Мовна тема знову стала основною в українському суспільстві. Але цього разу заїжджена передвиборча байка стає суворою реальністю…

У середовищі противників ідей влади можна виділити 2 умовні групи – активні громадяни, що самі мітингують і закликають інших до протесту та пасивні особи, що не бачать сенсу в боротьбі.

Насправді, обидві групи праві, бо сьогоднішню владу мітингами чи театралізованими виставами не залякаєш, але кинути українську мову напризволяще теж не можна.

Зрозуміло, що в більшості свідомих українців є робота, сім’я, безліч справ, але потрібно знаходити можливості хоча б якось допомогти справі. Адже нікому не хочеться потім опускати очі перед власними дітьми за те, що ми їм не передали найцінніший спадок будь-якої нації – її мову.

Багато-хто думає, що зможе виховати українців попри утиски нашої культури, але людина істота соціальна і взаємодіючи із російськомовним суспільством мало-хто зможе проявити принциповість у мовному питанні. Мова не зникне, але процес вимирання почнеться, бо більшості українців відверто начхати на свою мову, культуру, традиції, націю…

Я не знаю, що зараз робити, мабуть, як і більшість патріотів, але спосіб врятувати ситуацію точно існує.

Проте, для цього треба подолати “національну імпотенцію” лінь та егоїзм, які властиві українському менталітету. Пора б вже зрозуміти, що нас не врятують показушна бездарна опозиція, неонацисти чи організації-грантоїди. Сподіватись варто тільки на себе.

Мінімум, який повинен виконати кожен патріот – перетворити своє оточення з безхребетної денаціоналізованої маси у свідомих українців. Не прихильників конкретних ідей, не членів певних партій, а просто свідомих осіб як у національному, так і культурному сенсі.

Це все ж, у певній мірі, війна, і нам потрібно залучити на проукраїнський бік якомога більше людей. Русифікацією згори треба відповісти потужною українізацією знизу.

Почати цей процес зовсім не важко. Хочеш врятувати українську мову – починай це робити вже зараз, бо завтра може бути пізно.

Іван Лендєл