Дмитро Чижевський — філософ, історик, славіст, гуманітарій-енциклопедист, яскрава самобутня людина, вчений, наділений неабиякими здібностями і безоглядно відданий науці.
Народився в Україні, вважав себе українцем, але майже все своє життя жив і працював за кордоном — така випала йому доля.
За кордоном — у переносному сенсі — він знаходиться і зараз. Адже більшість його наукових творів досі не перекладена і не видана українською мовою. І тому Дмитро Чижевський сьогодні більше відомий у Чехії, Словаччині, Польщі, Німеччині, ніж на своїй батьківщині.
Між тим, його внесок не тільки в українську, а й у світову культуру вельми помітний. Осип Данько, доктор права (США), написав так: «Якби хтось зробив серйозну спробу дослідити те, який вклад українці за кордоном внесли у світову науку, немає сумніву, що найвизначніше місце серед невеликої групи українських вчених, що такий вклад зробили, належало б професорові слов’янської філології Гейдельберзького університету (Німеччина) і директорові Славістичного інституту того ж університету Дмитрові Чижевському. А щодо славістики, то професорові Чижевському належить тут найвизначніше місце не тільки серед українських вчених, а й серед славістів західного світу взагалі». Тож вкотре згадаємо: «Неможливо бути пророком у своїй вітчизні».
КОРОТКО ПРО ТВОРЧИЙ ДОРОБОК
Три бібліографії творів Чижевського, що досі побачили світ, охоплюють його наукову продукцію 1912—1965 pp. Ще належить укласти бібліографію публікацій 1965—1977 pp. та недрукованих рукописів.
Загальний обсяг, як видається, має бути грандіозним: не менше тисячі позицій.
Структурно продукцію Чижевського можна розподілити за п'ятьма рубриками: монографії, огляди, Lesefruchte, підручники, передмови (післямови).
Головний внесок Чижевського в науку складають його монографії, видруковані окремими книжками або ж, кількома подачами, в наукових журналах і збірниках. Багаті новою інформацією, вони завжди містили й теоретичні відкриття. Окремо варто згадати огляди та рецензії Чижевського, незмінно влучні й посутні, хоч незрідка й нещадні.
Тільки-но натрапивши на щось цікаве, Чижевський квапився оприлюднити свою знахідку тут-таки, незабарне, хоча завше був готовий вносити доповнення й виправлення. Ідеальною формою для таких спішних публікацій стали його знамениті Literarische Lesefruchte, що вийшли в світ трьома серіями: дві — в Zeitschrift fur Slavische Philologie (1931—1955, №№ 1-105 та 1-36), і третя — в Die Welt der Slaven (з 1968 p.). Коли аспірант із Парижа Андре Мазон дорікнув Чижевському, що той попросту гамузом публікує підшивки своїх записів, Чижевський відповів: непевні умови праці вимагали від нього без загайки доносити до вченої громади важливі відомості — хай навіть сирові, необроблені.
Написані Чижевським підручники, а також передмови й післямови до збірників та перевидань досить-таки різняться за своєю якістю й характером. Деякі з них — приміром ті, що стосуються філософії на Україні, — цілком оригінальні, цінні своїми відкриттями та новаторством, інші ж писались із суто фінансових міркувань.
Як відверто визнав сам Чижевський у ювілейному збірнику 1964 p., «те, що я надрукував так багато, навряд чи стане мені за чесноту. Радше я змушений був так чинити, оскільки моє матеріальне становище ніколи не було певним» (Orbis Scriptus, c. 25).
В тому ж таки збірнику Чижевський оцінив свій гуманітарний вклад таким, чином: «Озирнувшись на зроблене, припускаю, що найдовше зберігатимуть інтерес до моїх праць чехи: сюди залічую передусім відкриття рукописів Коменіуса, відтак дослідження церковнослов'янської літератури на чеських землях, ще, можливо, коментарі до чеських середньовічних пісень і роботу про чеську бароккову літературу. Мої земляки-українці, за поодинокими винятками, того, що я роблю не розуміють, так що за минулий рік я навіть відчув за конечне вийти зі складу кількох українських культурницьких організацій. Що ж до моїх розвідок про російських і словацьких поетів та мислителів, то позаяк вони безмежно далекі від марксистської ідеології, їх, у найліпшому разі, пускають повз увагу в обох країнах» (Obris Scriptus, c. 26).
ДЛЯ УКРАЇНИ
Хоча Чижевський і мав підстави брати під сумнів добру хіть і спромогу своїх земляків-українців до поцінування його праці, все ж, поза всяким сумнівом, про нього пам'ятатимуть як про одного з найбільших українських вчених.
У двох життєво важливих для української гуманістики царинах — в інтелектуальній історії Російської імперії та в тій дисципліні, що для неї сам винайшов назву «славо-германіка», — Чижевський не має собі рівних.
Внесок Дмитра Чижевського в україністику новаторський і багатогранний. Це стосується його книг, присвячених як загальним темам — «Філософія на Україні» (Прага, 1929), «Нариси з історії філософії на Україні» (Прага, 1931), «Історія української літератури від початків до доби реалізму» (Нью-Йорк, 1956), — так і спеціальним питанням, як, наприклад, «Філософія Сковороди» (Варшава, 1934) 16 або «Український літературний барок: Нариси. В 3-х т.» (Прага, 1941—1944).
Навряд чи знайдеться бодай одна галузь української інтелектуальної та культурної історії, котру Чижевський не збагатив би вагомою статтею чи повідомленням. Діапазон і розмаїття його тематики разючі.
