Це – маленька «датська» стаття, тобто написана до певної дати. Така дата – 29 грудня 1958 року, відколи з Кримінального кодексу СРСР вилучено поняття «ворог народу».
Я – дочка «ворогів народу». Радянського – само собою — і соціалістично-угорського (якщо стаття про «членів сім’ї ворога народу» була у Кримінальному кодексі Угорської Народної Республіки).
Я вже сказала, що у Кримінальному кодексі СРСР така стаття була. Її скасували, оце сьогодні – 58 річчя знаменної події. Оскільки народилась я на три роки раніше, у мене були всі можливості відчути на собі «привілеї» ст.58 Кримінального кодексу СРСР, зокрема, «літерної» — «ЧСІР» («члєни сєм’ї ізмєнніков Родіни»), а також дбайливо виписаного окремого Закону «Про членів сімей зрадників Батьківщини» від 30. 03.1935р.
Народитися мені довелось у місті Тайшеті Іркутської області (в особлагу Озерний, як, зрештою, й загалом у СибЛагу та інших подібних місцях, пологові будинки проектом не передбачалися). Невдовзі після того мене разом із моєю мамою етапували для подальшого відбування покарання в той-таки особлаг Озерний, де мама опинилася після придушення повстання в’язнів Кенгіру, що в ньому вона, разом із батьком, брала участь.
Літерна стаття 58-ї — з причини мого малолітства, точніше, «маломісяцтва», до мене ліпилася важко. Але Країна Рад про затишне місце для мене й таких, як я, «вороженят», звичайно, подбала: дитбудинок. А там уже змінювали прізвище, ім’я, тиждень-два у даті народження – і дитина губилася назавжди.
Дізнавшися, що мене готують до нового етапу й цілком усвідомлюючи, що більше мене не побачить, моя мама оголосила голодування – на знак протесту проти мого у неї «із’ятія». Голодування було сухе, затяте – на смерть. Мама перемогла ГУЛАГ: мене дозволили забрати її батькам, які й приїхали по мене через увесь «нєрушимий», із малесенького села Оріхівки Краснодонського району Ворошиловградської області — до того ж таки Тайшету. На той час мені було дев’ять місяців, і я всерйоз намагалася розпрощатися із цим світом, як спосіб обравши недокрів’я. До того ж у мами під час голодування пропало молоко (у мене тоді з’явилася друга мама, яка мене й вигодувала – пані Зеня Брикайло, в заміжжі – Глушко, вона, дякувати Богові, жива й зараз, а от мій молочний братик Богдан уже помер…).
Словом, вдалося мені державної опіки над «чесеірами» в такий оригінальний спосіб уникнути. І вирушила я в ті найкращі у світі краї, де цвіли воронці, і хмари цвіли воронцево, й прямовисно тріпотіли проти сонця жайвори, а дні й ночі стояли від степу – до небес, і серпневі зорі переморгувалися під самісіньким носом…
Про те, як 58-а літерна, уже неіснуюча, мене таки спробувала наздогнати через мало не тридцять літ, розкажу іншим разом. Не про це зараз, та й учасники подій іще топчуть землю.
Зараз – про те, що як «ворогів народу», «шкідників», «агентів іноземних розвідок» було розстріляно, замордовано в таборах, запроторено в ГУЛаг мільйони людей.
Мільйони «дружин ворогів народу», «членів сімей ворогів народу» не повернулися з таборів, мільйони «дітей ворогів народу» зникли без сліду в м’ясорубці під назвою «радянська система». Мільйони скалічених доль, нереалізованих талантів, втрачених для цивілізації світлих мізків і чистих сердець…
Підкріплені Конституцією, Кримінальним кодексом і спеціальнимм законами, «Великий терор» 1937-38р.р, страхітливі «показові суди» 30-х, перетворили СРСР на божевільню, країну масового психозу, де панували хвороблива підозріливість, тотальний страх, лихоманково — параноїдальні пошуки «ворогів народу», «іноземних шпигунів», «шкідників» та «саботажників». Щоб стати героями, як Павлик Морозов, діти вистежували власних батьків. Народ із паралізованою волею став знаряддям для виконання найбожевільніших проектів комуністичної влади.
Прогляньте, будь ласка – чи перегляньте — виступ Путіна 18 березня 2014 р., що передував підписанню договору про анексію Криму. Я не про цинізм і нахабну брехню Путіна, це нікого давно вже не дивує. Я про інше — про обличчя людей у залі. Людей, які догідливо, із захватом аплодують тезі «вождя» про «национал-прєдатєлєй». Так само аплодували люди на сталінських «показових судах» вирокам про страту, не замислюючися, що наступним може стати він сам…
Олена Бондаренко, літераторка
