Маркіян Шашкевич присвятив йому вірш «Побратимові». Іван Франко у некролозі назвав його «будителем народного духу». Відомий український рок–гурт «Кому вниz» поклав на музику його вірш «Марш норманів», який є чи не найпопулярнішим у їхньому репертуарі.
Його слова: «Краще раз злетіти соколом у небо, аніж вічно жити в ярмі», — є епіграфом до багатьох патріотичних творів і сьогодні. Йдеться про священика Миколу Устияновича, про якого в енциклопедіях також пишуть «український письменник і громадський діяч». Але, «пронісши» українську національну ідею в Галичині від Шашкевича до Франка, він і надалі залишається для нас білою плямою в історії українського національного відродження ХІХ століття. Сьогодні виповнюється 200 років iз дня народження отця Миколи, отже, є привід заповнити цей пробіл...
Між Шашкевичем і Франком
7 грудня 1811 року в сім’ї Леонтія Устияновича, довголітнього бургомістра Миколаєва над Дністром (Львівська область), народився син Микола. Як і більшість тогочасних галицьких міщан, здобув початкову та середню освіту у Львові. З 1830 по 1832 роки навчався на філософському факультеті у Львівському університеті, а опісля вступив у Львівську духовну семінарію. Саме з цієї пори Микола Устиянович активно включається у громадсько–політичне життя Галичини, долучається до вирішення багатьох політичних та релігійних питань. Щоб зрозуміти, в яких умовах кував свій патріотичний дух Микола Устиянович, згадаємо трохи історії...
Після трьох поділів Польщі (1772, 1793, 1795) територія колись могутньої Речі Посполитої була розділена між Прусією, Австрією та Росією. Галицькі землі увійшли до складу Королівства Галичини і Лодомерії з центром у місті Львові. До такого ходу історії критично поставились поляки, в пам’яті яких iще добре збереглися славетні дні Речі Посполитої. На хвилі цих невдоволень у польській політичній думці виникає польська федеративна теорія, яка була покликана відродити у всіх історичних кордонах польську державу. Куди, безумовно, повинні були відійти й Галицькі землі.
Українське населення Галичини критично поставилось до цих ідей. З приходом до краю династії Габсбургів їхнє життя дещо змінилось, і змінилось, направду, на краще. Імператриця Марія Терезія та її син Йосиф ІІ здійснили низку реформ, які суттєво вдарили по старих польських порядках. Зокрема, було скасовано кріпацтво; зрівняно у правах греко–католицьку церкву з римо–католицькою, запроваджено систему початкових та середніх шкіл iз навчанням у них рідною мовою...
Реформи австрійського «освіченого абсолютизму» відкрили для галицьких русинів шлях до самореалізації. Але реалізуватись самому в такій великій багатонаціональній імперії та ще й під постійним тиском непохитних поляків було вкрай важко.
Переломним моментом у виборі вектору розвитку галицьких русинів стали події 1830—1831 років. Коли у підросійській Варшаві вибухнуло повстання за незалежність, яке отримало своє відлуння й у галицьких землях. Пам’ятаючи старі польські порядки та стоячи перед загрозою їх повернення, галицько–руська інтелігенція (яка у цей час складалася переважно з греко–католицьких священиків) починає активізуватись. Тож не дивно, що перша українська літературно–політична організація у Галичині — «Руська трійця» — виникає саме у Львівській духовній семінарії (1832).
Одним із найактивніших членів цієї організації був і Микола Устиянович, якого, до речі, часто називали «четвертим» у «Руській трійці». Після розпаду цієї організації у 1843 році, що було спричинено смертю її лідера Маркіяна Шашкевича, шляхи ще двох її засновників кардинально розбіглися. Політичні погляди Якова Головацького почали набирати виразно москвофільського характеру, Іван Вагилевич став затятим полонофілом. І лише «четвертому» із «Руської трійці» — Миколі Устияновичу — вдалося втримати ідейний міст між Маркіяном Шашкевичем та Іваном Франком.
«Аби зацвіла руськая родина»
Важко переоцінити внесок отця Миколи у національно–культурне відродження Галичини та його зусилля для об’єднання українців по обидва береги Збруча. У своїй літературній творчості Микола Устиянович доволі часто звертався до Княжої доби, коли українці мали свою державу. Він возвеличував Київську Русь, подвиги князів, намагався пробудити в галичан національні почуття («Аби ожила руськая дитина, Аби зацвіла руськая родина!»).
