Київ – Нове кіно про вибори у Донецьку, про ромів на Закарпатті та про життя і смерть на Житомирщині показали українські документалісти в рамках фестивалю Docudays UA 2014, що нині триває в Києві. Режисери кажуть: шукали історій не про важке життя, а про красу, оптимізм та потужність духу. Радіо Свобода подивилося нові стрічки про те, чим живе країна, і розпитало авторів про героїв їхніх фільмів.
«Присмерк» Валентина Васяновича з конкурсної програми Docudays UA – це вже друга документальна стрічка режисера, присвячена історії однієї сім’ї з села на Житомирщині, тільки цього разу – повнометражна. Марія і Сашко – матір та син, обидва похилого віку – живуть удвох. В дитинстві Сашко втратив зір через діабет, тому вони практично усе роблять разом: рубають дрова, доглядають корів, збирають трансформатор – і безперестанно сваряться. Валентин Васянович розповідає, що раніше, коли сил в обох було більше, навіть полагодили стару вантажівку – Марія дуже добре розбирається у техніці, знає, що таке стартер і які бувають акумулятори.
Хоч як парадоксально це звучить, «Присмерк» – дуже світлий фільм. Сашко замовляє собі труну, Марія тягне її на візку додому, а потім герої разом обговорюють чи потрібно її фарбувати – і у такий спосіб смерть перетворюється на частину буденних турбот, на частину життя. Сашко помер за деякий час після закінчення зйомок, і Васянович визнає: для обох героїв ця історія завершилася найменш драматичним чином. Режисер каже, що разом із стрічкою отримав величезний досвід і був вражений, якими сильними усередині бувають люди.
«Це кіно взагалі розпочалося із розповіді Марії про те, як корова не могла народити теля, мучилася і довелося зарубати її сокирою. Це був поштовх. Їхнє існування може здаватися первісним, героїв можна жаліти, але насправді таке життя насичене дуже потужними емоціями. Вони багато сперечалися, але також багато сміялися, і коли Сашка не стало, світ для Марії практично зруйнувався», – розповідає він.
За ці роки роми добре вивчили два слова: «грант» і «проект» – режисер
Позаконкурсний фільм «Табір» Олександра Балагура – також продовження давньої історії. На початку 90-х режисер зняв короткометражку в ромському таборі в селі Середнє на Закарпатті, а тепер вирішив показати, якими стали його герої за 20 років. Євген і Марина – діти, що біжать за автобусом кінематографістів у першому, ще чорно-білому фільмі – тепер мають власних дітей: у Марини їх троє, у Євгена – восьмеро. Не мають, однак, роботи та можливості дати їм освіту – в єдину у Середньому ромську школу дітей почали зганяти, коли побачили знімальну групу.
На фестивалі стрічка викликала неоднозначну реакцію. Один із глядачів, що назвався представником ромської громади, звинуватив режисера у тому, що той лише створює черговий стереотип про цей народ. Однак Олександр Балагура заперечує: «Табір» – не про складне соціальне становище ромів, а про те, як люди, котрі живуть без елементарних вигод та паспортів, спромоглися зберегти почуття гідності та краси. «Краса – це світ», – каже одна з героїнь фільму.
Режисер «Табору» пояснює: за ці роки тамтешні роми добре вивчили два слова: «грант» і «проект». Мовляв, сотні репортерів, що побували в Середньому за часи незалежності, лишили стійке уявлення, що людина з камерою – це брехун, що показує їхню бідність у вигідному для себе світлі.
«Ми не знімали кіно конкретно про ромів. В одному фільмі усіх цих проблем не охопиш. Різниця між нами полягає лише у тому, що у нас є гаряча вода, а в них – ні. Мені хотілося побути з цими людьми, передати ритм їхнього життя. Я не сприймаю це як компромат. Там, на Закарпатті, немає специфічно проблеми ромів. Вона є тут, комусь вона потрібна», – вважає Балагура.
Вибори – це як стрибки з парашутом – Армяновський
Однією з українських короткометражних прем’єр на Docudays UA став «М’ясокомбінат» молодого художника та режисера Пьотра Армяновського. Це фільм про день на донецькій виборчій дільниці. Армяновський розповідає, що шукав особливого героя, молоду людину, яка б прагнула змінити країну. І знайшов Оксану – студентку, що на волонтерських засадах взялась за роботу голови виборчої комісії. До речі, сам режисер, також свого часу працював на дільниці і навіть має відзнаку ЦВК. Каже, що працювати на виборах – це як стрибнути з парашутом.
«Екстремальність у тому, що є закони, велика кримінальна відповідальність і сам процес організації виборів. Часто ці речі сильно суперечать одна одній», – пояснює Пьотр Армяновський.
Вибори – це лише на перший погляд монотонна робота, додає сама Оксана, яка також приїхала на Docudays UA.
«Ми робили усе – навіть носили дощечки, з яких потім складали кабіни для голосування. Я, до речі, власноруч їх оббивала», – розповідає дівчина.
Серед іншого, в програмі фестивалю є також низка українських документальних фільмів, прем’єри яких відбулися восени на «Молодості». Це короткометражки «Кафе «Вояж» Романа Бондарчука – про життя українського півдня, та «Між нами» Катерини Горностай – про душевну близькість та фізичну відстань між людьми. А також повний метр «Хворісукалюди» Юрія Речинського – про одеських безпритульних.
