Востаннє вони бачилися п’ять років тому — вірний пес Бобко і його господар. Потім собака зник, а влітку минулого року дивним чином опинився в селищі Маяки неподалік Луцька. Близько року місцевий Хатіко не відходив від узбіччя траси від самого ранку до пізнього вечора, чекаючи на господарів.

Байдужими до песика не залишалися ні місцеві жителі, ні люди з обласного центру. «З’явився він у нас десь у серпні минулого року. Задні лапки були переламані, тож ми припускали, що його викинули з машини. Я живу навпроти тієї зупинки, де щодня сидів Бобко і проводив поглядом кожну зустрічну машину. Ми з дітьми почали його підгодовувати, підліковувати, хотіли навіть забрати до себе додому, але він не міг бути ніде, окрім як на зупинці. А ще він весь час плакав. У мене аж серце боліло через цього собачку», — розповіла «УМ» Тетяна Плюшко, мешканка селища Маяки, яка весь час доглядала Бобка.

Нарешті господарі песика знайшлися. За ці роки іншого собаку родина Голембйовських не брала. Берегли і пам’ять про Боба, і його буду. На Івано–Франківщину, де живуть власники пса, Бобка маяківці проводжали всім селом. «Ми його завжди дуже любили. Спершу Бобко жив у дідуся. Коли ж дідусь помер, песик дуже затужив. Упродовж місяця він однією і тією ж протореною стежкою ходив на цвинтар до могили дідуся, а потім раптово зник. Ми дуже переживали. Аж не повірили, коли побачили сюжет по телебаченню. Я цілу ніч не міг заснути перед тим, як поїхати до Маяків. Як він узагалі туди потрапив — досі не можу збагнути, — розповів «УМ» власник вірного собаки Степан Голембйовський. — Коли він мене побачив, одразу підійшов, опустив очі, сповнені сліз, і потім упродовж усієї дороги не відходив від мене, навіть на заправках. Я відвіз його до дідусевого селища, ми поставили зараз із тіткою йому будку, постелили рушничок. Тітка каже, що він уже потроху приходить до тями, нікуди не тікає, їсть усе, що вона йому дає. Це надзвичайно вірний собака. Я радий, що старість він зустріне там, де й виріс».