В обох тих випадках не отримували бажаного. Здавалось би, в третій спробі вже можна зробити правильні висновки. Тим більше, що, на відміну від попередніх випадків, відступати далі таки нікуди. Проте й цього разу наштирхнулися на знайомі до болю граблі.
Особисто я не знаходжу причину такої ось метаморфози. Грали добре, контролювали і м’яча, й ситуацію – аж раптом – гори воно все синім полум’ям. І це – на тлі розмов динамівського тренера про прихильність до атакуючого футболу. І це – на тлі заяв динамівського президента про завдання перемогти в Лізі Європи. Дивно це все і незрозуміло…
Тим більше, що жодна команда – суперник «Динамо» по нинішній спробі єврокубкових звитяг — навряд чи може тягатися з киянами як за індивідуальним рівнем майстерності, так і за досвідом виступів на міжнародній арені. До того ж динамівці нині апріорі мають перебувати в непоганій функціональній формі, що, власне, недалеко від істини. Але все це чомусь не спрацьовує. Все – повз, в «молоко». Як завше, бракувало везіння?
Так ніби не бракувало. Радше навпаки. У першій зустрічі проти англійців відігралися на останніх хвилинах, у домашньому матчі проти стамбульців забили на останніх секундах. Та й цього разу Алієву для того, аби м’яч таки потрапив до сітки, тричі допоміг рикошет, коли напрям польоту сфери змінював спочатку оборонець, потім воротар, а вже насамкінець – стійка. Ну, хіба це не диво?
Проте тільки на перший погляд. Бо як до цього моменту, так і впродовж усього першого тайму кияни мали переконливіший вигляд, ніж їхній опонент. Власне, цього можна було очікувати. Господарі не збиралися форсувати події. Навіть грати першим номером не поспішали – турнірна ситуація цілком дозволяла команді П’юліса грати саме таким чином.
Але в той же час варто віддати належне й гостям. Чатувати на чужу помилку вони не збиралися, а шукали щастя поблизу чужих воріт. Втримавшись від того, аби не наробити дурниць під час нервових стартових хвилин, кияни достоту швидко розправили плечі. Динамівські хвилерізи не дозволяли інертним стоківцям заглиблюватися на чужу територію, а гравцям атакуючого спрямування за допомогою двох-трьох передач вдавалося загострювати ситуацію в чужому штрафному майданчику. Наслідком таких дій і став кумедний, проте цілком логічний гол Алієва.
І ситуація, й особливо суперник дозволяли підопічним Сьоміна й надалі гнути свою лінію. Більше того, здалося, що після забитого м’яча киянам гралось ніби простіше. В усякому разі, атаки й контрвипади їм вдавалося створювати без особливих проблем. Один із таких моментів мав завершатися ще одним взяттям воріт «Стоку». Проте Шевченко поцілив у стійку. Навряд чи з цього приводу варто говорити, що нам не пощастило. Як на мене, у тій ситуації радше Андрій Миколайович зіграв незграбно, аніж фортуна поміняла одного улюбленця на іншого.
Проте ця мінлива пані на початку другої сорокап’ятихвилинки зіграла й на нашу користь. Після того, як господарі помітно оживилися, їм вдалося створити кілька гострих випадів. Під час одного з них м’яч уже оминув Шовковського, але на самісінькій лінії воріт поцілив у Хачеріді. До честі гостей, їм вдалося досить швидко зробити правильні висновки з тієї оказії. Довгенько «біло-червоним» не вдавалося по-справжньому турбувати динамівського воротаря, хоча вони й тиснули чимдуж, і прискорились помітно. З горем навпіл, але гостям вдавалося відносно сухими виходити з пригод. І навіть втинати щось схоже на контратаки.
Хвилини збігали. Збігали – на нашу користь. Проте ставало все очевиднішим, що «Динамо» потребує свіжої крові. Сьомін це відчув. І замість гравця атаки випустив яскраво вираженого оборонця: Шевченка замінив Леандро Алмейда.
Тут казочці й кінець. «Динамо» фактично віддало перемогу опонентові. Кияни перестали бігати в чужий «город», зосередившись у власному. Про атакуючі чи принаймні партизанські вилазки мова вже не велася. Головне – вберегти слизький переможний рахунок.
Не вберегли. Вже вкотре в сезоні. «Сток», отримавши від суперника такого несподіваного подарунку, просто не мав права ним не скористатися. Середняк, який явно не хапає з неба зірок, навіть не намагався винаходити велосипед, а вперто пробував закинути м’яча до чужої карної зони на голову своїм нападникам. І досяг свого. Що робили динамівські оборонці в ситуації, коли Джонс встановлював рівновагу, можна лише здогадуватися.
Лише після того, як піймали облизня, динамівці та їхній тренер гарячково намагалися щось змінити. Команда заметушилася, тренер кинув у бій Нінковича. Чому все це не відбулося до пропущеного м’яча?
Знову винна фортуна? А дарма. Ліміт її довіри динамівці, схоже, вичерпали. Удар у Ярмоленка справді вийшов непоганий, проте й стоківський воротар зіграв бездоганно. Відтак англійці за тур до фінішу забронювали за собою перепустку до євровесни. Наш віце-чемпіон про таке може лише мріяти. З урахуванням виїзної перемоги «Бешикташа» й уже триочкової переваги стамбульців над «Динамо» нас врятувати зможе хіба що диво. Причому не звичайне, а таке, що трапляється раз у житті.
Динамівці, й особливо їхній тренер, на це диво заслужили?
