У приміщенні полтавського творчого об’єднання «Художник» експонується виставка старовинних жіночих головних уборів — очіпків — із колекції місцевої народної майстрині Валентини Ануарової.

Серед них лише кілька раритетів (одному з очіпків уже більше 100 років). Решта — виготовлені вмілими руками пані Валентини, котра відродила на Полтавщині древнє ремесло.

Майстриня спеціалізується на фасонах очіпків, які носили модниці центральних регіонів України. Зрештою, не тільки модниці. Цей головний убір водночас був повсякденним і, власне, обов’язковим у гардеробі заміжньої жінки. Після того як на весіллі дівчині–нареченій відрізали косу, покривали їй голову саме очіпком. Відтоді вона знімала його лише перед сном.

Причому, йшлося не тільки про «підказаний» Біблією ритуал, а й про суто практичний бік справи. За словами Валентини Ануарової, очіпок давав змогу економити на хустках, які в ті часи були дуже дорогими.

Їхні «замінники» також мали різну ціну. Ті, що виготовляли з парчі, мали коштовні прикраси й нагадували корону, були доступними тільки для тодішньої знаті.

За формою та деталями очіпка раніше можна було визначити родинний статус жінки: невістка вона, свекруха чи вдова, котра не проти познайомитися з чоловіком для створення нової сім’ї. Подейкують: саме на головному уборі свекрухи врізнобіч стирчали «гострі вушка». Щоправда, дехто волів бачити в такій деталі натяк на ще «гостріший» язичок...

Сьогодні свої очіпки пані Валентина продає зазвичай на ярмарках та подібних до них дійствах. Каже, що купують їх поки що переважно творчі особистості та іноземці. При цьому діапазон застосування воістину всеосяжний: від походу на пляж до виходу «в люди» на якихось офіційних урочистостях.

Зручність же та практичність майстриня перевіряє, так би мовити, на собі. Очіпок із домотканого полотна дозволяє їй «пересидіти» будь–яку ярмаркову спеку.

Прикрашає свої вироби найчастіше бісером та вишивкою. Особлива увага — натуральним тканинам, бо ж «підставляти» голову під усіляку «хімію» не тільки не практично, а й небезпечно для здоров’я. Про це наші предки ніколи не забували.