Немалий внесок у культурне зближення українців зробив і рідний брат Миколи Устияновича Василь, який чи не першим привіз із Великої України в Галичину «Кобзар» Тараса Шевченка. Василь був торговцем і жив у Києві, тож доволі часто у справах переїжджав Збруч і привозив усі новинки наддніпрянської літератури, серед яких був і «Чигиринський Кобзар».
Важливий внесок у становлення української мови в галицьких землях Микола Устиянович зробив 14 жовтня 1837 року. Цього дня у трьох львівських церквах отець Микола, разом з отцями Маркіяном Шашкевичем та Юліаном Величковським, уперше у Галичині виголосив свої проповіді українською мовою.
Непересічною сторінкою у житті Миколи Устияновича стали події «весни народів» 1848—1849 років. Революційна хвиля перекинулася зi Старої Європи і на Австрійську імперію. Не гаючи часу, активна польська політична еліта скликає у Львові 23 квітня 1848 року Руський собор для підтримки польської революції. На противагу цьому, вже 2 травня, галицько–руська інтелігенція створює Головну руську раду для захисту «всього 15–мільйонного українського народу». Активну участь у цій першій політичній організації Галичини бере і Микола Устиянович.
19 жовтня 1848 року з ініціативи отця Миколи Головна руська рада скликає перший просвітницький з’їзд у Галичині — Собор руських учених. 99 делегатів цього Собору накреслили широку програму піднесення та розвитку української науки, шкільництва, культури.
Центральною подією з’їзду стала програмна промова Миколи Устияновича: «Родимці! Аж занадто знаєте ви нужденний стан руського народу, занадто в’яже вас до него любов, гартована довгими віками чорної неволі, і занадто вгризла нам ся тая неволя в серце, аби–смо не могли достойно розпізнати красних лучей свободи сонця; занадто довго розложила була тоска мешканє в нашій груді, аби–смо не оцінили врем’я доби; нащо ж довгим розговором марновати час так дорогий?.. За діло ж, братця, за діло! А тим ділом єсть: розсвіт на галичій землі, розсвіт на тім темнім участку Русі! Воскресеніє народної жизні! Воскресеніє животного ядра з–під гробової могили!..»
Безперечно, ця промова відіграла значну роль у становленні національної самосвідомості галичан.
Мабуть, саме через такі несумісні вектори розвитку українського та польського національних рухів український націоналізм у Галичині був активнішим, ніж по той бік Збруча. У наддніпрянській Україні все ж таки не було такого палкого протистояння з росіянами, оскільки не було таких розбіжностей у мовному та церковному питаннях.
Николай з Николаєва
Окрім політичної діяльності, Николай з Николаєва, як доволі часто підписувався сам же Микола Устиянович, займався літературною творчістю. Народними піснями стали його вірші «Гей, браття опришки», «Верховино, світку ти наш». Устиянович публікувався у багатьох періодичних виданнях Відня та Львова. Зокрема, проживаючи у Львові, він деякий час був редактором популярного «Галицько–руського вісника». Тут він і опублікував свої знамениті поетичні та прозові твори, які стали справжньою окрасою літератури українського романтизму: «Старий Єфрем», «Страстний четвер», «Месть верховинця» та ін.
Після переходу редакції цього «Вісника» до Відня, отець Микола повертається на свою парафію до Славська, де вже правив iз 1842 по 1848 роки. У 1861–му Миколу Устияновича обирають послом до Галицького сейму. А через десять років його іменують почесним членом товариства «Просвіта».
Останні 15 років життя отець Микола був парохом на Буковині, у місті Сучава (тепер Румунія), де й помер 3 листопада 1885–го. Там його й поховано. На жаль, архів отця Миколи було втрачено через недбалість його сина Миколи, шкільного професора. Тому до нас дійшло здебільшого те, що було надруковане ще при житті Устияновича. Проте й цієї спадщини досить, щоб пам’ятати і шанувати відданого сина України.
ДО РЕЧІ
У селі Вовків, що на Львівщині, де працював священиком Микола Устиянович, у колишньому службовому приміщенні для священиків місцевої церкви нині діє музей. До речі, з Вовкова Устиянович був висланий за активну громадську позицію і патріотичні погляди, в «богом забуте село Славське» (подалі від Львова), де й надалі працював священиком.
Саме в Вовкові народився його син Корнило, який потім став відомим українським художником та громадським діячем, розписував храми, та так і помер під час роботи над однією з церков. На території музею–садиби нині встановлено пам’ятник Корнилу Устияновичу.
Михайло ГАЛУЩАК, «Україна молода»
