В струм Забужчиного тексту входиш точнісінько, як в холодну річку, — мокро-огидно, пекучо-холодно, але водночас і цікаво-лячно. Треба перебороти себе й пірнути з головою!
Тіло вмить призвичаюється до льодяного середовища, зріднюється з його владою і, на диво собі самому, починає вигравати незнаним збудженням та захватом від енергетики чужого стихії. Ти начинаєш розуміти риб, що сталево виблискують вигинами сильного тіла в ручаях зимових джерел, і сам стаєш, ніби теплокровним дельфіном, котрий волею еволюції опанував кришталеві, неспішні й довгоструйні водяні потоки річок та морів. Стаєш прихильником оригінальної мови талановитої письменниці.
„Сестро, сестро” – безумовно, оповідання про родину авторки, хоча вона надала персонажам інші імена. Переказ не має сенсу – треба читати, а ось власними алюзіями (думками, навіяними текстом) можу поділитись.
Людина живе у світі своїх мрій. Часто вони настільки реальні, що нічим не відрізняються від довкілля. Часто, коли оточення не задовольняє нас або вороже нашим намірам, мрії перемагають ненависну дійсність і стають реальнішими за несприятливе середовище. Людина виходить з під огидної влади дійсності й поринає у світ приємних марень. Саме так вимріяний світ рятував українців по тюрмах, концтаборах, у Сибіру, куди їх запроторювала спочатку російська, згодом радянська влада.
Через те, що світ вигадок-мрій був здавна обжитий людством і заселений виключно любимими, коханими, бажаними персонажами, настільки ідеальними, що їх годі шукати серед знайомих, — зовсім новий віртуальний світ комп’ютера виявився для землян не чужим, а напрочуд впізнаним і рідним!
Люди-людоньки стомились од війн і шаленства ХХ століття. Люди-людосеньки не хочуть бачити криз і викликів ХХІ віку. Вони із захватом поринають у мрійний світ компа, що є ковтком бажаної райської насолоди!
Коли Дарка (Оксана Забужко) була маленькою, комп’ютера ще не було, та він і не був потрібний дівчинці, яка почала читати, тільки-но розпрощавшись із нічним горщиком, та мала за балакучих друзів Вінні-Пуха і П`ятачка. Як більшість малих дівчаток вона хотіла мати живу ляльку – сестричку, що б оселилась з нею в їхній убогій квартирі та помагала розсовувати нудьгу довгих вечорів, була слухняною і кращою товаришкою за шкільних нетямущих подруг. Дарка-Оксана у країні мрій жила разом із своєю сестрою. Поки сусідка по парті не вбила цю мрію своєю зневірою…
Згодом виявилось, що у її матусі теж була мрія народити ще одну доню-золотко-серденько, власне продовження на землі. Але залізна сокира радянської влади – невсипуще НКВД — у жахливому реальному світі настільки залякала молоду жінку, що ніжний пуп’янок доні-зародку довелось викидати у холодну зиму дійсного страху, залишивши від мрії лише „обрізки сирої печінки в чорних, масних згустках крові”…
Жіноча душа – ніжна і вразлива субстанція. Розлучення з мрією-донею-сестрою для обох жінок — старшої і меншої – дорівнювало вбивству. А вбивцям жити на землі важко. Оскільки вони своїм страшним вчинком самі у собі вбили світ-мрію-порятунок. Так трактує відсутність сестри письменниця Оксана Забужко.
Вона дорікає собі, матусі, жорстокій реальності в тому, що не зберегла свою сестру. Навіть більше. Навіть додає до смерті ненародженої дівчинки ранню смерть батька, колишнього в’язня концтабору, вічно переслідуваного страхом перед всемогутнім НКВД, і вважає, що саме такими страшними жертвами вони з матір`ю купили собі спокій. „Два життя склались на те, щоби повністю відкупити твоє власне. Цілих два. Але ти – ти проскочила, Дарцю”, – так картає себе доросла Оксана. І невимовний біль втрати й провини назавжди поселився у її запалих очах.
Однак її міркування не вірно. Не можна усе життя картати себе за нездійсненність вигадок-МРІЙ. Оскільки ми живемо все ж у світі реальних ДІЙ, а більшість мрій у реальності просто були б не життєздатні. До того ж і ми самі не вічні. Сумом, приреченістю, фатальним вироком: твоє життя коштує смерті родича — письменниця примушує й читачів шукати у собі приховані вади, звинувачення у загибелі близьких людей. Але річ у тому, що висока якість життя взагалі підтримується смертю слабких індивідів. Життя чудово, проте воно й жорстоко. І зайве копирсання у мріях та вигадках лише послаблює нас, вкорочуючи віку…
Тому, можливо, для знаної письменниці, яку читають в Україні та за кордоном, важливіше вселити у душі прихильників не розпуку за давно минулою мрією-сестрою, а НАДІЮ? Бо єдина дочка її батьків – Оксана Забужко — вижила, не зважаючи на страшні часи, здобула освіту, й головне, відзначилась оригінальним талантом і змогла розповісти ПРАВДУ про жорстоку добу страху в радянській імперії. Страху, який вбивав світ мрії і людей в реальному світі. Який назавжди скалічів душі тих, кому довелось жити під його владою.
Ірина Молчанова, член НСПУ, м. Маріуполь
