Людмила Олександрівна Лисенко належить до тієї нечисленної когорти людей, які невгамовно черпають з життя неоціненну мудрість, доносячи її людству.
Талант однієї з перших ведучих українського незалежного телебачення формувався і зростав протягом чотирьох десятиліть. Проте екран не став головним у її житті, вона бажала бути почутою поза ним.
Народжена у містечку Нова Ушиця на Хмельниччині в простій селянській родині, Людмила Лисенко ще в юні роки відрізнялась світлим розумом та творчими здібностями. У молодої, амбітної дівчини були усі шанси реалізувати себе в улюбленій професії.
Людмила Олександрівна завжди з натхненням працювала над проектами, що сприяли національному й культурному розвитку України. Вона завжди суперечила тим, хто хотів використати телебачення як пропаганду своїх політичних амбіцій. Свого часу через стійку безкомпромісність з некомпетентною владою ведуча стала жертвою важкого фізичного побиття, обкрадання та тиску з боку можновладців, мовляв, “це лише початок”. У таких випадках рідко хто спроможний знайти у собі сили та підвестися, забути минуле та продовжувати “сіяти” зерна правди, добра і оптимізму. Так, Людмилу Олександрівну справді можна назвати “журналістом-сіячем”.
Проте, незважаючи на ті негаразди, що несла із собою складна журналістська діяльність, Людмила Лисенко завжди працювала на совість, старанно виконуючи свою найголовнішу місію — бути почутою!
Лауреат багатьох фахових премій, заслужений журналіст України, повний кавалер ордена Княгині Ольги, обличчя вітчизняного телебачення...
Я мав змогу зустрітися й поспілкуватися з надзвичайною жінкою: сильною духом, сильною авторитетом, сильною мудрим словом. Сьогодні Людмила Лисенко неодноразово наголошувала на тому, що у свої 64 все ще навчається у людей, вона є ученицею мудрого вчителя на ймення життя...
Перш за все хочу із захопленням визнати, що 40 років на телебаченні — феномен вітчизняної журналістики. Як ви себе зараз почуваєте? Готові підняти цю числову планку та продовжити працювати на інформаційній ниві?
Так, більше чотирьох десятиліть моє життя пов’язане з телебаченням. Я глибоко переконана, що людина, яка прагне досконалості, не має зупинятися на своїх життєвій трасі. Звичайно ж, я продовжую працювати, продовжую творити. Можливо, зараз не настільки багато уваги приділяю саме журналістиці, оскільки пробую себе трішки в іншій іпостасі — в ролі письменниці. Я сподіваюсь, що незабаром завершу роман про геніальну художницю Марію Приймаченко, і в найближчому майбутньому ви поспілкуєтесь зі мною уже як з письменницею.
Чи пам’ятаєте ту мить, коли зловили себе на думці: “Я буду журналістом”?
Звичайно ж, я це добре пам’ятаю. У 1960 році моя сім’я відвідала Ленінград. Це була туристична поїздка. І саме там я вперше “познайомилась” з телевізором, побачила артисток на екрані і впевнено заявила, що згодом я теж буду у телевізорі.
Давайте пригадаємо початок вашого студентського життя: у 18 років юна дівчина з містечка Нова Ушиця їде у Київ, столицю, де все ще вирує “хрущоська відлига”, де все ще люди бунтують, повстають... Яке на вас враження справили тодішні реалії? Ви були готові до цього?
Тодішній стан суспільства нагадував швидше примирення,спокій, аніж зарядженість вимагати від влади змін. Хтось прогнозував ріст інтелектуальної свідомості громадян з приходом когорти молодих, освічених людей з новаторськими поглядами. Це справді була проривна хвиля, якій радянська влада не завадила розвиватись, сподіваючись на виховання справжніх партійців-інтелектуалів, які будуватимуть комунізм у найближчому майбутньому. Але в нас були інші мрії...
Робота у телепрограмі “Плеяда” в період здобуття Україною незалежності — одна із ваших мрій?
На той час це було щось неймовірне. Програма “Плеяда” вийшла в ефір у 1990-му році. Це була передача для українців, які разом з нами переживали культурно-національна відродження держави. В ефірі я працювала з унікальною людиною, майстром слова, Іваном Дзюбою. Кожен глядач нашої програми, так би мовити, духовно загартовувався, адже ми говорили про літературу, театр, образотворчість, мову, кіно тощо. І все це було суто українське, попри комуністичну пропаганду.
