Нарешті стали відомі остаточні висновки комісії, що розслідувала аварію на Горлівському хімічному об’єднанні «Стирол» (шестеро загиблих, десятки постраждалих). Безпосередньою причиною трагічної події визнано дефект трубопроводу високого тиску, змонтованого ще за радянської доби: саме звідти вирвалася хмара отруйного аміаку, нищачи все живе на своєму шляху.

Варто зауважити, що незалежні екологи з регіону задовго до обнародування відомчого вердикту попереджали, що вину намагатимуться скинути на «попередників», яких притягнути до відповідальності (через те, що минули десятки років) аж ніяк не вдасться. Поспішив поставити крапку в кривавій історії і нинішній приватний власник «Стиролу», виплативши сім’ям загиблих працівників по мільйону гривень компенсацій за втрату годувальника. Проте відкритим залишається питання: коли в місті знову завиють сирени, сповіщаючи про чергову смертельно небезпечну НП? У тому, що рано чи пізно це станеться, прості горлівчани майже не мають сумніву.

Питання вивчала «Україна молода».

Смерть пахне мигдалем

За традицією, що народилася ще за стаханівських часів, Горлівку вважають «столицею» Центрального Донбасу, де на крутих вугільних пластах гірники відбійними молотками видобувають «чорне золото». Але вже давно найголовнішою у промисловому місті стала хімічна галузь.

Неподалік від велетенського «Стиролу» розташовується ще одне підприємство зі схожою назвою — Горлівський хімічний завод. Колись це був супер–секретний «поштовий ящик» (остання обставина, власне, не заважала місцевим жителям знати, що там виробляють вибухівку для війська). Широко відомим в Україні Горлівський хімзавод став кілька років тому, коли з’ясувалося, що на території зупиненого підприємства зберігаються 3 тисячі тонн мононітрохлорбензолу — отруйної речовини, один міліграм якої миттєво вбиває людину.

Власне, вперше про себе пекельна речовина заявила 1989 року, коли просочилася у виробки горлівської шахти «Олександр–Захід». У підземному вибої загинуло кілька гірників. Рятувальники ж так і не змогли дістатися до мертвих тіл — спеціальні ізолюючі костюми вищого ступеня захисту розповзалися на очах під отруйним «дощем» з кам’яного даху.

За доби незалежності військовий «ящик» збанкрутував і припинив виробництво. Коли ж незалежних екологів допустили нарешті на територію, їхнім очам відкрилася фантасмагорична картина: безкінечні ряди поіржавiлих діжок iз попере­джувальними написами та характерний запах мигдалю навкруги, що не залишав сумніву: тут причаїлася сама смерть.

Хто і коли віддав злочинний наказ складувати мононітрохлорбензол на території «вибухового» заводу, та ще серед чималого міста — шукати зараз справа безнадійна. Колишня адміністрація «ящика» стверджує, що, мовляв, винні проектувальники, які свого часу, заради здешевлення проекту, не передбачили комплексу знешкодження відходів виробництва. Проте ще побутує версія, що на ГХЗ за радянських часів таємно, в порушення міжнародних домовленостей, вироблялися бойові отруйні речовини.

Так чи інак, а нинішня міська влада мусила шукати шляхи вирішення проблеми. Спочатку зусиллями бійців МНС отруйну рідину перезатарили в нові поліетиленові ємності. Пошуки бажаючих зайнятися остаточною утилізацією мононітрохлорбензолу тривали довго. Аж поки європейські зелені рухи, стривожені ризиками масштабної екологічної катастрофи (мабуть, більше ніж ми самі), не ініціювали виділення цільових валютних грантів. Відтоді транспортуванням отрути за кордон — вантажівками, через усю країну — займаються кілька приватних фірм. Робота ця періодично завмирає, коли закінчується черговий фінансовий грант.

Плюс вибухівка та ртуть

Незалежний донецький еколог Володимир Березін підказує, що проблема дезактивації колишнього Горлівського хімзаводу «мигдалевими» діжками аж ніяк не вичерпується. Свого часу, користуючись особливим статусом підприємства, на його території утворили безліч «диких» могильників для небезпечних хімічних відходів. Як це відбувалося, свідчить безпосередній учасник подій Петро Романов: бульдозером копали котлован, дно якого вкривали пластиковою плівкою в кілька шарів — ось і весь захист. Спеціаліст попереджає, що отрута потроху просочує навколишні ґрунти та невдовзі дістанеться головної водної артерії регіону — Сіверського Дінця.

Залишки отруйного мононітрохлорбензолу на заводській території можуть вибухнути. Якщо це, не дай Боже, станеться, здетонують 30 тонн тротилу, що все ще зберігаються на колишньому казенному підприємстві. Втім, що означає «зберігаються»? Зі збанкрутілого «ящика» звільнився практично весь персонал. Залишилася така–сяка охорона, яка просто не в змозі контролювати здичавілу територію, оточену іржавою, з дірами «колючкою». Якось міліція затримала вже поза заводською огорожею мисливців за брухтом, які поцупили з покинутого цеху дозатор, що містив більше пуда застиглої вибухівки. Страшно уявити, що було б, якби здобич безхатьків потрапила до металургійної печі.

Словом, якщо комусь спаде шалена думка влаштувати в Горлівці грандіозний «феєрверк», кращого способу просто не знайти. На розташованому неподалік «Стиролі» також є чому вибухати, що й продемонструвала недавня НП на підприємстві. Горлівські зелені переконані: у разі надзвичайної події в їхньому рідному місті біда миттєво набере апокаліптичних масштабів. Вогняний вал, прокотившись по житлових кварталах, досягне відвалів місцевого ртутного комбінату, підніме в повітря тонни отруйного пилу. Суміш із ртуті та хлорорганіки накриє більшу частину Донбасу, вразивши людей, отруївши ґрунт та врожай. А далі посуне на всі боки рештою України, потрапить у річки, що впадають до Азовського і Чорного морів, добереться й до бабусі–Європи...

Політика на сході — річ тонка

Зрозуміло, що такі проблеми не можна відкладати на завтра — бо інакше завтра може ніколи й не настати. Але індустріальна Горлівка, що мешкає поруч із справжнісінькою міною сповільненої дії, перебуває де–факто у стані банкрутства. У місцевій казні не вистачає коштів на зарплату бюджетникам, ремонт доріг та водогінних мереж, підготовку до майбутньої­ зими. Дефіцит міського бю­джету перевищує 55 мільйонів гривень. За таких умов екологія вимушено відсувається на невизначене «потім».

Є підстави вважати, що таку ситуацію створено певною мірою штучно. Кілька років тому на місцевих виборах у Горлівці переміг молодий незалежний кандидат Євген Клєп. Розуміючи загальну ситуацію на Донбасі, новий мер міста неодноразово заявляв про свою лояльність до «банкуючої» тут Партії регіонів. Та все одно в міру наближення чергових президентських перегонів правляча політична сила все відвертіше демонструє бажання поставити на стратегічну посаду «абсолютно свою» людину. Проти функціонерів із команди горлівського мера відкривають кримінальні справи, його самого «пресують» у підконтрольних владі ЗМІ, а днями перший заступник голови Донецької облдержадміністрації Сергій Дергунов різко розкритикував Клєпа, звинувативши останнього в утриманських настроях та порадивши «заробляти самостійно».

Узагалі–то способи заробити на кількох вагонах «нічиєї» вибухівки є, проте всі вони докладно описані в Кримінальному кодексі. Якщо ж серйозно, то дуже небезпечно ставити існування сотень тисяч донеччан у залежність від поточних політичних ігор.