Вже вкотре Музей шістдесятництва порадував черговим цікавим відкриттям. Днями публіці було представлено персональну виставку «Любіть Україну» видатного українського художника, нащадка великого просвітителя Петра Могили — Геннадія Польового, який через поважний вік не зміг прийти на зустріч (у наступному році він святкуватиме 90-річчя).
Значна частина робіт виставляється вперше. Ознайомитися з картинами художника можна до 16 жовтня, пише Україна молода.
Майстер краси
Мистецький «скарб» майстра значний і багатогранний, осяяний величчю духа й любов’ю до України. Художник був невинно засуджений і засланий до ГУЛАГу. Під час хрущовської відлиги реабілітований, але не зломлений ішов за світлом.
Пан Геннадій не лише талановитий художник, а й обдарований поет, публіцист. Раніше були опубліковані спогади Польового про художників-шістдесятників: Аллу Горську, Григорія Гавриленка, Володимира Куткіна, з якими разом учився.
Геннадій Петрович народився 3 червня 1927 року в Одесі. Після повернення з таборів у 1955 році Польовий перейшов із декоративно-прикладного факультету, на якому він навчався з 1949 року, до графічного факультету Київського худінституту, який і закінчив у 1960 році. Його педагогами були відомі майстри Василь Касіян (котрий проілюстрував і оформив 102 книжки), Іларіон Плещинський, Олександр Пащенко, Леонід Чичкан (життєписець Гуцульщини у картинах). Під час навчання художник зустрів свою дружину Галину Гаркавенко — майбутню українську художницю.
Із 1957 року реабілітований майстер — учасник багатьох республіканських і всесоюзних виставок, із 1963 року — член Спілки художників СРСР. Провів більше 20 персональних виставок. Художник майстерно працює у різних жанрах та техніках: акварель, ліногравюра, олія, пастель, темпера.
Він багато мандрує з всесоюзними групами акварелістів, пише з натури, створює цикли пейзажів зі своїх подорожей по Болгарії, Бурятії, Якутії, Кавказу, Курильським островам, Сахаліну, Сибіру, Уралу... Та головна його муза – Україна. Це їй він присвячує цілі поетично-філософські серії: «Верби України», «Вечірні вогні Києва», «Крим. Кара-Даг», «Самоцвітні Карпати», «Соняшники України», «Проти безумства воєн» тощо.
У 2008 році художник пророче написав: «Молюся своїй Україні. Будь славна і прекрасна. Думаю, вірю, надіюсь — прийде час, буде сказано Слово, прозвучить крик тривоги: «Люди, що ми робимо? Схаменімося! Єднаймося в добрі та людяності! Вбережемо Україну! Нехай вона весніє у віках, благословенна земля наша!»
«Ще порох є в порохівницях, ще промінь в серці не загас!
Не запізнись, вставай за діло, пора, в дорогу, з Богом, час.
Іди, рушай в дорогу сину, тут твій народ, твоя земля.
Люби святую Україну, Дніпро, людей, степи, поля!»
Цей вірш митець написав напередодні виставки. І хоча дуже хотів прийти до людей, але за станом здоров’я не зміг, тому просив прочитати своє звернення на її відкриті сина Сергія.
«Що хотілося б сказати у свої майже дев’яносто? Бережіть, шануйте, любіть свою прекрасну землю — Україну. Поля, ліси і гори, її міста і села. Кілька слів про свою творчість. Я — пейзажист. Усе всюди цікаво. Чарівна, неповторна природа. Все хотілося відтворити, віддати свої враження іншим, прожити життя у творчості, у мистецтві. Завжди й всюди — з палітрою та пензлем, з олівцем у руці, з Сонцем і високою мрією у серці. Майже вся моя творчість про Україну й присвячена Україні».
Із Сонцем у серці
«Ми ще до кінця не оцінили ні самого Геннадія Петровича, ні тієї абсолютно унікальної ситуації. Адже він є пранащадком Петра Могили, який, до речі, а про це не всі знають, декілька століть тому заснував знамениту Голосіївську пустинь, — розповідає Василь Бойчук (брат дружини сина художника). — У культурно-освітньому сенсі більше Петра Могили ніхто не зробив. Свідченням цього, крім усіх інших його заслуг, вікопомною залишиться знаменита Києво-Могилянська академія, практично — це перший вищий навчальний заклад у Європі заснований архімандритом. І однією з причин, що Геннадій та його брат-близнюк Валерій потрапили в радянські концтабори, — є те, що вони нащадки Петра Могили».
«Якщо окреслити всю його творчість — сонячність... Він майстер краси. Його не цікавила урбаністика. Він міг не їсти, не пити, для нього головне — творчість. Він намалював декілька тисяч картин, які розійшлися по музеях. Дуже багато картин він подарував Дитячій академії. І те, що представлено тут, вдалося ледве-ледве зібрати. Маленькі малюночки, представлені на цій виставці, він створив у заслані, й як і Тарас Шевченко, вимушений був їх переховувати у халявах чобіт», — згадує пан Василь.
«У своєму житті батько ніколи не старався робити щось для себе. Він творив велике мистецтво. Ніколи не думав, що це можна продати й на отримані гроші жити», — розповідає син митця Сергій.
