У світлі різкого зростання потреби українців у власному кіно наша художня проза мала б давати ідеї та сюжети для екранного втілення. Проте шукати сценарії в українській літературі – справа невдячна

Це в тому випадку, якщо хочеться створювати не поетичне кіно, а таке, за яке глядач буде готовий заплатити  власні гроші. Або – заточене на фестивальний успіх.

Ризикну припустити: аби українське поетичне кіно раптом стало основою кіноіндустрії й глядач почав вимагати саме його в кінотеатрах, матеріал для сценаріїв могли б давати 100% українських поетів і 95 % українських прозаїків. Але так не є, тож кіно не має в Україні критичної маси літературного матеріалу для кіновтілення.

Найбільш придатними для цього виявилися, як не дивно, твори класика української літератури Івана Яковича Франка. Для великого екрану й у форматі телесеріалу в різний час були взяті «Захар Беркут», «Украдене щастя», «Для сімейного вогнища», «Перехресні стежки» та «Основи суспільності». Цю інформацію, озвучену місяць тому під час круглого столу про труднощі екранізації української прози продюсер та сценарист фільму «Незламна» Максим Данкевич: «Воно зрозуміло, у класиків хоч сюжети трапляються».

Проте від 1991 року дотепер усе ж було створено кілька фільмів за творами сучасних українських письменників. У всякого з них була своя доля і свій шлях до глядача. Але кожен запам`ятався, як досить удалий.

1. «Кисневий голод». 1992 рік, режисер Андрій Дончик

Екранізація ранніх, так званих «армійських» оповідань Юрія Андруховича, надрукованих у харківському журналі «Прапор» (тепер – «Березіль»). Відтоді й дотепер – єдиний зразок не просто його реалістичної прози, а й, так би мовити, «лінійного та драматургійного» Андруховича. Сам автор брав участь у створенні сценарію, а фільм про пекло радянської армії, з якого головний герой, рядовий Білик, виходить переможцем, відзначений на міжнародних фестивалях. Часом його можна зловити в ранкових ефірах українських каналів.

2. «Приятель небіжчика», 1997 рік, режисер В’ячеслав Криштофович

Екранізація однойменного роману Андрія Куркова, стрічка знята Україною в копродукції з Францією. Сценарій писав сам Курков, професійний кінодраматург. За сюжетом, невдаха – безробітний наймає за останні гроші кілера, аби той його вбив. Та раптом відчув смак до життя, і вже шукає кілера, аби вбив попереднього кілера. Фінали роману та фільму дещо відрізняються, а саме кіно можна вважати зразком неонуару. Має п`ять міжнародних відзнак, у тому числі Курков – за кращий сценарій. І український фільм не був би українським фільмом, аби хоч раз не висувався б на здобуття «Оскара».

3. «Ґудзик», 2008 рік, режисер Володимир Тихий

Екранізація однойменного роману Ірен Роздобудько, за який авторка здобула Гран-прі «Коронації слова». Сценарій телевізійного фільму вона писала сама, а цього року презентувала вже «Гудзик 2». Невідомо, чи буде екранізація... Але з самим фільмом пов`язані невеличкі казуси. Перший: жанрове визначення. За сюжетом це мелодрама, дія якої починається у 1980-ті роки. Через нещасне кохання герой іде служити в Афганістан. Коли повертається – знаходить нове кохання, молоду дівчину. І не підозрює, що вона – донька тієї, котру він так палко кохав раніше. Але на російських довідкових ресурсах жанр фільму визначений категорично – бойовик. Другий – назва. Стрічка в оригіналі знята російською мовою, тож назва «Пуговица» конфліктує з «Ґудзиком» у тій мірі, в якій «Пісня про рушник» конфліктує із «Песней о полотенце».

4. «Помин», 2012 рік, режисер Ірина Цілик

Той випадок, коли автор знімає кіно, у вільний час будучи літератором. Чи навпаки – письменниця пише, аби було, що знімати. Так чи інакше, Цілик екранізувала власне оповідання, вклавшись у формат короткого метру. За сюжетом, міська дівчина продає батьківську хату в селі, але коріння відпускає її від себе не так уже й просто. Далі маленька драма потягнула за собою великий список міжнародних фестивальних відзнак і була у великому прокаті – як частина альманаху «Українське нове кіно».

5. «Іван Сила», 2013 рік, режисер Віктор Андрієнко

Екранізація пригодницької повісті, написаної для дітей Олександром Гаврошем. Один із двох повнометражних дитячих фільмів, котрі вийшли на великий екран не просто останнім часом, а й взагалі – від 1991 року (другий – «Трубач» Анатолія Матешка). Гаврош у книзі дає вільний переказ біографії українського стронгмена Івана Фріцака, знаного на початку минулого століття в Європі. Проте заговорити про постать Фріцака як персонажа, окремого від повісті, змусила саме екранізація. Мав широкий прокат, але вдячна аудиторія – цільова, тобто, коли фільм спеціально показують дітям. Нещодавно спалахнув скандал: виконавець ролі Івана Сили, український спортсмен Дмитро Халаджі, виступає на окупованих територіях, співпрацюючи з сепаратистами. Проте фільму ніщо не загрожує — забороняти якісне українське дитяче кіно нема дурних.

АНДРІЙ КОКОТЮХА, Еspreso.tv