На сьогоднішній день вартість оплати праці в Україні становить близько € 1,3 за годину, тоді як середня європейська зарплата коливається в районі € 20-30 за годину.
Мінімальна зарплата 1.218 грн в рази менше реальної вартості споживчого кошика. Отже, ми працюємо за їжу, та ще й не досхочу, — пише Ніна Потарська, директор Центру соціальних та трудових досліджень, у колонці, опублікованій у № 17-18 журналу Корреспондент від 1 травня 2015 року.
Вона спробувала розібратися в причинах.
Економіка України орієнтована на експорт, сировинна. Основний прибуток в нашій країні отримують власники підприємств-гігантів, які, у свою чергу, не платять повною мірою податки, а прибутки систематично виводять в офшори. Ціна на світовому ринку на сировину – у твердій валюті. Від зниження курсу гривні експортери тільки виграють: маючи незмінно високу прибутковість, вони економлять на оплаті праці.
Ще один фактор – низька продуктивність праці. За даними Міжнародної організації праці, індекс продуктивності України один з найнижчих у світі, позаду ми залишили тільки деякі країни Африки. За наявної моделі оподаткування експортери, і так практично звільнені від сплати податку на прибуток, виводять кошти в офшори і не мають економічних стимулів для технологічного оновлення. У цій ситуації, коли дешевше найняти сотню людей з лопатами, немає сенсу купувати новий екскаватор. Поступки роботодавцям на кшталт зниження ставки єдиного соціального внеску не привели до масового «відбілювання» зарплат.
Це пов'язано з монополізацією ключових галузей і є прямим наслідком для економіки, яку контролюють кілька ФПГ, орієнтованих не так на внутрішній ринок, а на зовнішній і на оптимізацію отримання прибутку. Успішні приклади показують зовсім інший напрямок руху – підвищення автоматизації виробництва, інновації, використання альтернативної енергії, підвищення якості життя.
У європейських країнах серйозним стримувальним фактором є профспілки, в яких перебуває близько 10-15% населення, що працює. Вони борються з незаконними звільненнями і за поліпшення умов праці. В Україні профспілки мають більший перелік прав, ніж на Заході (наприклад, за радянським КЗпП профкоми можуть домогтися звільнення директора підприємства), проте мало хто прагне ними скористатися. Традиція боротьби за колективні права перервана за радянських часів. Кількість членів по-справжньому незалежних профспілок є мізерно малою, як і число прикладів боротьби з позитивними вимогами. Криза змусить багатьох звернути увагу на профспілки як останню соломинку в захисті заробітку, але консенсус влади у прийнятті нового ліберального Трудового кодексу може посилити владу роботодавця.
Серед причин неповаги босів до трудових прав – відсутність інструментів самозахисту працівників. Ніхто не має права відмовитися від роботи, навіть якщо власник заборгував зарплату. Без права на страйк право на гідну працю є ефемерним.
Сьогодні прийнято всі біди списувати на війну, але причини жалюгідної ситуації закладені багатьма роками раніше, а конфлікт тільки погіршив ситуацію. Сотні тисяч біженців створюють додатковий тиск на ринок праці, збільшуючи безробіття, знижуючи вартість і без того занадто дешевої робочої сили. Це сприяє подальшому зниженню стимулів до впровадження інновацій, затягуючи країну ще глибше в мертву петлю технологічної деградації промисловості. Стан війни, який, здавалося б, міг підштовхнути до проведення надзвичайних заходів з регулювання (у тому числі обмеження надприбутків олігархів й активних держінвестицій у стратегічні галузі – як це було у всіх розвинених країнах у воєнний час), навпаки, використовується як виправдання для дерегулювання й універсальна індульгенція для олігархії.