Сюди входить український національний характер, компоненти української культури, літературні й культурні справи Київської Русі (такі тексти, як «Повесть временных лет», «Изборник» Святослава 1076 p., «Слово о полку Игореве», Галицько-Волинський літопис, повчання Кирила Туровського, Патерик Києво-Печерського монастиря, і такі питання, як Платон у Давній Русі, давньоруський містицизм, стилістичні прийоми літературних пам'яток тощо), Іван Вишенський, соцініанство на Україні, українські медики XVIII ст., українські стародруки, поетика Т.Шевченка, українські рими, Грушевський як історик літератури, філософія П.Юркевича, філософія В.Вернадського... Та понад усе важать численні монографії й розвідки Чижевського про Гоголя — з-поміж усіх гоголезнавчих праць вони, безумовно, найглибші.
ЯК ТВОРИВ
Працював Чижевський хутко, невпинно й продуктивно.
Як науковцеві, йому стали у великій пригоді п'ять особистих прикмет: по-перше, феноменальна пам'ять (часто скаржився, що негоден забути номери квитків у громадському транспорті); по-друге, досконале знання культурного процесу й літературних пам'яток як Східної, так і Західної Європи (мав особливе замилування до бібліографії та стародруків); по-третє, здатність негайно орієнтуватися на місці, тільки-но переступивши вперше поріг бібліотеки; по-четверте, неймовірна працездатність; по-п'яте, власна, чітко спланована й поступово вдосконалювана система зберігання нотаток.
Спав він зазвичай не більше чотирьох-п'яти годин на добу.
Кишені йому завжди надималися від чистих карточок, на котрих примудрявся робити записи за будь-якої нагоди — навіть провадячи розмову з гостем. А проте в трьох випадках цей безмежно заклопотаний, поважний учений виявляв щиру привітність і блискуче почуття гумору: коли власноручно готував усілякі екзотичні страви, коли в супроводі колег чи студентів ходив «попастися» в поблизьких книгарнях і, нарешті, за столом, під час ритуальних вечірок, якими, за німецькою університетською традицією («Gemutlichkeit»), закінчувались у нього вдома щотижневі засідання семінару.
Дарма що інтелігент і філософ, Чижевський, як і Гоголь, не жартом вірив в існування диявола, якого раз був упізнав у подобі візника. Предмет його особливої чулості становили коти — як хатні, так і приблудні: любив подовгу з ними «спілкуватися», запевняючи, що вони далеко ліпші од людей співрозмовники.
Такі були химери цього видатного чоловіка.
Поховано його в Німеччині, на кладовищі міста Гейдельберга, серед старив в’язів та беріз. Як пише його учениця Ася Гумецька (професор славістики Мічиганського університету), «Помер Дмитро Іванович самітним; доглядали його у передсмертний час чужі, хоч і досить близькі люди — друзі, учні, колишні колеги. Сумний кінець, але у кожного своя доля».
УЧНІ, КОЛЕГИ, ДРУЗІ ПРО ДМИТРА ЧИЖЕВСЬКОГО
«Зі смертю Чижевського зійшов зі сцени один із найвидатніших славістів останнього часу і останній представник ліберальної інтелігенції колишньої Російської імперії. Чижевський був на терені Європи чи не останнім професором, про якого ще довгo будуть циркулювати легенди, оповідання і анекдоти. Він безмірно презирливо ставився до сірості, посередності, які окреслював формулою: «У його голові немає жодної думки!». Для таких студентів він був «Бичем Божим». Не церемонився також із колегами. Так, на одному із наукових конгресів перервав доповідача вигуком: «Чи пан вважає нас за готтентотів, що приїхав доповідати такі глупства?!»
У контексті — сьогодні вже історичному — царської Росії Чижевський був українцем і протиставляв себе великоросам. Постійно підкреслював це також тоді, коли працював в Америці, в Гарварді. Ніколи не забував нагадати, що література староруська є, власне, літературою київською, тобто українською». (Анджей де Вінценз, польсько-французький вчений, професор Гейдельберзького університету).
«У його поведінці завжди було щось гротескне, але він був, звичайно, великим мудрецем. Мав прекрасну пам’ять і твердив, що він взагалі не міг нічого забути. Друкував на машинці всі свої роботи зразу начисто — з усіма примітками та бібліографічними даними. Був всезнаючим і належав до того типу вчених, котрі особливо знають усе те, чого не знають інші. Чижевський був єдиною знаною мною людиною, яка могла вести мову «про 37-й рік», маючи на увазі не 1937 і навіть не 1837, але рік 1037, в якому він відчував себе так само вільно, як і в теперішнім часі. Займався, з однієї сторони, барочною літературою — польською, російською, українською, а також — російською літературою ХIХ ст., особливо Гоголем. Про те, що вважав поза межами літератури, як наприклад соцреалізм, Чижевський не писав зовсім — як про явище неіснуюче. І повторював, що в Росії літератури взагалі немає, а є тільки російські письменники. Мав багато польських друзів і іноді жартував, що Чижевські — старовинна польська шляхта, що є значно вищим, ніж бути «дворянами». (Ганс-Георг Гадамер, німецький вчений, багатолітній друг Чижевського).
Дмитро Чижевський якось написав: «Мій життєвий шлях привів мене з Росії у Польщу, Німеччину, Чехословаччину, Голландію, Швецію і т.д. І всюди я міг переконатися, що ті вузькі межі, у які історія поставила життя цих народів, шкодять цим країнам і народам не лише у економічному, але й у культурному плані. І будуть і надалі гальмувати їхнiй розвиток, якщо не подолати вузькі межі будь-яким способом — не порушуючи, однак, природних прав цих великих і малих народів».
За матеріалами газети «День» та праці Омеляна Пріцака, Ігоря Шевченка «Пам’яті Дмитра Чижевського»
«Рідна країна»