«Із моєю мамою батько познайомився в Художньому інституті. Вона часто їздила з ним на виставки, в творчі поїздки, адже теж малювала (у неї дуже ніжні акварелі). Також була неперевершеним гравером створюючи кольорові роботи, які вважали одними з найкращих у СРСР. Допомагала в усіх його справах, була надійним тилом, бо все, що стосувалося побутових проблем — брала на себе», — ділиться спогадами Сергій Польовий.
Як Могила став Польовим…
Батьки Геннадія Петровича були пов’язанні з акторством. Свого часу тато поїхав до Петербурга на навчання. Там зустрів своє кохання — Марію. Вони одружилися, але через революційні події 1917 року були змушені залишити столицю Російської імперії й переїхати в Одесу, до брата Василя. А коли брата репресували, то переїхали в Київ, до іншого брата — Костянтина. Аби уникнути терору, Костянтин згодом виїхав до Чехословаччини, а Петро змінив «незручне» прізвище Могила на нейтральне Польовий...
Перед Другою світовою війною мама Марія Федорова, щоб якось убезпечити сім’ю, почала шукати місце, де можна було б у СРСР хоч якось заховатися від страшної радянської влади, в якої творчі люди завжди були «під прицілом». За фахом мати була театральним режисером, тож поїхала до Комсомольська-на-Амурі, де саме створювали молодіжний театр. Але суворий клімат був не на користь дітям, та й повне творче невдоволення роботою змусило її переїхати на Закарпаття, де вона працювала в театрах кількох міст.
Коли почалася війна — сім’я роз’єдналася... Із 14-річними синами Геннадієм і Валерієм глава сімейства почав шукати місце, де можна було б сховатися вже від фашистської навали. Але в Ставропольський край, до знайомого, вони так і не потрапили — німці наступали швидше, ніж тікала родина Польового.
Тож потрапили в окупацію. Аби якось вижити, мусили працювати простими батраками на кубанських фермах: збирали й переробляли соняшники. Так вони провели декілька місяців, а потім доля їх закинула в Крим. Місто Керч зустріло їх страшними картинами руїн і було абсолютно безлюдним, лише патрулі есесівців ходили між згарищ. Добре знання батьком німецької мови врятувало сім’ю від розстрілу: німців ледь вдалося умовити й пообіцяти, що всі троє негайно залишать місто.
На Кримському півострові родина ще певний час працювала на зборі винограду. Та згодом, порадившись, вони вирішили добиратися до Києва. Із товарняка, на який сіли правдами й неправдами, німці їх зняли й відправили до концтабору, де вони провели кілька жахливих тижнів.
Невдовзі всіх бранців вишикували в колону й повели на залізничну станцію. Людей почали вантажити у вагони, щоб відправити в Німеччину. Але зненацька станцію почали бомбити радянські літаки. Тікали хто куди! Так Польові врятувалися від неволі й зуміли добратися до околиць Києва. Аби вижити, довгий час батрачили в ближніх селах.
То вже після визволення Києва Петро Польовий влаштується співаком до хору Григорія Верьовки, який саме тоді тільки-но починав свою знамениту історію.
Із німецького — в радянський концтабір
По закінченні війни Геннадій пішов учитися в художній інститут. Здавалося, що всі біди позаду. Свідома молодь тоді почала гуртуватися: збиралися, аби поспілкуватися, поспівати українських пісень, почитати вірші класиків і сучасників.
Якось в їх гурті з’явився хлопець екстремістських переконань, він збирав зброю, готував листівки проти радянської влади. Тож у 1950 році усіх «згребли» й посадили, звинувативши у створенні молодіжної антирадянської організації, так званої «Народно-визвольній Партії» (НВП), «...що ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення політичного устрою у Радянському Союзі».
З цього часу й почалися невільничі митарства братів Польових. Геннадій опинився на лісоповалі в Солікамську («Усольлаг»), а Валерій (який став згодом відомим композитором і виростив донечку Віту, знамениту піаністку) — на уранових копальнях. Вочевидь, що через значне опромінення, отримане на тих каторжних роботах, Валерій раніше пішов із життя, його немає вже 30 років...
І хоч яким важким випробуванням для сім’ї стала війна, яка їх роз’єднала в трагічному 1941 році, неволя синів була ще важчим тягарем. Лише після смерті Сталіна, в 1954 році, брати Польові були звільнені. Нарешті вся сім’я знову була разом (за якийсь час до того змогла повернутися до своїх рідних і мама).
Епілог
Радянській державі не потрібні були «неугодні», волелюбні художники, поети, а потрібні були виконавці волі влади. Але знаходилися люди, які своєю силою волі та духу перемагали й виживали попри репресії, тиск і гоніння. Ці люди зберегли і пронесли дух поколінь, дух нашої історії через усі негаразди.
Ось так і Геннадій Польовий-Могила якось пробився своїм духом, не борючись із владою зі зброєю в руках чи негативними відозвами, хоча відсидів по суті саме за цими звинуваченнями. Він показав найвищу силу — силу того, що людина може стати вище над усім цим і творити прекрасне. І це прекрасне здатне перемогти все зло...
Якщо подивитися на роботи Геннадія Польового, то може видатися, що це людина весела, енергійна, безтурботна. Та насправді це людина, яка прожила важке й страшне життя, а її оптимізм вартий пошани і наслідування.