Сучасна журналістика, сучасне телебачення — вони кардинально відрізняється від того “грунту”, на якому “сіяли” ви?
Безумовно, відрізняється. Сьогодні журналісти, експерти сперечаються: “Що переживає сучасне телебачення: прогрес чи регрес?” На мій погляд, вітчизняне ТБ наблизилося до прірви (якщо вже не в ній). Прикро, що сьогодні в ефірі панує політика зі своїм кострубатим примітивізмом. Вважаю, створити цілісне, “здорове” телебачення неможливо, якщо на нього з усіх боків тиснуть можновладці своїми грішми та впливом...
Тобто ви не знаходите жодних плюсів у сучасному телебаченні?
Розумієте, позитив не потрібно шукати, його треба створювати. Сьогодні настільки багато “сміття” накопичилося на телевізійному просторі, що його не можна просто взяти і викинути, потрібно все починати з нуля. Ви самі, мабуть, помітили, що телеефір “кипить” шоуменами. Я ж хочу бачити на екранах просвітницькі, справді високоякісні проекти, у яких буде присутній чесний, відкритий погляд на нашу реальність. Журналісти мають не просто інформувати суспільство, їх покликання — змінювати, формувати громадську думку, давати людині той настрій, який змусив би її шукати шляхи до перемін.
Окрім журналістського фаху, ви ще й мистецтвознавець, фольклорист, етнограф. Важко підтримувати у собі цей універсалізм і завжди направляти його у правильне русло?
Ще будучи студентом-другокурсником Київського національного університету імені Тараса Шевченка, я почала вести програму “Погляд” на УТ-1. Проект мав значний успіх, мене вітали колеги, захоплювались ті, хто не вірив у спроможність 20-річної недосвідченої дівчини вести телепрограму. Хочу визнати, що досвіду мені дійсно бракувало. Я була в ефірі, спілкувалась з широкою аудиторією освічених людей, розмірковувала, аналізувала, і в той же час розуміла, що у цій сфері фактично нічого не знаю... Це був дуже потужний стимулюючий поштовх, щоб вчитись і працювати над собою. Згодом я закінчила аспірантуру Інституту мовознавства, фольклору та ентографії імені Максима Рильського і була дуже задоволена собою й тим, що не витрачала свій час даремно. У ті моменти я згадувала свого мудрого батька, який якось сказав мені: “Потрібно навчитися від усяких підступів недоброзичливців захищатися знаннями. Великими, найновішими, найкращими серед інших — знаннями.” І мій батько дійсно мав рацію, тому що для людини не існує конкретних меж пізнання — вчитися потрібно завжди!
Наразі ви тривалий час проводите у своєму рідному містечку Нова Ушиця. Відпочиваєте чи більше працюєте?
Нова Ушиця — мій рідний дім, це те місце, де своє сімейне життя будували прекрасні люди — мої батьки. Знаєте, мудреці вважали, що “вміння правильно відпочивати — невід’ємна складова успішної трудової діяльності людини”. Тим паче, що тут, на Хмельниччині, мені вдало виходить поєднувати відпочинок із творчістю. Я зустрічаюся з друзями дитинства, ми ділимось враженнями минулого, завжди поруч кохана людина... І ось ця сілька, але рідна атмосфера заряджає мене енергією, приємними емоціями, які я з натхненням плекаю у своїх роботах.
У такої людини, як ви, напевне є особисте кредо, з яким прокладаєте дорогу в житті?
...Кредо? Завжди рухатися тільки вперед не оглядаючись. Людина має вірити у власні сили, змінювати світ, і ніколи не забувати, що життя та його найменша миттєвість — неповторні.
Довідково
Лисенко Людмила Олександрівна
Народилася 25.10.1948 р., м. Нова Ушиця Хмельницької обл.
Київський держуніверситет ім. Т.Шевченка, факультет журналістики, 1971
Працювала головним редактором Національної телекомпанії України, ведуча програми «Не все так погано у нашому домі» на УТ-1
Орден княгині Ольги III (10.1999) та II ст. (06.2004); Орден Святого архістратига Божого Михаїла (УПЦ КП, 01.1999); відзнака Київського міського голови (03.2000); переможець Міжнародного рейтингу популярності «Золота фортуна» у номінації «Телеобраз України» (03.2000)
Спілкувався Вадим Хащук
