У палацовому комплексі Меджибізького замку зяє величезна діра. «Торік восени аж загуркотіло, як упав кусок стіни, — розповідають тутешні жителі. — А через рік на тому місці знову обвал».
Купи древнього каміння не підбирають, воно лежить на території історико-культурного заповідника. Аварійну стіну відгородили стрічкою, щоб допитливі туристи не опинилися під завалами. Але вберегти від руйнування фортецю тонка стрічка не зможе, пише Голос України.
Руїни: не гордість, а сором
Товщина фортечних мурів — майже два метри. Вони ще тримаються, хоча збудовані майже на століття раніше, ніж палац у дворі, зведений у другій половині XVІ століття. Двоярусна елегантна будівля виросла на глибоких підвалах, що мали для фортеці важливе значення.
Але сам палац ніколи не нагадував військову споруду — був вишуканим і вражав білокам’яним різьбленням і вазонами та зубцями з червоної цегли, що завершували другий поверх. Кілька століть його господарі вдосконалювали й прикрашали споруду. Ренесансною аркатурою було оздоблено фасад. Із середини XVІІ століття палац облицювали витонченою керамікою. Фігурні аттики ще й досі можна побачити на ньому. Але це якщо маєш добру уяву. Бо палац нині — така собі руїна, в якої потроху падають стіни...
Руїни палацового комплексу (golos.com.ua)
Та й такими, зруйнованими і жалюгідними, замками, палацами та фортецями у нас заведено пишатися. Бо інших просто не знаємо. Пригадується розповідь однієї бізнес-леді. Вона щоразу, як приїздили на підприємство зарубіжні партнери, везла їх на екскурсію в Меджибіж, Кам’янець-Подільський чи Ізяслав, які знамениті саме такими пам’ятками.
— Я гадала, що гості можуть позаздрити, — розповіла жінка. — Зрозуміла свою помилку, коли сама побувала за кордоном, зокрема у Франції. Там історичні палаци так збережено й доглянуто, аж інколи складалося враження, що в них досі живуть люди. Ось тоді не гордість, а сором обпік за наші руїни.
Щоправда, кілька разів на рік, коли у дворі проходять лицарські турніри чи фестивалі, і Меджибізька фортеця намагається святково прибратись. Та минає свято, і звідси зникає лицарський дух, і знову ходить примара пригнічення та невідворотної бідності.
Діри фінансові — діри у стінах
Кілька літ тому на ремонт та реставрацію історико-архітектурного комплексу із держбюджету виділили близько восьми мільйонів гривень. Вистачило, щоб відремонтувати та перекрити пристінні корпуси, що прибудовані до мурів фортеці із внутрішньої частини двору. В них — музейні, виставкові зали та адміністративні приміщення. Їх відновлення для музейного комплексу дуже важливе, бо саме в цих залах туристи залишають свої кошти після проведених екскурсій.
Але на відновлення найдавніших споруд грошей немає. Про блиск палацу, який бачив бали за участю членів російської царської родини, залишилися хіба що спогади. Про його відновлення ніхто вже й мови не веде. Головний клопіт — вберегти хоча б стіни, щоб не падали на голови туристів.
Замковій церкві, що стоїть за кілька десятків метрів від палацу, пощастило більше. Зведено її 1586 року. Та найгірші часи були в роки войовничого атеїзму. На неї чекала б та само доля, яка спіткала і палац, якби церкву не передали релігійній громаді.
— Два роки пішло на те, щоб повернути храм до життя, — каже настоятель отець Петро. — Це спільне досягнення прихожан і музейників. У нас не було жодних непорозумінь, усі разом намагалися відбудувати церкву.
У бюджеті знайшлись кошти, щоб відновити дах та встановити хрести. Прихожани тепер збирають гроші на оздоблення храму всередині. Про колишні блиск і розкіш тепер не йдеться. Все обмежується здебільшого вимогами розумної необхідності.
Від цих могил хасидизм поширився по всьому світу (golos.com.ua)
Не тільки фортеця, храм, палац, а й усі, хто нині живе поруч і разом із ними, змушені існувати саме за таким принципом. Співробітники не приховують: доходи і витрати надто скромні. Що з того, що обласний бюджет виділив близько дев’ятисот тисяч гривень на річне утримання закладу. Сімсот тисяч із
цієї суми пішло на зарплату. Решта — на комунальні послуги. А чим залатати діру?
