Щодо Пак Кин Хе в Кореї розпочато процедуру імпічменту, а привід для цього – за українськими мірками – є просто таки мізерним. Суть у наступному. Соратниця Пак Кин Хе – Чхве Сун Сіль – була помічена у корупційних діях – ця жінка перераховувала пожертви великих компаній на власні рахунки. Чи знала про це її подруга-президент – питання відкрите. Саме Пак Кин Хе, природно, стверджує, що не знала. Однак маховик усунення її від влади вже запущено. Парламент Південної Кореї розпочав процедуру імпічменту, що супроводжувалось масовими заворушеннями: вулиця вимагала від Пак Кин Хе піти у відставку. І пані президент заявила, що беззастережно підкориться тому рішенню, яке буде ухвалене під проведеного розслідування.

А нам «своє робить»

Питання, яке є актуальним для України у зв'язку з південнокорейською драмою, полягає в наступному: чому за всю нашу чвертьвікову історію нам не трапилася жодна Пак Кин Хе? Між тим з п'яти президентів України не було такого, від якого не вимагали піти у відставку. Навіть від Леоніда Макаровича Кравчука, котрий, до речі, проявив найбільшу схильність до рефлексії та погодився на дострокові президентські вибори. Щоправда, одночасно із достроковими парламентськими. Натомість всі його наступники мали значно міцніші нерви та значну грубішу шкіру, не чуючи закликів піти та не ловлячи хвилю суспільних настроїв.

Традицію відправляти опонентів у глибокий ігнор заклав Леонід Кучма. Ані смерть Гонгадзе, ані плівки Мельниченка, ані оборудки з газом та енергетикою, в яких брали участь Бакай, Пінчук, Щербань, Фірташ, Деркач, Суркіс, Ахметов тощо, ні на йоту не захитали позиції самого Кучми, а також позиції його «сім'ї» та його клану. Нині, коли Леонід Кучма пройшов апгрейд і переродився з вельми контраверсійного політика у поважного «мінського» переговорника, тільки вкрай наївна людина може розраховувати на те, що колись матиме місце повернення і до справи Гонгадзе, і до тих останніх слів, які екс-генерал Пукач адресував на суді Леоніду Кучмі.

За наступного президента України – Віктора Ющенка – також мали місце спроби зініціювати його звільнення. Взагалі, це улюблений спорт українського парламенту (принаймні, тієї його частини, що перебуває в опозиції до чергового глави держави) – зареєструвати в Раді законопроект стосовно імпічменту. Нині на спортивній арені «виступає» Радикальна партія Ляшка – вона також розважається написанням законів про примусову відставку президента. Дарма, що за 25 років Незалежної України жоден подібний прожект не пройшов навіть початкових стадій його реалізації. Як то кажуть, папір все стерпить, тож законотворці й продовжують «творити». Втім, у нас же є 111-та стаття Конституції, яка, навіть за відсутності окремого закону про імпічмент, дає право розпочати його процедуру. Чи не дає?...

Утопія як вона є

У процедури імпічменту, прописаної в Конституції України, є три величезних недоліки. По-перше, вона надто громіздка. Спочатку 226 народних депутатів піднімають дане питання. Відтак створюється спеціальна тимчасова слідча комісія (закон про спецкомісії, до речі, досі відсутній, і, як зазначила нещодавно віце-спікер ВР Оксана Сироїд, президент Порошенко не підтримує його розгляд). Після цього, ознайомившись з висновками комісії, Верховна Рада 300 голосами ухвалює обвинувачення главі держави. Далі в дію вступають Конституційний та Верховний суди. Перший дає оцінку конституційності процедури імпічменту, а другий вивчає обвинувачення по суті. На завершальному етапі три чверті від конституційного складу парламенту голосують за усунення президента від влади.

Зайве казати, що пройти такий немислимо довгий шлях нереально. У президента в руках лишається добрий батіг для парламентарів-фрондерів – достроковий розпуск ВР. Вимахуючи ним, глава держави заганяє опозицію назад у стійло – до теплих ситних годівниць. Другий недолік процедури імпічменту полягає в тому, що одна й та сама структура (Верховна Рада) ініціює питання про імпічмент, провадить слідство, висуває претензії та оголошує вирок. Між тим як роль двох шанованих судів обмежується наданням висновків. У ряді європейських країн суд як незалежний арбітр має все ж більше ваги, тоді як у нас і перше, і останнє слово лишається за парламентом, а отже результативність імпічменту залежить від його готовності йти до кінця.

Третя значима вада процедури імпічменту пов'язана із тим, що наша конституційна норма є нетиповою. Вона говорить про можливість усунення президента в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. І абсолютно нічого не каже про порушення самої Конституції, хоча настання відповідальності за хамське ставлення до Основного закону прийняте в усьому світі. Українська процедура імпічменту викривлює його політико-правове значення як таке. Конституція туманно натякає на якийсь злочин (який саме – не уточнюється), причому остаточний вердикт щодо цього злочину відданий на відкуп парламенту.

За два десятки років, що минули з моменту ухвалення першої української Конституції, ніхто з українських парламентарів не зробив ані кроку для того, аби усунути згадані вище алогічності та недоліки. Щоправда, перед політреформою 2004 року були несміливі спроби запропонувати іншу – адекватнішу – процедуру імпічменту, проте й вони походили не від вітчизняних законотворців, а від закордонних конституціоналістів.

Одним словом, статус-кво виявився законсервованим на десятиліття. Парламент не побажав вийти із зони комфорту, де він є фактором подразнення для президента, з яким можна влаштовувати перманентні торги та виговорювати собі преференції. За таких умов нам годі й мріяти про перетворення на Південну Корею, де проблема відставки глави держави вирішується безкровно та на законних підставах. Коли пасіонарність одиниць наштовхується на тупу жадобу опортуністів, перша просто приречена. Майдани в 2004-му та 2014-му не торкнулися підмурівку системи, знісши тільки надбудову. І саме тому не забезпечили її повного перезавантаження.