Василя Зінкевича важко назвати обділеним державними відзнаками та нагородами. Він — народний артист України, лауреат Шевченківської премії, почесний громадянин Луцька, кавалер орденів «За заслуги» ІІІ та ІІ ступеня та ордена Миколи Чудотворця. І все ж найбільшою нагородою для нього є любов і повага великого кола відданих шанувальників його голосу, яке з роками не зменшується.
От і цього року 1 травня з нагоди 70-літнього ювілею співака вітань на його адресу надійшло чимало, пише Україна молода. От тільки сам ювіляр у цей день не призначав жодних урочистостей чи святкових концертів, а, як завжди, заховався далеко від метушні сучасного світу туди, де струни серця звучать найгучніше.
Завжди перший
24 травня 2002 року на майданчику біля столичного Міжнародного центру культури та мистецтв урочисто відкривали національну Алею зірок — наш варіант голлівудської Алеї Слави (нині її перенесли в район Пасажу на Хрещатику). Того дня було закладено чотири перших «іменних» зірки найбільших достойників від музики та спорту — поряд з іменами прославленої гімнастки Лариси Латиніної, співачок Євгенії Мірошниченко та Софії Ротару під першим номером значилася зірка Василя Зінкевича.
У цьому є щось символічне. Василь Зінкевич у всьому, за що не брався, намагався бути першим, якщо не єдиним. І в кожній справі вимагав і від інших, і в першу чергу від себе, найвищої майстерності, досконалості, а то й філігранності. Можливо тому не так багато останнім часом з’являється нових пісень у його репертуарі. Але практично кожна пісня, яку співає Василь Зінкевич, увійшла в золотий фонд української естради. Друзі жартують, що Зінкевич може блискуче заспівати навіть телефонний довідник.
Упертість і наполегливість були в характері Василя Зінкевича завжди. Але хтозна, чи став би він колись співаком, якби не доленосна зустріч із Левком Дутковським, який у 1968 році запросив випускника Вижницького училища декоративно-прикладного мистецтва першим чоловіком-солістом до жіночого вокально-інструментального ансамблю «Смерічка»? Адже Бог наділив Зінкевича іще й талантом неабиякого танцюриста та художника-модельєра. І до «Смерічки» Василь Зінкевич очолював танцювальний ансамбль «Смеречина», а ще раніше, в армії — полковий танцювальний колектив (він і досі виходить на сцену, наче танцює). Перші сценічні костюми для Софії Ротару, «Смерічки», пізніше «Світязя», «Червоної рути», а також для ансамблю пісні і танцю ім. Павла Вірського, Київського мюзик–холу, Буковинського ансамблю пісні і танцю розроблялися за ескізами Василя Зінкевича. Однак музичне чуття і педагогічний талант Дутковського, який зумів запалити на нашому пісенному небосхилі не одну зірку, допомогли Зінкевичу вибрати саме пісенний шлях у житті.
Від «Смерічки» до «Світязя»
Сам Василь Зінкевич згадував, що як співак він народився у новорічну ніч 1969 року, коли на Чернівецькому телебаченні в новорічній програмі прозвучав запис пісні Левка Дутковського «Сніжинки падають» у його виконанні. Історія цього запису досить незвичайна. Спочатку справа ніяк не клеїлася: зробили кілька дублів, але досягти бажаного ефекту ніяк не вдавалося. Тоді вирішили запросити Володимира Івасюка, який охоче відгукнувся і, маючи певний досвід, записав пісню з кількох дублів. Але Зінкевич не міг змиритися з «поразкою» і попросився зробити ще одну спробу. І заспівав цього разу так, що в ефір пішов саме цей запис.
А через три роки саме Василь Зінкевич, Володимир Івасюк та Назарій Яремчук, який прийшов до «Смерічки» у 1969 році, заспівали на весь Союз у фіналі «Пісні року» невмирущу «Червону руту», голосно заявивши про існування нової, самобутньої української естради. В Україні вона на той час звучала повсюди: восени 1971 року на екрани вийшов музичний фільм «Червона рута» з Василем Зінкевичем та Софією Ротару в головних ролях. І полетіли-поїхали ці пісні не лише по всій країні, а й по світу.
Разом iз піснями поїхали по країні і їх виконавці. «Смерічка» з Вижниці перейшла під егіду Чернівецької філармонії, тож артисти практично не відпочивали від гастролей, даючи по 2-3, а то й 4 концерти щодня вживу: в робітничих цехах, на колгоспних ланах, перед шахтарями, робітниками, будівниками БАМу. Не витримавши такого напруженого графіку, Василь Зінкевич у 1975 році покидає «Смерічку» і переїжджає до Луцька, де невдовзі на багато років стає незмінним солістом ВІА «Світязь». У Луцьку він живе і нині — один iз небагатьох, хто так і не зміняв затишок і душевність «периферії» на столичну метушню. Справу батька продовжують і два його сини Василь та Богдан — лідери популярних серед молоді хіп-хопових колективів «Тартак» та «Основний показник».