Наявність фінансової діри яскраво ілюструють не так бухгалтерські документи, як величезні прогалини у стінах. І хоч би як музей намагався їх залатати, заробляючи на екскурсіях, святах та фестивалях, самотужки йому це не вдасться зробити.
Чому оминаємо відчинені двері?
Меджибізька фортеця не хоче піддаватись. Кілька літ тому на території музею археологи почали розкопки, щоб засвідчити: поселення мало давнішу історію, ніж фортеця. Цей крок у минуле сприймався як шанс її на майбутнє життя. А нині місце розкопок нагадує не поле наукових досліджень, а забуту смітникову яму. Хіба можна цим пишатися?
У захаращеній ямі важко впізнати місце археологічних розкопок (golos.com.ua)
Селищний голова Меджибожа Тамара Гуцалюк розповідала: «У нас сьогодні практично не збереглось жодного виробництва, котре могло б давати надходження до бюджету». Жалюгідна економіка позначається на житті містечка. Бюджет — дотаційний. Для селищної ради стало справжньою перемогою те, що протягом року на ремонт доріг було виділено 110 тисяч гривень. Вистачило, щоб капітально відремонтувати... 100 метрів шляху. І ще 300 метрів трохи підлатали...
Старі приміщення та культові споруди валяться і поволі зникають із території Меджибожа. А в цього містечка, що колись виникло між двома Бугами, така потужна історія і традиції, що саме вони могли б стати шансом на відродження. І фортеця — далеко не єдина перлина в короні Меджибожа.
Варто згадати, що саме тут у 1740 році оселився цілитель і цадик Баал Шем Тов, засновник хасидизму — вчення, що розійшлось по всьому світу. Тепер щороку тисячі хасидів їдуть поклонитися на могилу його наступників в Умань. Але ж могила великого вчителя хасидів, як і дім, де він проповідував перед учнями, залишилися саме у Межибожі.
Нібито перед смертю Баал Шем Тов сказав, що він виходить через одні двері і заходить в інші. Своїм ученням він відчинив двері в майбутнє і Меджибожу, але чомусь ми вперто не хочемо ввійти в них.
Чотириста літ тому, щоб прикрасити місто, магнати Синявські збудували тут Свято-Троїцький костел. Це недешево. Кажуть, Рафал Синявський пожертвував на підтримку храму дорогого скакуна, пасовище і ціле село. Через два століття на кошти князя Адама Чорторийського біля костелу спорудили дзвіницю. Тут було відкрито братство, яке благословив сам Папа.
За часів радянського атеїзму, коли верхівка храму почала валитись, не придумали нічого іншого, як ліквідувати небезпеку динамітом. Дах підірвали. Але стіни вціліли.
Їх добре видно з кабінету селищного голови. І вони теж могли б стати дверима в майбутнє. Ще двадцять років тому ухвалено рішення про реконструкцію костелу. За весь цей час лише пару років тому вдалося розчистити руїни від сміття та заростів. А далі?
Як повернути прихильність богів?
Кажуть, свої назви Південний Буг і Бужок отримали від імені Бог. От на якому місці стоїть Меджибіж. А в сусідній Марківці народився хлопчик, що нині є митрополитом Володимиром, предстоятелем УПЦ (МП). А в Меджибожі діти навчаються у школі, де колись сидів за партою їхній земляк Вітя Сабодан. Серед людей старших чимало однокласників і ровесників митрополита. Кожен хоче пригадати щось своє про ті часи, і люди з охотою розповідають.
А вам цікаво було б знати, як виростають майбутні митрополити? А посидіти за його партою? А почути живі історії від очевидців? Мабуть, так. Та хто з вас наважиться поїхати до Меджибожа? Де немає готелів. Погані дороги. Де тхне застійною водою від очисних водосховищ, що перетворилися на справжню екологічну катастрофу для містечка. Де під час велелюдних фестивалів гості ночують під відкритим небом чи, в кращому разі, у привезених наметах, а про туалети тільки мріють...
Не дуже гарно звучить. Але у всьому цьому непомітно розчиняється високий дух століть. А Меджибіж все частіше озирається в минуле, і все невпевненіше дивиться у майбутнє.
Ірина КОЗАК, «Голос України»