Останнім часом Василь Зінкевич не частий гість на сторінках преси. І не тому що не запрошують, а тому що, як і в піснях, не звик розмінюватися на дрібниці. Зрештою — це його вибір і його право. Як писав відомий тернопільський музичний літописець і його добрий друг Михайло Маслій, «він залишився старомодним і, мабуть, таким буде завжди. І хай собі, ми його любимо, незалежно від стану модності чи немодності. Василь Зінкевич сьогодні уособлює найкраще, що є в українській естраді. Він працелюб до фанатизму і так само відданий мистецтву пісні. Зінкевич — ціла епоха в історії української культури». І до цього важко щось додати.
Маловідомі факти з біографії Василя Зінкевича
Вокальні здібності і любов до мистецтва передалися Василю Зінкевичу від батька, Івана Харитоновича. Останній гарно співав, був регентом церковного хору. Другим захопленням стали танці — ще малим Василько зробив собі вдома невеличку сцену і танцював на ній. У шкільні роки брав участь у художній самодіяльності.
Олександр Серов, який свого часу був солістом «Світязя», намагався копіювати Василя Зінкевича не лише манерами, а й візуально. Їхній колега Дмитро Гершензон згадував, що одного разу на концерті у Севастополі Сєрова переплутали із Зінкевичем і в першому відділенні віддали ледь не всі квіти.
Василь Зінкевич завжди дуже прискіпливо ставився до свого репертуару. Відому пісню «Шлях до Тараса» на слова Юрія Рибчинського він виношував більше року, доки записав.
Найчастіше на день народження Василь Зінкевич їде в рідне село Васьківці на Хмельниччині. Коли мамі стало важко ходити по воду, на подвір’ї батьківської хати він власноруч викопав криницю. І зараз багато речей любить робити своїми руками.
Колеги про Василя Зінкевича
Анатолій Матвійчук
Присутність таких людей у кожній культурі — на вагу золота. І не тому що він має гарний голос і багато років не зраджує українській пісні. А перш за все тому, що він — надзвичайно висока Людина у своїх філософських роздумах про рідну культуру, про силу рідного слова і пісні, про місію Співця у сучасному прагматичному і зматеріалізованому світі. Він — носій генетичного Коду Нації.
Мені надзвичайно прикро, що його так мало — і не лише з піснями, а перш за все зі своїми думками, своїми поглядами, своєю надзвичайною високістю душі і ясністю думки. Він — справжній Гуру нашої культури. Такі люди мають панувати в інформаційному просторі нашої країни, кожне його авторитетне Слово повинно проростати в душах наступних поколінь. Бо він — справжній Майстер. Атлант, який тримає українське Небо над усіма нами.
Дмитро Гершензон, дует «Світязь»
Для будь-якого музиканта робота у «Світязі» була школою професійного зростання. Варто визнати, що чи не основну роль у цьому відігравав Василь Зінкевич — людина, яка має рідкісний смак і відчуття часу. Завдяки йому і всім музикантам «Світязь» мав за честь називатися колективом номер один в Україні. А це зобов’язувало багато до чого. Зінкевич ніколи не давав спуску і можливості розслаблятися.
Таким же вимогливим він був і до себе. Від того, коли він покаже мені майбутній твір, і до появи цього твору на люди часто бувала дуже довга дорога. І якщо пісня навіть вже записана в студії, це ще не означає, що це вже кінцевий варіант. Цікава історія пісні «Скрипка грає». Василь співав цю пісню і раніше, але вона була якась напіввесела. Мені здалося, що Ігор Поклад набагато глибший як композитор. І я запропонував Зінкевичу спробувати більш баладний варіант цієї пісні. Для мене ця пісня досі є найулюбленішою. І саме це аранжування взяла для виконання Тамара Гвердцителі.
Жанна Боднарук
Я неодноразово мала нагоду спостерігати за Василем Зінкевичем під час концертів, і в мене склалося враження, що він передусім — високопрофесійна людина у будь-якому плані. Для мене він артист із великої літери, своєрідний еталон у всьому — у підході до пісні, до сценічного іміджу, у спілкуванні з публікою і з різними людьми. А його «Шлях до Тараса» — це взагалі вершина музичної драматургії.
Такі люди заслуговують на те, щоб не сходити з екранів телебачення. Натомість ми бачимо зовсім іншу картинку. І це стосується не лише Василя Зінкевича, а й багатьох інших високопрофесійних артистів, які раптом у своїй країні стали «неформатом». Але це питання не до артистів, а до нашої держави, до рідного Міністерства культури, які мали би всіляко шанувати і популяризувати таких митців. Натомість і через рік після Революції гідності все українське у нас як не було у фаворі, так і не є... І це дуже прикро.
